Кожному компонентові структури організму властива своя енергетика. Найбільш вивченою є енергетика тіла: електрична, магнітна, теплова, кінетична тощо. Слабко або майже ве вивченими є енергії ментальна та емоційна.

Люди з сильно вираженою ментальною енергією легко, чітко і успішно передають свої погляди іншим, впливають на них. Спостерігається, зрештою, і слабкість ментальної енергетики, що, зокрема, виражається нездатністю ефективно організовувати і передавати свої думки. Є люди, яким легко навіть "вгадувати" чужі думки чи бажання, що, як можна припустити, передається механізмами ментального спілкування.

Енергія емоційного рівня є більш очевидною. Сердита людина завжди виділяє енергію агресивності й войовничості. Якщо в гурті людей є двоє, що дуже ненавидять один одного, негативізм їхньої емоційної енергії відчувають також інші" навіть, якщо все відбувається в стані цілковитого мовчання (Вітулкас Дж., 1997, с. 68). Ще більш відчутною є передача статевої енергії, особливо коли спілкуються двоє закоханих. Любов однієї людини передається іншій за допомогою специфічної емоційної енергії. І, власне, ця — статева — енергетика сприяє почуттю молодості й бадьорості, навіть якщо йдеться про людину віком старшу і втомлену.

Енергії, з допомогою яких організм на всіх рівнях спілкується з довкіллям, у кожному окремому випадку інші, мають іншу частоту вібрації. Важливо також зазначити, що одержувана ззовні й зсередини позитивна і негативна інформація може надходити окремими каналами, через один із трьох планів ієрархії, проте організм на неї реагує як цілісний, тотально. Наприклад, стресові емоційні стани можуть виявлятися також серцево-судинними, шкірними тощо реакціями.

Природа хвороби. Як уже наголошувалося, хвороба трактується як розлад рівноваги і гармонії організму. Будь-яке захворювання фізичного тіла спричиняє дискомфорт, приковує до себе увагу людини, "поневолює" її, веде до втрати почуття свободи. Звідси і поняття "здоров'я", зокрема фізичне, визначається як свобода від болю.

Емоційне захворювання характеризується відходом від емоційної рівноваги. Воно є виявом, з одного боку, крайності в будь-якій пристрасті, що орієнтує людину на застосування деструктивних методів (ревнощі, політичний екстремізм тощо), а з іншого, — домінування негативу, особливо, коли він набирає гострих форм: апатія, гнів, глибоке незадоволення всім, ненависть, заздрість тощо. "Якщо хтось хоче дізнатися, наскільки він хворий на цьому рівні, належить визначити його негативні почуття... Рамки переліку таких почуттів визначать ступінь захворювання, негативу і нещастя, в яких він живе", — вважає Дж. Вітулкас (Вітулкас Дж., 1997, с. 76).

Оскільки емоції підтримуються враженнями, то захворюванню сприяють негативні відчуття і образи — сварки в родині, бійки, насильство, несправедливість, вбивство тощо — в тому числі й отримувані сьогодні з нашого "демократизованого" екрана. Зрештою, емоційно-психічний план, на думку автора трактованої тут праці, руйнується великою увагою медицини до фізичного рівня: лікуючи його, вона "заганяє" порушення рівноваги на вищий — емоційний рівень. Звідси неврози страху, фобійні неврози, депресії і т. п. — усі подібні психічні розлади, характерні для сучасних розвинутих суспільств, але менш характерні для тих суспільств, де медицина не так активно втручається у стан здоров'я.

Уважається, що сьогодні увага до емоційної сфери людини та її значення для стану здоров'я дуже занижена. Це стосується не лише медицини, але й культури та системи освіти і виховання. Побутує, наприклад, фальшива думка, що виявляти свої емоції— ознака слабкості" а тому їх слід тримати в "сейфі" власної душі. Тим часом намагання в дитинстві задушити в собі потребу поплакати згодом обходиться людині дуже дорого.

Головним чинником ментально-духовного захворювання є егоїзм, що визначає собою ставлення людини до морально-етичних засад життя. Егоїзм спонукає людину до нехтування самообмеженням, спричиняє зародженню на духовному рівні, а відтак переміщенню на рівень емоцій таких рис душі, як жадібність, ненависть, заздрість, цинізм тощо.

Стан здоров'я ментального рівня забезпечується і характеризується трьома параметрами: ясністю, послідовністю і творчістю. Виходячи з можливості творчого характеру будь-якої діяльності, Дж. Вітулкас визначає дві вимоги до неї: а) ця діяльність повинна задовольняти потреби людини, в тому числі й її розвитку; б) вона повинна служити потребам інших людей в таких же цілях. "Важливо, щоб людина була готова служити іншим такою ж мірою, якою вона готова служити собі. Здорова людина завжди враховує наслідки своїх ДІЙ для інших людей" (Вітулкас Дж., 1997, с. 73—74).

