Віра людини у щось Вище від неї самої є сприятливим тлом для формування механізму її само регламентації у повсякденній поведінці, а відкритість душі зумовлює можливість і потребу її постійного очищення, образно кажучи, "провітрювання" і "вимивання" з неї егоїзму. Авторитет Творця стає головним критерієм ставлення людини до системи цінностей. І саме тому "...віра в святині, віра в ідеали — один з найглибших коренів духовної стійкості, мужності, непохитності, повноти життя, справжнього щастя. Справжня людина починається там, де є святині душі" (Сухомлинський В., 1976, т. 2, с. 227).

Орієнтуючись на такі засади, людина виробляє в собі низку якостей, які характеризують її поведінку.

По-перше, вона постійно надає перевагу цінностям духовним над цінностями матеріальними, знаходить у собі сили протистояти природним, біологічним інстинктам і потребам, тримає їх під контролем, домінує над ними. Такі люди не накопичують багатства, не кохаються в речах, служать ідеалам. Крайньою формою такого служіння є образ Дон Кіхота.

Якщо ж духовні прагнення в людині поступаються тиранії прагнень матеріальних, то є підстави говорити про втрату людиною духовного стану.

По-друге, духовну людину завжди характеризує чіткий вектор її спрямованості, певна динаміка; вона завжди в дорозі до кращого і це особливо помітно на її вчинках. Вважається, що саме духовність людини є головним чинником нарощування енергії дії, допомагає їй перемагати труднощі, долати у собі кволість і хиткість.

По-третє, націленість на Високе і Святе, назустріч Богові та богоугодним ідеалам, прагнення досконалості завжди благотворно впливають на розвиток таланту, здібностей, творчих сил людини. Вона часто відчуває співучасть у своїй творчій діяльності Сили Вищої. Натомість відсутність духовності й схильність служити егоїстичним цілям виснажує творчі сили людини (Бердяєв Н., 1990, с. 109), безпредметною стає її воля.

По-четверте, духовність озброює людину критерієм вибору цінностей. Якщо вона спрямована до Бога, то це дає їй "еталон Добра" і спонукає приймати ті цінності, які йому не суперечать, і відкидати все, що йому вороже.

По-п'яте, як зазначає відомий французький філософ Мішель Малерб, духовний стан людини суттєво розширює її можливості осягнення щастя. Коло її радості й задоволень виходить за межі споживацтва. Духовне щастя іноді — це єдина можлива його форма для людини і відчуття його для неї часто сильніше, ніж радість достатку чи успіху в суспільстві. Це щастя сумісне зі справедливістю, воно має особливу природу (Малерб М., 1997, с. 593).

Люди, у свідомості яких домінує духовне начало, вельми помітні у суспільному середовищі. Вони схильні до релігійності, глибше відчувають мистецтво і красу, в усіх речах бачать їх містичний бік, легко піднімаються над своїм "Я", а тому здатні до розумного компромісу з іншими людьми, вміють уявити себе на місці іншої людини, схильні до творчості й оптимізму, принципові у протистоянні злу і відстоюванні вищих цінностей, часто відчувають себе "білими воронами". За певних умов вони і не ставлять собі за мету "виправити світ", але ревно оберігають від зла своє внутрішнє життя.

Відродження віри

Зв'язки людини з її Творцем є головною духотворною силою. Теперішнє повернення нашого народу до віри в Бога є не що інше, як лише повернення до норми, до духовного здоров'я, до природовідповідного стану. Потребою віри, зрештою, пояснюється сьогодні масове релігійне всеядство. Бо якщо людина не вірить ні в що, то вона готова повірити в будь-що. І, власне, з цих позицій мусимо ставитися до сил, що протистоять християнізації нашого виховання. Заступаючи християнській вірі дорогу до душі дитини, не допускаючи, зокрема, вивчення релігії, ми тим самим звільняємо в її душі місце для віри в різні сатанинські ідеали, до яких дитина приходить самотужки.

