1. Релігія належить до чинників виховання, що апелюють одночасно як до розуму дитини, так і до її душі. Тут гармонійно поєднуються як вербальні (раціоналістичні), так і позавербальні (містичні) канали взаємодії людини зі світом, спілкування з Богом. Ця особливість релігії робить її могутнім каталізатором розвитку душі, становлення здатності людини усвідомлювати все розумом і бачити серцем, набувати "досвіду серця".

2. Утверджуючи віру в ідеали, релігія тим самим утворює надійний фундамент моральності людини. Віруюча людина сприймає мораль для себе як імператив. Моральність, що не підтримується вірою, завжди виявляє тенденцію до релятивізму, а відтак і до занепаду.

3. Релігії, зокрема, християнські, добре адаптовані до соціального життя. Вони визнають усю систему цінностей національного виховання і можуть органічно доповнювати його.

4. Поширюючи ідеї євангельського вчення, релігія пом'якшує і гуманізує погляди людини. Вона високо ставить її гідність, обстоює рівність людей ("демократизм") і рівність народів (антишовіністична спрямованість), веде до становлення демократичного світогляду.

5. Християнські релігії є виразником цілісного ідеалу виховання, яким є Христос, і цей ідеал є головною складовою національних ідеалів виховання в усіх європейських народів ("Бог і Батьківщина").

6. Виховання на засадах релігії спонукає людину покладатися на себе і виробляти в собі почуття відповідальності за себе і за інших людей. Вона виключає психологію споживацтва. Цим передбачається необхідність розвивати прагнення людини, активність її волі, здатність працювати розумом і душею. Усе це веде до формування повноцінного характеру.

7. Релігійне виховання володіє добре відпрацьованим методичним інструментарієм, що стосується виховання і душі, й тіла. Він закладений в ритуально-звичаєвих дійствах — як суто церковного, так і світського характеру, особливо в сфері життя сім'ї та громади.

8. Релігія і релігійна практика є специфічним — поруч з психологією — засобом пізнання "душі", доступу до неї. І якщо психоаналіз полегшує душу, але не дає ліків на майбутнє, то релігія оберігає і лікує її, вказує на сенс нашого існування. Гостра потреба в такому духовному трактуванні внутрішнього життя людини зумовлює пропозиції введення інституту душпастирства у навчальних закладах, зокрема у вищих, в українській армії тощо — поруч з психологічною службою.

Необхідно нарешті зауважити, що викладений вище погляд на виховну функцію релігії можна вважати дійсно християнським лише умовно, бо "релігія належить духові, божеству в людині" й "звести релігію до ступеня речі корисної, потрібної для господарського вжитку, — означає погубити її" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 390).

Релігія в школі. Трактування віри в Бога як передумови становлення моральності людини оголює гострі практичні проблеми стосунків школи і Церкви. В їх основі лежить державна політика в тій ділянці, що ґрунтується на Конституції України, на врахуванні типу традицій, особливостей духовного складу нашого народу, реальних потреб тощо. Погляди щодо цієї політики неодноразово висловлювалися Президентом України: функція Церкви — дбати про морально-духовний стан суспільства, а держава їй в цьому повинна всіляко допомагати. Очевидно, що ці погляди не можуть не перенестися і на школу. Вони втілюють два головні принципи, на яких будуються стосунки школи і Церкви.

1. Кожен з цих суспільних інститутів виконує свої корисні для суспільства функції й жоден з них не посягає на функції чужі: школа не втручається в діяльність Церкви, а Церква — в діяльність школи.

2. На відміну від колишнього войовничо-атеїстичного ставлення до Церкви, сьогодні між нею і школою можлива і потрібна тісна співпраця, бо їхні зусилля мають взаємодоповнюватися.

Рівень співпраці школи і Церкви визначається станом духовного життя і релігійної культури того чи іншого суспільства, а в нашій державі — ще й особливостями регіонів чи громад. Ця співпраця передбачає релігійне виховання, що здійснюється як безпосередньо самою Церквою (через її пряму діяльність), так і через її вплив на сім'ю, і навіть шляхом навчання релігії в школі, зокрема, на вимогу батьків. Доцільність викладання релігії в наших школах однозначно підтримували К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, галицькі педагоги 30-х років минулого століття. Зауважимо, що в деяких державах Європи, зокрема в Німеччині, релігія викладається в школі як обов'язковий предмет. І ці держави, як видається, не програють від цього — ні в моральному, ні в господарському сенсі.

У нас питання співпраці школи і Церкви тепер в стані інтенсивних змін і в різних місцевостях вирішується під впливом громадськості по-різному. Існує кілька практичних проблем викладання релігії у школі, які часто слугують контраргументами з боку його опонентів.

