Не підлягає сумніву, отже, що відповідно до традиційно-релігійного світогляду, визнання Бога і віра в Нього є першою і головною передумовою входження нашої сучасної людини в нову для нас європейську цілісну систему цінностей, яку суспільство кладе в основу виховання. "Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності, це ідеал, що його дає християнство", — писав К. Ушинський (Ушинський К., 1983, с. 101). Така орієнтація на Авторитет Бога зумовлена тим, що вплив віри в Нього поширюється на все життя людини, на її моральну, національну, громадську, родинну та індивідуальну поведінку тощо, зумовлює її повсякденний вибір в усіх сферах життя. "Коли душа любить, вона стає подібною до того, що любить", — наголошує св. Августин. А на думку П. Юркевича, душа людини здатна корегувати себе відповідно до ідеалів, у які вірить, розвиватися під їх впливом (Юркевич П., 1993, с. 168). До речі, цю точку зору поділяють і чимало відомих психологів, серед яких К. Юнг, Б. Фромм та ін.

Із сказаного вище випливає, що в традиційно-християнському світогляді предметом віри і джерелом духовності є, насамперед, визнання Творця як абсолютної й визначальної Цінності, а також ієрархія ідеалів моральних, національних, громадянських, родинних тощо. Людина йде до свого призначення, виконуючи найперше свої обов'язки перед усіма людьми на землі, Батьківщиною, своїм найближчим оточенням, своєю сім'єю, нарешті, перед самим собою. Повнота цього духовного служіння залежить саме від стану світогляду і віри; вони визначають стійкість переконань людини. Але завжди силу імперативу мають лише ті вимоги до особистості, які йдуть від шанованого Авторитету, схвалюються Ним і які підкріплені вірою в Нього.

"Суть виховання, — писав В. Сухомлинський, — я вбачаю в тому, щоб кожний вихованець, виробляючи свої переконання, загартовував свою волю і силу духу, виявляв себе в активному прагненні до добра, в рішучості досягти ідеалу добра що б то не було. Переконання не можна виробити без боротьби із злом" (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 233). Самим життям доведено, що ані моральність, ані патріотизм не можуть відродитися на ґрунті бездуховності. Неможливі за таких умов ні демократія, ні міцна родина, ні догляд за довкіллям. Занепад віри, як засвідчує історія, завжди супроводжується знеціненням морально-етичних вартостей.

Зрештою, у світлі емпіричних досліджень останнє твердження може здатися суперечливим. Як випливає з теорії морального розвитку людини (Л. Кольберг та ін.), поведінка далеко не всіх людей тримається лише на вірі в ідеали. Нерідко люди, які уникають злих вчинків, також здатні на це або зі страху бути покараними, або через небажання переступити існуючі в суспільстві норми, небажання протистояти громадській думці тощо. Проте стрижнем моральності, в кожному разі стосовно суспільства в цілому, завжди залишається духовність, Моральний Закон, записаний таємничою силою в серці кожної людини. Зародки моральності діють у душі дитини, навіть якщо в моральному розвиткові вона ще не дійшла до усвідомлення свого Високого обов'язку.

Естетичне прагнення як складова духовності

У пізнанні предмета нашої віри і в намаганні збагнути природу духовності великої уваги заслуговує естетичне почуття, що є теж вродженою властивістю людської душі і, на думку К. Ушинського, пов'язане з образом Творця (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 171, 175). В основі естетичних почувань є прагнення довершеності (Там само, с. 172). Звідси йде переконання, що естетичне є почуттям духовним, складовою духовності та, як і вона сама, — "розлите" по всій системі цінностей. Воно підносить людину над рутинністю життя, внаслідок чого вони — цінності — приймаються нею як щось більше, вище, ніж лише правил о подібні норми і вимоги.

Почуття прекрасного і прагнення досконалості часто пов'язують з мистецтвом. Але, як вже йшлося, само воно не творить їх, а, за висловом М. Бердяєва, лише "говорить про тугу за досконалістю і символічно цю тугу виражає" (Бердяєв Н., 1990, с. 106). Насправді мистецтво слугує чинником матеріалізації прекрасного і досконалого, що адресує їх почуттю без посередництва мови і розуму. На красу, зрештою, може вказувати не лише воно, але й природа і навіть людські вчинки, якщо вони віддані Високому і Святому. Про таку функцію мистецтва свідчить і той факт, що воно може слугувати не лише красі й довершеності, а також їхнім антиподам.

