Серед чинників охорони здоров'я дітей все ж ідеальним уважають школу. Доведено, що інвестиції, вкладені в охорону здоров'я через школу, є найбільш вигідними. У школі маємо можливість здійснювати імунізацію, додаткове введення мікроелементів, статеву освіту, домагатися відповідності харчування і медогляду, протистояти вживанню тютюну та наркотиків, попереджувати СНІД тощо. Школи розвинутих країн сприяють охороні здоров'я також шляхом широкої освітньої роботи — валеологічної, економічної тощо.

Зрештою, найпершим завданням нашої сучасної школи є хоча б не шкодити здоров'ю дитини. З цією метою школа повинна здійснити бодай кілька суттєвих заходів.

1. Перебудувати стиль і методи організації процесу едукації — найперше шляхом відмови від традиційних форм і режиму діяльності на уроці, коли діти сидять практично нерухомо протягом усього уроку, цілий день, тижнями і місяцями, а вчитель "навіює" їм знання. Тут немає інтенсивної праці дитини, але є дуже шкідливе для здоров'я сидіння за партою без руху. Доцільний, отже, перехід до такого стилю діяльності, коли учень може самостійно виконувати навчальні завдання (задачі) у стані повної свободи: не тільки сидячи нерухомо, а й стоячи, ходячи, якщо дозволяють умови, — лежачи "по-домашньому" на долівці, застеленій килимом. Дитина повинна мати змогу самовільно змінювати позицію. Зменшення учнів у класі сприяло б вивільненню потрібної для цього площі.

2. Школа повинна розвантажити від зайвої інформації свої навчальні плани і програми. Йдеться про значне скорочення інформативного навчання, про інтеграцію навчальних предметів, щоб загальна кількість їх становила 7—10 у початкових класах і 10—12 — у старших, як це характерно для європейських шкіл.

3. Сучасна українська школа повинна повернутися обличчям до фізичної культури та до вимог гігієни, про що йтиметься окремо.

Нарешті, стан здоров'я людини залежить від того, якою працею вона зайнята і в яких умовах працює. Тут мають значення багато чинників: матеріальні умови, гігієна і безпека праці, стосунки з керівництвом та оточуючими людьми тощо.

Особливу вагу щодо підтримки здоров'я має те, що іноді називають "груповим мікрокліматом". Якщо він будується на стосунках егоїстичних, лише матеріальних, то це часто призводить до конфліктів, заздрості, інтриганства, страху і непевності у собі, а все це — сприятливий ґрунт для розладу здоров'я — навіть фізичного" Навпаки, якщо у середовищі працюючих людей панує гуманізм, інтелігентність, духовність, коли вони об'єднані якоюсь вищою метою, то тут пануватиме оптимізм, гарний настрій, почуття гумору, віра в себе і в сенс власної праці. Це — запорука доброго здоров'я.

Фізична культура і здоров'я

Потреба руху є в людині вродженою. Саме вона змушує чемну на щойно скінченому уроці дитину гасати коридорами, стрибати, зчиняти галас, тікати і доганяти тощо. Це — ще дитина, і потреба руху в ній не заглушена. Вона діє стихійно. Проте мине час, і доросла людина, що пройшла у школі каторгу "тихосидіння", зруйнує в собі цю потребу руху. Навіть одержавши можливість для відпочинку в русі після виснажливих лекцій, вона не скористається нею. Це відчувається під час навчання вчителів на курсах підвищення кваліфікації; вони нарікають на те, що довго сидіти важко, але на перерві не встають. Подібне спостерігається вже і в старшокласників.

Потреба руху — це здорова потреба, а відсутність її засвідчує нездоровий спосіб життя. Як зауважував С . Гайдучок ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 181), стародавні греки розробляли систему фізичних вправ, йдучи за покликом природи. Потреби руху вони навіть нормували державними законами (Лікург у Спарті, 880 р. до Хр.; Солон в Афінах, 594 р. до Хр. та ін.). Платон закликав до рівномірного виховання духу і тіла та вимагав допустити до фізичних вправ і жіноцтво.

Наше ставлення до фізичної культури за комуністичного режиму було специфічним. У школі на неї відводилося одну-дві години на тиждень. Особлива ("державна") увага зосереджувалася на пошуках рекордсменів, а звідси і "нормативоманія": йшлося про традиційне плекання стандартизованих "бійців революції" й використання фізкультурних досягнень з метою прославлення "досягнень соціалізму". Таким чином, фізичне виховання слугувало не потребам організму кожної дитини, а потребам ідеології й намірам партії. Це було очевидним свідченням, що фізична культура може трактуватися і як засіб реалізації природної потреби людини в русі — як запорука її особистого здоров'я, і як засіб підготовки народу до боротьби за панування над іншими народами або самооборони. Сьогодні ми також стоїмо перед вибором свого шляху в фізичному вихованні. Зокрема, доходимо висновку, що воно повинно приносити ще й радість та задоволення, а особливо — впливати на формування характеру, про що мова піде в наступних розділах.

