Враховування різниці між вірою в Бога і самою атрибутикою та символікою віри дає ключ до розуміння поглядів людей "невіруючих" та іновірців. Відомо, що у демократичному світі є чимало людей, які релігійними себе не вважають. Як правило, їх визнання ґрунтується на ставленні до зовнішніх моментів віри, наприклад, вони не належать до якоїсь конкретної конфесії, не відвідують церкву і т. п. Проте якщо спитати, чи вірять такі люди в ідеали Добра, Любові, Правди, Справедливості тощо, то виявиться, що дуже часто вони далекі від атеїстичного релятивізму з його войовничим запереченням Бога. Натомість дізнаємося, що вони схильні визнавати існування "надприродної сили" та етичних норм як ідеальних понять. Таким чином, часто в категорію "невіруючих" зі своєї чи з чужої волі потрапляють люди, котрі насправді є віруючими в широкому (філософському) розумінні. Такі люди йдуть до Бога власною дорогою і немає підстав відмовляти їм у цьому праві. З цього приводу згадуємо слова св. Юстина: "Всі, що жили по Слову Божому, — християни, хоч і визнавали себе за поганців".

Існує, отже, велика розбіжність між атеїзмом і тим, що в побуті називаємо "невіруванням". Характерною рисою християнина є відчуття Бога. Іноді він може скептично ставитися до конфесійного аспекту релігії, але при цьому активно утримуватися від заперечення Бога.

Звернімо також увагу на те, що в західних державах зрілої демократії є чимало давніх і порівняно модерних конфесій та релігійних організацій. Проте всі прихильники цих різних вірувань сходяться на головному — на природному тяжінні до Бога. Атеїзм як ідеологія неприйняття Бога тут не знаходить підтримки. Отож, над головами всіх — одна святиня, як сонце однакове для всіх, і всі стоять до нього лицем (Є. Сверстюк).

Різниця між так званим "невіруючим" та атеїстом визначається врешті-решт їхнім ставленням до системи вартостей. "Невіруючий" — це людина, яка певною мірою втратила орієнтацію на Абсолют Добра, несвідомо наблизилась до релятивізму, але все ж залишається в координатах християнських вартостей. Атеїст — це людина, котра орієнтується на цілком іншу, протилежну систему вартостей (часто приховану під образом добра), але насправді очолювану Антихристом. Він заперечує існування Бога, але насправді є віруючим у щось, що не є Ним. Загалом атеїсти — малопоширене явище не лише у суспільстві з міцними християнськими традиціями, але й у такому суспільстві, як наше. Те, з чим ми найчастіше зустрічаємося в нас, — це тип "сплячого", пасивного християнина.

"Не кожному духові вірте..."

Варто зазначити, що у світі поширена також віра в ідеали, які ведуть людину до загибелі — віри в ідеали зла. "Не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони..." (Перше І в., 4:1). Бог як втілення Добра завжди виступає у власному образі, але пропонує людині не найлегшу дорогу до себе. Зло завжди маскується під добро, під щось таке, до чого людина прагне. Але, на відміну від добра, пропонує і легкий шлях до мети: через гріх, від якого відразу "звільняє". На заохоченні людини "добрими обіцянками" ґрунтується вся ідеологія сатанізму та ідолопоклонства, виявом якої є фашизм, комунізм, а також псевдорелігійні секти, що детальніше розглянемо далі" Сьогодні зло шукає собі нові форми виявлення (мафіозні клани тощо). Дух зла ". ..володіє таємничою здатністю, як іскра пожежі, перескакувати з однієї душі в іншу, він як Фенікс, відроджується з попелу в несподівано нових формах" (Франк С, 1992, с. 408—409). Фашизм, комунізм та всі інші сатанинські ідеології є щодо традиційно-християнських ідеалів завжди опозиційними. Найперше тому, що "богом" у них є щось інше, а відтак, як уже йшлося, вони допускають зло як засіб досягнення "добра". В ідеології марксизму, пережитки якої досі побутують у свідомості людей, в центр уваги поставлено віру в творчу силу зла. Ця ідеологія виступає як вияв розбещеного злочину, що діє у вигляді добра. Чинник віри тут теж посідає головну роль.

