У системі гуманітарного знання склався значний дослідницький досвід аналізу традиції. Вона вивчалася в фольклористиці, етнології, антропології, соціології та історичній науці. У соціології, наприклад, досі поширеною є позиція, згідно з якою традиція інтерпретується як логічна конструкція, яку можна усунути, якщо вона заважає, чи використовувати, якщо є потреба в ній. За бажанням таку традицію можна зробити чимось на зразок налагодженого механізму, а за умови наявності волі у влади цей механізм можна "вживити" в суспільство і налагодити його на роботу в потрібному режимі. Звідси висновок, що слід створювати добрі традиції та позбуватися поганих. Таке розуміння традиції демонструвала вітчизняна історія в період з 1917 до 1980-тих років, коли атеїзм був складовою партійно-державної політики. Поняття "радянські традиції" будувалося буквально на очах: революційні свята, суботники, комсомольські шлюби, мітинги на захист тощо. Це поняття містило в себе створювані ідеологією конструкції ритуальних практик, які мали метою витіснути релігійні обряди: вінчання, хрестини, відвідування церкви та інші.

Але ця ритуальна практика насправді майже нічого не мала спільного з тим, що слід назвати традицією. За своєю сутністю ритуальна практика лишається елементом державної ідеології і зникає разом з нею.

Справа полягає зовсім не в тому, хочемо ми щоб тривало існування, наприклад, "доброї" трудової традиції народу, чи не хочемо цього. Справа в іншому. Необхідну для влади ритуальну практику можна, звичайно, призначити, запровадити збори, але неможливо зберегти, коли закінчується вплив тих, хто її призначав. Інша справа, якщо йдеться про традицію, що багаторазово передається з покоління в покоління. Вона зберігається навіть тоді, коли переслідується владою. У тому разі, коли влада ніби "позбулася" традиції, вона продовжує існувати латентно, очікуючи часу свого відродження. Доречно в цьому контексті згадати слова Мандельштама:

« И не одно сокровище, Быть может, Минуя внуков, К правнукам дойдет» [8]

Історичний підхід до вивчення традиції насамперед передбачає звернення до історичного минулого. Але іноді ця формула спростовується навіть самими представниками історичної науки. Так, К.Родольфо визначає традицію таким чином: "Це те, що, можливо, ніколи не відбувалося, але могло б бути і може ще статися в майбутньому"[2]. Мабуть, слушним треба визнати жарт Левінаса, який уважав, що історія часто є неправдою, оскільки вона - це історія тих, хто вижив [3]. У цьому розумінні те, що історія не враховує того, що могло статися, не завжди є перевагою історії. На відміну від історії, традиція не соромиться говорити і жалкувати про те, яким могло б бути майбутнє, якщо б нею не знехтували.

Розмаїття підходів до визначення традиції за умови відсутності координації між ними, а іноді і таке тлумачення її суцільностей, котрі є протилежними один одному, призводить до своєрідної методологічної безпорадності. Ця обставина зумовлює перенесення пошукових рефлексій на простір філософського знання. Можливо, слушним є припущення, що саме у філософських системах і концепціях, звернених до проблеми традиційності, містяться значні можливості її дослідження.

При цьому слід визнати, що традиція і філософія відокремлені одна від одної бар'єрами понять, подолати які досить непросто. Існує, наприклад, уявлення про антитезу філософії і традиції [6]. У європейській філософії Нового часу за основу взято принцип раціональності: критичний розгляд будь-якої ідеї, доказовість і логічність будь-якої вищезазначеної тези. Традиція в цьому розумінні є чимось протилежним і навіть ворожим філософії.

Але якщо з'ясувати розуміння дискурсів філософії і традиції, то ми знайдемо в цьому плані багато спільних рис. Дискурс можна визначити, як сукупність анонімних історичних правил, завжди визначених у часі і просторі, які затвердили в цю історичну епоху й для цього соціального, економічного, географічного чи лінгвістичного простору умови виконання функції висловлювання [4].

Зазначені вище раціональність та пошук істини, користуючись якими ми проводили лінію відокремлення між поняттями, не є очевидними у різних дискурсивних просторах філософії. У деяких випадках дискурс істини може бути основним, в інших - лише однією з можливих стратегій філософії поруч із дискурсом бажання (психоаналіз), дискурсом суперечки (софізм), дискурсом учинків (філософія кініків), дискурсом учіння (чань-буддизм), дискурсом традиції (конфуціанство).

Уже тільки цей аспект демонструє, що між філософією і традицією немає безодні. Більш того, у деяких випадках дискурси традиції сягають своїм корінням філософії - її витоків і способів існування. Тому будь-які спроби ігнорувати традиційний дискурс, будь-яке прагнення показати "очищену" від традиції філософію, неминуче призводять до втрати її змісту, до невідшкодованої втрати культурно-історичних умов, на яких ця філософія будувалася. Саме тому є сучасними філософські вчення, що видаються безнадійно застарілими, оскільки вони не є завершеними, вони нереалізовані і не вичерпали свого сенсу. Учення Платона і Аристотеля залишається актуальним, воно так само важливе і необхідне в своєму відношенні до сучасності, як і вчення мислителів ХХ століття.

Намагаючись зрозуміти традицію, ми звертаємося до філософії, але в процесі роздумів несподівано для себе відкриваємо, що сама філософія, ніби "висвітлена" традицією, починає відкриватися нам у небаченому різнобарв'ї відтінків і сенсів.

Література:

1. І.А.Зязюн. Гуманізм освіти ХХІ століття: філософський і психологічний аспект / Теорія і практика управління