Добро і краса завжди йдуть поруч. Краса — чинник конструктивний, вона несе добро. На їх близькості наголошує відомий філософ (Франк С, 1992, с. 235). Ця близькість породила і відомий афоризм "Краса врятує світ". Через красу до добра, від естетики до етики, — таким було гасло древніх. І в цьому загальний сенс духовного мистецтва. Краса і етика настільки близькі, що ще з часів Відродження етика іноді підмінювалася естетикою.

Релігійний досвід і досі осягається через сприймання Краси, що особливо помітно в оздобленні храмів, у проведенні Служби Божої тощо.

Трактуючи естетичне почуття як складову духовності, К. Ушинський підкреслював, що релігія і мистецтво походять "з одного джерела, — особливої людської природи, і, забуваючи це джерело для релігії, ми не можемо залишати його для мистецтва й моралі" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 174, 230). Він уважав, що "основи релігії, моралі й мистецтва — одні й ті ж" (Там само), а тому докоряє своїм сучасникам-нігілістам, які знехтували усіма трьома чинниками і, знищуючи людину в людині, послідовно знищували релігію, мистецтво, мораль. Ця глибока думка стає для нас сьогодні особливо зрозумілою, очевидною і навіть пророчою, якщо взяти до уваги, що справу російських "нігілістів" послідовно завершували більшовики.

Духовність і моральне мужніння людини

Іа сказаного вище випливає, що стрижнем духовності у традиційно-християнському трактуванні є, насамперед, визнання Авторитету Творця і віра в Нього, а відтак визнання і віра в ієрархію ідеалів, які виражають ставлення до навколишнього світу. Це дає підстави ще раз повторити і дещо уточнити дане раніше визначення духовності: духовність — це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Бога і до богоугодно трактованих ідеалів різних рівнів ієрархії, що стосуються релігійного, естетичного, морального, національного, громадського, родинного, особистішого тощо життя людини.

Як уже зазначалося, не може бути виховання та саморозвитку без прагнення людини змінитися, стати кращою, досконалішою. І головну роль тут відіграє ідеал — цей вічний недосяжний взірець, до якого вона все життя прагне наблизитись, часом падає, очищається і знову йде. Сутність виховання полягає в тому, щоб націлити людину на таку дорогу — до Храму — і щоб вона, будучи від природи доброю і злою, все ж намагалася на цій дорозі ставати кращою. Ось чому саме тут — у сфері духовності — маємо джерело мотивації моральної поведінки людини, нормального трактування нею засад патріотизму, демократії, родинності, власних цілей тощо. Духовність є єдиною силою і передумовою подолання людиною егоїзму власної натури, поза чим взагалі годі говорити про виховання чи самовиховання. "Позитивно забарвлене містичне почуття е потужним джерелом наснаги для вибору совістю добра в складних лабетах інстинктів та тиску соціального середовища" (Савчин М., 2001, с. 95).

Як мовилось вище, для того, щоб утвердилась людська індивідуальність, людська особистість, вона повинна усвідомлювати свій зв'язок з началом вищим, ніж вона сама; вона повинна визнати існування іншого, Божественного начала (Бердяев Н., 1990, с. 120). Щоб усвідомити себе, людині потрібно визнати і не себе (Там само). Якщо ж таке усвідомлення чогось Вищого відсутнє, то людина зосереджується на власному "Я", а згодом відгороджується від світу, замикається у власному гетто (Лосский Н., 1991, с. 62—63). На все, що виступає як "не-Я", вона дивиться зневажливо, бачить його мізерним, жалюгідним, не вартим її уваги. Так формується егоїст, якого чекає важке життя, бо, як йому здається, нікчемні люди, не бачать його "величі", "значущості" й "заслуг", усі недооцінюють його.

Домінуючий в окремій людині егоїзм стає джерелом "епідемії" антропоцентризму, який, досягнувши "критичної маси", стає хворобою суспільною, ба, навіть одержує певне обґрунтування в філософії абсолютних прав людини. Усе індивідуальне визнається "святим" і недоторканним. Поняття нації, громади, родини зводиться в ранг засобу задоволення індивідуальних прагнень, стає чимось менш вартісним, ніж окрема людина" (Лосский Н., 1991, с. 208).

Альтернативою такого самовиховання і такого життя людини є ситуація, коли вона змалечку відкриває себе чомусь Вищому, найперше Богові Любові й Добра, трактує це Вище як головніше від власного "Я".

Визнання існування Бога логічно виключає спробу людини обожнювати себе з усіма наслідками такого підходу — гордині,