У цьому важкому поверненні до себе з певним недовір'ям ставимося до власної виховної християнської традиції як до "застарілої", а тому все частіше озираємося на Захід, іноді з підсвідомим прагненням знайти там виправдання і своїм "матеріалістичним" (антихристиянським) поглядам. Проте поверхові спостереження тут можуть виявитися помилковими. То правда, що пересічний громадянин Франції чи США може назвати себе "невіруючим", що він трохи призабув свої духовні цінності й не дуже дбає про своє єднання з Богом. Але він не став і відвертим безбожником. А відтак це не має прямого стосунку до виховання. Молодь тут виховується найперше на культурі, а в основі європейських культурних надбань лежить християнство. Воно повсюдно — в добре упорядкованих храмах, у літературі, в родинних звичаях, в способі мислення тощо і орієнтує виховні зусилля старшого покоління на християнські засади як на моральні та єдино прийнятні. Бо атеїзм у свідомості європейця завжди трактується як сатанізм, до котрого і "невіруюча" людина тут ставиться негативно. Зрештою, можна взяти до уваги і той факт, що освітні системи цілого ряду європейських держав у сфері виховання молоді дуже тісно співпрацюють з Церквою і практикують викладання релігії як обов'язкового предмета. Про це йтиметься згодом,

Нарешті, очевидно, що заморська, імпортована духовність так само невідповідна нашій душі, як заморські фрукти нашому шлункові. Кожен народ витворює свою духовність власними силами і на власному ґрунті — щоб вона відповідала його характерові. І якщо в історії вона зазнає руйнування, то народ мусить повертатися назад, до своїх витоків.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991.

Белинский В. Сочинения: В 2 т. — СПб., 1900. — Т. 2.

Бергер П. Капіталістична революція. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бердяєв Н. Смысл истории. — М.: Мысль, 1990.

Бердяєв Н. Царство духа и царство кесаря. — М.: Республика, 1995.

Бех І. Цінності як ядро особистості // Цінності освіти і виховання. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шлях реалізації // Рідна школа. — 1999. — № 12. — С. 13—16; 2000. — МІ. — С. 10—12.

Біблія. — К., 1992.

Біланюк П. Не лишень навчаємо, але й виховуємо // Рідна школа. —1936. — Ч. 20. — С. 293—296.

Біланюк П. До чого змагає сучасна школа взагалі й Рідна Школа з окрема. — Л., 1938.

Біланюк П. Де шукати джерел внутрішньої карности // Шлях виховання й навчання. — 1939. — Кн. II. — С. 116—119.

Білошицький А. Суспільство без емоцій, без моралі, або пропаща душа — гомо хамус // Рідна школа. — 1993. — № 8. — С. 2—7.

Будз П. Виховання характеру // Шлях виховання й навчання. — 1928. — Ч. 11. — С. 1—8; Ч. 12. — С. 4—9.

Вахтеров В. Основы новой педагогики //Избр. пед. соч. — М.: Педагогика, 1987.

Ващенко Г. Виховання волі і характеру. — Лондон: Вид-во Спілки української молоді, 1952.

Ващенко Г. Виховання любови до Батьківщини (націоналізм і інтернаціоналізм). — Лондон: Вид-во К.К. СУМ у В. Британії, 1954.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Полтавський вісник, 1994.

Ващенко Г.— 1. Вибрані педагогічні твори.— Дрогобич: Відродження, 1997.

Ващенко Г.— 2. Загальні методи навчання. — К.: Українська видавнича спілка, 1997.

Ващенко Г. Праці з педагогіки і психології. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2000.

Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам'яті. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2003.

Вернадский В. И. Начало и вечность жизни. — М.: Советская Россия, 1989.

Витулкас Дж. Новая модель здоровья и болезни. — М.: Педагогика, 1997.

Вишневський О. Сучасне українське виховання. — Л., 1996.

Вишневський О. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене // Рідна школа. — 2001. — № 10. — С. 24—28.

Войтыла К. Основания этики // Вопр. философии. — 1991. — Ml. — С. 29—60.

Волкова Н. Педагогіка. — К.: ВЦ "Академія", 2001.

Гончаренко І. Уваги до українського національного характеру. — Новий Ульм, 1961.

Горохович А. Плекаймо в дитині і розум, і душу. — Дрогобич: Бескид, 1992.

Джонс Дж. та ін. Укрепление здоровья при содействии школ // Здоровье мира. — 1995. — март — апрель. — С. 10—11.

Дзерович Ю. Педагогіка. — Львів: Накладом греко-католицької Богословської академії, 1937.

Дорошенко В. Короткий бібліографічний огляд // Українська душа. — К., 1992.

Жуйко П. Психологія гомо совєтікуса // Сучасність. —1993. — № 9. — С. 148—152.