Добро і зло діють і в самій людині; боротьба між ними ніколи не припиняється. "Історія суспільства як історія духовного життя є драматичною долею Бога в серці людини" (Франк С, 1992, с. 75). Людина — єство вільне, але вона завжди стоїть перед необхідністю вибору між добром і злом — як навколо себе, так і в самій собі. Г. Ващенко вважає, що сьогодні "кожен мусить чітко заявити, чи він з Христом, чи з Антихристом" (Ващенко Г., 1997, с. 135).

Педагогіка в пошуках духовності

Потреба повернення до духовності стає сьогодні предметом уваги всього нашого суспільства. Доходимо нарешті до переконання, що суспільний процес визначається найперше конкуренцією у сфері ідеалів і прагнень, і якщо така конкуренція відсутня, то і матеріальне виробництво потрапляє в застій, про що стверджував ще Іван Франко (Франко І., 2004, т. З, с. 416).

Відразу відкинемо примітивне трактування духовності як "туману над річкою", якого, образно кажучи, можна наловити в кошик і принести в клас та "наділити" дітей. Часто такі можливості шукаємо в літературі, мистецтві тощо. Тим часом очевидно, що й вони черпають духовність з іншого джерела, самі не породжують її, а слугують лише "упаковкою" для неї. Натомість першим і фундаментальним мусимо прийняти визнання, що духовність — це певний стан людини і суспільства, який формується, виробляється важкою працею душі самої людини і самого суспільства, за участю їх власної волі й власних зусиль. Визнаємо також, що людська істота має схильність і потенції до нарощування власного духовного поля. Вона тягнеться до духовності так само, як рослина до світла. І то незалежно від того, яким чином дивимось на духовність — очима християнина чи матеріаліста. "Переконання у високому і святому є переконанням, вродженим духові людському, або, точніше сказати, сутністю людського духу, те, чим дух людський відрізняється від душі тваринної..." (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 291).

Як уже зазначалося, навіть В. Сухомлинський в добу домінування атеїстичного світогляду наголошував, що "предметом особливої уваги виховання має бути стан духу вихованця" (Сухомлинський В., 1976, т. 1, с. 117). Образи Павки Корчагіна чи Шолоховського Давидова мали репрезентувати в той час саме таке поєднання в людині двох начал — матеріального і духовного.

Іншою суттєвою особливістю духовності є те, що їй завжди властива певна спрямованість — націленість на ідеал. Людині притаманна вічна схильність стояти обличчям до ідеалу і вічне прагнення наблизитися до нього. "Тварина не має цих ідеальних почуттів, бо вона не має думок, які породжували б їх; тому вона цілком егоїстична. Й у людині ці ідеальні почуття можуть бути придушені або перекриті більш нагальними вимогами й потребами, а проте вони завжди готові прокинутися за першої-ліпшої нагоди" (Юркевич П., 1993, с. 210). В основі цієї спрямованості, цього прагнення лежить віра в ідеал. І це теж не залежить від того, якого змісту є цей ідеал. Навіть тоді, коли людина зрікається віри в Бога і оголошує себе атеїстом, вона приречена вірити, не може не вірити. За висловом М. Бердяева, відходячи від віри в Бога, людина впадає в ідолотропію, у псевдорелігію, класичним взірцем якої була комуністична ідеологія.

До ідеалу і до віри в нього людину веде багато чинників. Наука допомагає їй розуміти зміст ідеалу, мистецтво вказує на його досконалість і красу, релігія — дає відчуття інтимної близькості до нього. До віри в Творця спонукають людину також Великі Таємниці — її народження та її смерть. "Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, — писав Іван Франко, — мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього" (Франко І., 2004, т. З, с. 417).

Наступним кроком, що веде до розуміння духовності, є вибір предмета віри — самого ідеалу, "Людина не вільна у виборі мати чи не мати їй ідеали, — наголошує Еріх Фромм, — але вона вільна у виборі між ідеалами і поклонятися руйнівним силам чи розуму і любові". Власне, йдеться тут про певну ієрархічну систему ідеалів, але зміст будь-якої такої системи визначається природою Головного Ідеалу, що посідає в ній чільне місце. З нього і розпочинається вибір. У комуністів ним був ідеал комунізму, у фашистів — ідеал нації, в антропократичному світогляді — образ надлюдини ("супермена"), У християн таке місце — на вершині ієрархії ідеалів — посідає образ