По-перше, це стосується обов'язковості вивчення релігії. Жодна поважна релігія, а тим більше християнство, не нав'язує себе силою. Дитина має право за порадою батьків вивчати або не вивчати релігію. Ніхто не має права змушувати дитину вірити і вчитися релігії, але водночас ніхто не може заборонити їй пізнавати засади релігії. В цьому одна з підстав відокремлення Церкви від школи. Конституційною нормою е право на свободу совісті.

По-друге, це проблема конфесійності. Очевидно, що тут найперше слід вирізнити ті релігії, які спонукають людину бути кращою, і категорично відкинути ті псевдорелігії, які ведуть її до зла, зокрема, прихований сатанізм. Небажаними є і ті конфесії, які не узгоджують свої цілі з цілями суспільства, наприклад, орієнтують людину на антидержавні вчинки, заважають становленню патріотизму і державності (егоїзм, московське православ'я тощо). "Добра та віра, — пише К. Ушинський, — яка задовольняє людську натуру, відкриваючи їй безмежну і неегоїстичну діяльність; дає терпимість; дає місце науці, свободі думки; не визнає нічиєї влади над моєю совістю; обстоює своє; але своє не нав'язує; не допускає свавілля; зберігає історичні перекази; визнає свободу волі, а не фаталізм ..." (Ушинський К., 1964, т. 6, с. 232). Традиції, тип нашої культури і духовності, державно-національні інтереси підказують нам найближчими вважати релігії християнські. Адже українці є християнами від природи (В. Янів та ін.).

Проте, навіть зробивши цей вибір, ми повинні постійно підноситися над рівнем конфесійності, тобто трактувати в школі християнство як філософську основу, узагальнено, не підкреслюючи конфесійних особливостей жодної релігії (С. Франк, Г. Ващенко, В. Янів та ін.). Маємо тут теж заповіт К. Ушинського: "...хоч би які були політичні й сектантські вірування педагога як громадянина свого часу й члена своєї партії, але він не внесе їх у свою школу, насильно впливаючи на недозрілий дитячий розум..." (Ушинський К., 1964, т. 2, с. 27). Вибір конфесії — це справа батьків і самої дитини.

По-третє, виникає запитання про те, хто може викладати релігійні предмети (наприклад, "Християнську етику" тощо). Відповідь не видається простою. Якщо духовність — це те, що неможливо збагнути розумом, але можна відчути і пережити (С. Франк, Дж. Фоутс, К. Войтило, К. Ушинський, Г. Ващенко та ін.), то вибір "сіяча" духовності — проблема дійсно непроста. В західних областях України пішли шляхом спеціальної підготовки під опікою Церкви і за участю державних органів катехитів мирян, тобто людей, які готові обрати предмет християнської етики як свою головну спеціальність. Таких людей чимало знаходимо серед пенсіонерів — учителів, лікарів, інженерів тощо. Незалежно від своєї теперішньої чи колишньої світської професії, вони мусять мати три якості: бути дійсно віруючими (К. Ушинський, Г. Ващенко та ін.), володіти належним рівнем ерудованості, бо їхні зусилля не дадуть наслідків, і мати певну схильність до духовної діяльності, тобто мати в душі "іскру Божу". В межах підготовки катехитів-мирян слухачі повинні пройти і певний курс психології та педагогіки, що є загальною умовою роботи в школі.

Підсумком до сказаного вище можуть слугувати міркування К. Ушинського. Він надавав релігійному вихованню особливого значення, ставив релігію на чолі гуманістичної освіти. На його думку, "наука вивчає тільки те, що можна збагнути, релігія спрямовує дух людини до вічного і вічно незбагненного (курсив наш. — О. В.)п. (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 305).

Християнізація виховання. Порушені в цьому розділі проблеми перебувають у стані дискусій, змін і перегляду. Поява предмета християнської етики на початку 90-х років минулого століття в школі сприяла становленню нового світоглядного підґрунтя і витіснення комуністичної ідеології. Цей предмет виявився першою ластівкою того процесу. Проте десятирічний досвід викладання його в школах західних областей України поставив і низку запитань, які потребують відповіді. Чи буде цей предмет і надалі релігійним, чи трактуватиметься як світський (у Польщі він викладається в школі паралельно з релігією і розглядається, власне, як світський)? Чи може школа брати на себе функцію катехизації, чи це має робити лише Церква? Чи ввійде цей предмет у якусь цілісну систему нашого виховання, чи він виявиться в школі штучно прилаштованим?