Світовий досвід переносить акцент на фізичну культуру як чинник розвитку всіх форм активності школярів. Прищеплення спеціальних навичок і одержання великих "результатів" — мета другорядна. Головне завдання — загальний гармонійний фізичний розвиток дитини. У цьому зв'язку спеціалісти радять: а) використовувати національні особливості фізичного виховання кожного народу (національні ігри тощо); б) поєднувати фізичне виховання з іншими шкільними предметами (ігрові моменти на уроці, піші екскурсії тощо). Ці чинники теж зорієнтовані на повноцінний стан серцево-судинної та респіраторної систем, фізичної сили, рухливості суглобів, витривалості, будови тіла та постави. Згадуваний уже С. Гайдучок у виступі на Першому українському педагогічному конгресі зазначав, що фізичні вправи ("руханка") випростовують поставу, зміцнюють організм, роблять обличчя свіжим, а око ясним; несміливі діти з їх допомогою осягають сміливість, відвагу і завзяття, здобувають перевагу над лінивими, відчувають самовпевненість. Фізичні вправи сприяють вихованню духу, бо постійна напруга веде до успіхів, а розслабленість — до занепаду ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 117).

Як уже йшлося, потреба заняття спортом наштовхується на заклопотаність сучасної людини і на відсутність належних умов (спортзалів, спортобладнання тощо), а водночас і на природну ледачість людини, якій не під силу долати себе — вставати раніше, намагатися стрибнути вище, гартувати своє тіло холодною водою тощо. Заважає також певний загальний скептицизм і зневажливе ставлення до активного спорту. Тим часом, у світі чинник суспільної психології — суспільної прихильності до спорту — вирішує дуже багато. Дитина теж "ліпить" себе в цій атмосфері, беручи приклад з батьків і старших. Там, де вони займаються спортом, спонукати дитину до нього не треба. Суспільства, де вірять у життєве призначення спорту, є загалом здоровіші й розумніші, ніж ті, де ним не займаються.

Викладене вище спонукає зробити кілька суттєвих висновків.

1. Масові заняття спортом повинні бути справді масовими і давати кожній дитині змогу виконувати доступні їй вправи протягом усього заняття. Фізкультура мусить стати руханкою (забави, групові вправи, індивідуальні одночасні вправи на тренажерах, спортивні ігри для всіх тощо). Це сприяло б підтримці тонусу життєдіяльності учнів, нормальному їх розвиткові та профілактиці захворювань. Конче потрібні щоденні заняття фізичною культурою, бодай в позаурочний час. До речі, ми сумніваємося, чи варто фізкультуру взагалі вважати навчальним предметом в академічному сенсі. Це — форма активного відпочинку. І вона має працювати на здоров'я, розвиток та на задоволення фізіологічних потреб дитини, а отже, стати елементом загальної культури.

2. Потрібна методично-концептуальна перепідготовка вчителів фізкультури, яка орієнтувала б їх на нові завдання школи, а також різке збільшення їхньої кількості завдяки масовій підготовці у педагогічних навчальних закладах спортивних інструкторів (як додаткової спеціальності). Не кожен учитель повинен бути майстром спорту, але любити спорт, мати певну методичну підготовку і слугувати прикладом ставлення до спорту — може і повинен кожен.

3. Конче— в міру можливості— необхідно розширювати спортивну матеріальну базу школи: будувати спортивні зали, спортмайданчики, кімнати здоров'я, обладнані індивідуальними засобами тренування. З цією метою доцільно використати практично будь-який вільний куток, коридор, рекреаційні площі, розмістивши в них зручні й привабливі тренажери, щоб діти мали можливість користуватися ними навіть під час перерви.

4. Фізкультура і туризм у школі, раціональне харчування та методико-гігієнічний нагляд повинні стати предметом постійної пильної уваги адміністрації школи.

Особиста гігієна

Глибока перебудова суспільства можлива лише завдяки вихованню нового (свідомого нових завдань) покоління. Саме тому так важливо, щоб відповідальність за власне здоров'я формувалася в молоді з дитинства — починаючи з сім'ї та школи. Звичайно, у часи великих скрут найпершим обов'язком суспільства є нагодувати і забезпечити дитину притулком, особливо сироту. І лише після цього, зрозуміло, можна говорити про здоров'я. Проте завжди людина має справу з гігієною життя і праці.

Проблеми гігієни активно висувались галицькою педагогікою 80-х років минулого століття. За школою тут визнавали головну роль: вона повинна була закладати основи всієї санітарної праці й оздоровлення побуту ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 30). Така орієнтація видається доцільною