Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезультатною, ліквідація університетської системи в УСРР загубила б університетську освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 р.) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київські професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам університетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було і введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною "нон грата". Приміром, восени 1922 р. надійшло розпорядження про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж, незважаючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки — її духу, її змісту, її традицій — і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, глибоких наукових знань.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволю-ційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазву-чала в школі, в установі, в державних документах та офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ 'ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволю-ційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 р., швидко зростають — і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925—

1927 рр. українська селянська молодь, за висловом письменника Б. Анто-ненка-Давидовича, "як на Січ, валом валила в літературу".

Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літературних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повністю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та певний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла у свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX ст. поліграфічну базу.

Перед революцією 1917 р. діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних — таких як типогра-фії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлева, перша артіль друкарської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням непу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування як певною мірою естетичне мистецтво, воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

Таким чином, ми бачимо, що у 10—20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями. Для України, що перебувала традиційно "на семи вітрах" доби, до цього приєдналися і власні надподії — проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що приносило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1881.

2. Баткин Л.И. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальное ти. — М„ 1989.

3. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Сред невековья и Ренессанса. — М., 1989.

4. Белый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994. б. Берковский НЛ. Романтизм в Германии. — Л., 1973.

6. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України // Старожитності. — 1991. — Ч. 2-3,4,5,6.

7. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988

8. Бычков B.B. Лексикон новоклассики. Художественно-эстетическая культура XX ст. — М., 2003.

9. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.

10. Габермас Ю.Ф. Філософський дискурс модерну. — К., 2001.

11. ГорфункельАЛ. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрож дения. — М„ 1987.

12. Грабовський С, Ставрояні С, Шкляр Л. Нариси з історії у країнськог державотворення. — К., 1995.

13. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1991 — Т. 1.

14. Дмитриева H.A. Краткая история искусств. — М., 2000. — 4.1.

44. Культурология: основы теории: Учеб. пособие. —М., 2003.

45. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988.

46. Лобас В.Х.,Легенький Ю.Г.Українська і зарубіжна культура. —К." 1997.

47. Макаров АМ. Світло українського бароко, — К., 1994.

48. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К." 1992.

49. Мастера классического искусства Запада. — М., 1993.

50. Немировская Л.З. Культурология. История и теория культуры. — М., 1992.

51. Нічик В.М. Петро Могила в Україні. — К., 1997.

52. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987.

53. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.

54. Полевой В. XX век: изобразительное искусство и архитектура стран народов мира. — М., 1989.

55. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

56. Проблемы Просвещения в мировой литературе. — М., 1970.

57. Рыбаков ЕЛ. Язычество древних славян. — М., 1981.

58. Самосознание европейской культуры XX века. — Мм 1991.

59. Сарабьянов Д.В. Стиль модерн. — М., 1989.

60. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985.

61. Семчишин М. Тисячоліття української культури. — К., 1993.

62. Серебровский В. Что такое модерн? // Наука и жизнь. — 1992. — № 2. — С. 74—81.

63. Січинський В. Чужинці про Україну. — Л., 1991.

64. Смирин М.М. Эразм Роттердамский и реформационное движение в Германии. — М., 1978.