Сьогодні у будь-якому суспільстві трапляється багато людей, що прагнуть наживи, багатств — часто шляхом жорстоких вчинків. Водночас вони розтринькують набуте задля задоволення власних забаганок. Такі люди володіють ментальною ясністю і послідовністю. Але вся їхня "творчість" має егоїстичну мотивацію; вони духовно хворі, служать лише собі. І оскільки це явище є дуже поширеним, то можна говорити про духовну кризу нашого часу. Невпевненість, тривожність, поспіх, байдужість, поверховість, бездушність, конкуренція, агресивність, дратівливість, параноя, злочинність і т. п., — усе це наслідки деформацій ментально-духовної рівноваги.

Зародження негативних почувань і почуттів пов'язане з відсутністю благородної мети в житті людини та потреби служіння їй. Бо лише наявність такої мети, зорієнтованої на добро інших, звільняє людину від егоїзму і породжених ним захворювань душі.

Егоїст— людина, яка зазнає великих мук, коли піддають сумніву її значущість чи її досягнення. Скромна людина від цього не потерпає. Жадібна — важко переносить випадки втрати можливості збагатитися, нажитися, а тим більше, якщо реально зазнає матеріальних втрат. "Чим сильніші егоїзм і самолюбство людини, тим більше в неї можливостей для психічного краху" (Вітулкас Дж., 1997, с. 99).

Натомість зразками міцного духовного здоров'я, якими захоплюємося, в життя святих, що зуміли подолати в собі егоїзм і підпорядкували себе служінню Богові та іншим людям. Людина, що наближається до такого стану, осягає спокій і щастя, хоча нерідко стає предметом негативного ставлення з боку інших, бо турбує їхнє сумління. Стан духовного здоров'я, отже, може бути осягнутий лише свідомими зусиллями людини, тим часом як стан здоров'я фізичного дається нам часто від народження (Там само, с. 98). Ментальне здоров'я — це свобода від егоїзму.

Звідси й оцінка існуючої системи едукації в сучасних суспільствах. "Наша система едукації, — пише Дж. Вітулкас, — підносить логіку і наукові успіхи за рахунок моралі й етики. Лише незначна кількість навчальних програм передбачає уроки моралі й етики — предмети, які повинні, як належить, домінувати в наших думках. У результаті цього, наша система едукації мимоволі заохочує обман" (Там само, с. 74).

Таким чином, за Дж. Вітулкасом, загальне визначення здоров'я є таким: здоров'я — це свобода від болю у фізичному тілі, стан благополуччя; свобода від пристрасті та негативу на емоційному рівні, що виявляється динамічним станом безтурботності й незворушності; свобода від егоїзму в ментальній сфері, що веде до повного єднання з Істиною" Здорова людина поєднує в собі риси любові, мудрості, правди і творчості.

Педагогічна гіпотеза. Якщо викладені вище погляди на структуру організму прийняти як ймовірні, а звідси — визнати тісний зв'язок і тісну залежність фізичного здоров'я людини від її ментально-духовного стану, то це дає підстави висловити відповідну педагогічну гіпотезу: загальне здоров'я людини великою мірою залежить від змісту і характеру їі виховання та самовиховання.

На філософському рівні залежність здоров'я від морально-етичних засад людини визнавалася завжди. "...Моральність не є низкою правил, а є життям, і до того ж цілком нормальним, і тому вона впливає або може справляти цілющий вплив навіть на наше фізичне існування", — пише П. Юркевич. На його думку, "моральна мужність, душевна звитяга відбиваються в нашому організмі як фізична міць" (Юркевич П., 1993, с. 214—215). На можливість домінування душі над тілом вказували ще філософи античності. Костянтин Ушинський вважав, що ця влада душі людині дана від природи і що цей факт "ніхто пояснити не може". До речі, з його міркувань випливає також, що ця "влада душі над тілом дає нам змогу не тільки руїнницьки, але й рятівничо діяти на здоров'я тілесного організму..." (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 273).

Таким чином, у сформульованій тут гіпотезі втілено давно відому істину. Поза всяким сумнівом, вона є дуже актуальною саме для нашого часу. І не стільки на світоглядному, скільки на практичному рівні: виховання доброї, гуманної, творчої людини, здатної до самоподолання, є вихованням людини здорової.

У цій гіпотезі ми можемо йти далі й простежити процес і механізм саморуйнування сучасної людини. Для цього варто повернутися ще раз до поняття специфічно людського в людині. Як відомо, вона здатна розрізняти добро і зло, а відтак має вроджену "симпатію" і потяг до добра та творчості, трактує їх як суто людські чесноти і як свій обов'язок. Водночас людина відчуває також відразу до зла і руйнації. Це — стан норми, її здоров'я. "Будь-яка здорова в основі своїй людина буде намагатися творити, а не руйнувати" (Дж. Вітулкас).

Проте