На сторожі добра в душі людини стоїть сумління. Навіть невиправний злочинець має його, і воно завжди нагадує йому про себе, коли він має намір чинити або коли чинить зло. Сумління завжди протестує проти зла, але ми, часто приваблені кінцевим результатом, усе ж робимо його. За цієї ситуації стає очевидним, що людина дуже часто діє проти власної природи, душить своє сумління, ігнорує його, заганяє у підсвідомість і цим, зрозуміло, зумовлює глибинну деформацію своєї духовної сфери. Нагромаджуючись у підсвідомості, нереалізовані добрі сили душі порушують духовну рівновагу людини. Образно кажучи, "душа страждає", бо людина пішла не за її покликом.

Морально-етичний негатив, що накопичується в душі, трансформується в негатив емоційний, а цей, в свою чергу, — в негатив тілесний. Очевидно, тут маємо справу з моментом саморуйнування людини, ініційованим на духовному рівні.

Як уже згадувалось, боротьбу добра і зла в душі людини, механізм "придушення" можна повернути і на позитив виховання. На думку К. Ушинського, злі нахили можна теж заганяти в несвідомий стан і цим самим розвивати позитивні якості душі. Як видається, саме тут, на морально-духовному рівні, людина володіє інструментарієм впливу на зміцнення власного здоров'я, їй належить свідомими зусиллями, власною волею оволодіти примхами своєї фізичної природи і зосередитися на розвитку духовних чеснот душі.

З цих позицій можемо також дати не тільки педагогічну, але й медичну оцінку сучасним чинникам культурного впливу на людину, чинникам її виховання. "Ми повинні зрозуміти, — пише Дж. Вітулкас, — що свідомість споживає ідеї й виростає на них, і якщо сприйняті й виношені свідомістю ідеї фальшиві й руйнівні, то людина фактично "сприймає отруйну їжу", яка в кінцевому підсумку підірве духовний план її існування. Це начебто хтось увесь час харчувався відходами: кінцевим результатом було б руйнування його фізичного тіла" (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 74).

До нових засад спілкування з Природою

З гармонійності виховання випливає і гармонійне ставлення до природи. Ще не було екологічної загрози, коли С. Русова наполягала, що національна школа повинна виростати на своєму природному ґрунті, з власного усталеного життя, в єдності з рідною природою. Так формувалося поняття краєзнавства, що втілювало не лише потребу географічного пізнання довкілля, але найперше — природний досвід людини" що випливав з її життя і праці. З'являється поняття рідної природи" а звідси й розуміння, що "з лона рідної землі, з нив, лісів і вод батьківщини можна не тільки брати все потрібне для життя, але й треба щось дати, вертаючи їй через освіту" піднесення громадського життя, народної культури. В цьому круговому обороті з батьківщини та до батьківщини саме й виявляється громадський свідомий обов'язок, який лежить на кожному громадянина..." (Русова С, 1933, с. 27). Не важко зрозуміти, що таке виховання вело б до дбайливого, господарського ставлення до природи, до розвитку природ о с відомості.

На жаль, сучасна ситуація засвідчує щось протилежне. При цьому теперішнє ставлення нашої людини до довкілля є не тільки і не стільки наслідком технічного розвитку господарських потреб, скільки виразом хижацько-споживацьких вимог до природи, коли в неї намагаються брати все ("бо це земля не моя"), але нічого не віддавати. Колосальні спустошення лісів на теренах Прикарпаття, особливо у післявоєнні роки (як, зрештою, і тепер), — це рух в один бік: лише від землі до людини, але ніяк не від неї до землі.

Трактуючи цю проблему, мусимо, зрештою, усвідомити, що неможливо повернутися в минуле. Людина звикла до матеріального комфорту, її господарсько-техногенна діяльність сьогодні поширилася не лише на Землю, але й на Космос. За цих умов виникла категорична потреба, щоби людина все ж усвідомила себе в контексті природи і навчилася регулювати свою діяльність, що можливе лише на шляху самоподолання, і таким чином, забезпечила власне виживання. Іншого шляху не існує. Не від почуття сентиментальної любові до матері-природи, а від необхідності вижити людина змушена переглянути свої стосунки з нею — як на світоглядному, так і на практичному рівнях. Виховання таких поглядів і становлення такої поведінки є сьогодні глобальною педагогічною проблемою.

Педагоги США, наприклад (див. Декларацію "Америка 2000 — стратегія освіти"), постійно пропонують виховувати в дітях благоговіння перед життям в усіх його формах. Цей глобально-громадський аспект виховання пропагується особливо енергійно. Поділяємо також думку, що екологічне самоусвідомлення стосується всього населення і поведінки не окремої людини, а всього людства. З огляду на це проблема екологічного виховання є пріоритетною не лише для батьків та вчителів, але й таких серйозних організацій, як ЮНЕСКО та ЮНЕП. Видається, що через прийняття ідеї єдності й партнерства з природою людина повинна сформувати у своїй свідомості екологічну домінанту, яка регламентуватиме всю її поведінку.

Сьогодні можемо констатувати, що екологічній проблемі вже приділяють серйозну увагу в Європі. Про це свідчить, зокрема, проведення низки спеціальних конференцій та заходів на урядових рівнях. Особливе місце тут належить засобам масової інформації, які покликані впливати на свідомість населення. Школа тут теж посідає одне з перших місць. Розробляються заходи щодо вдосконалення технологій, законодавства, змісту освіти тощо.

Конференція ООН з питань навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) зазначила в різних країнах тенденцію до перегляду однобічних "технократичних" поглядів на розвиток цивілізації. Все більше головним предметом уваги стає не техніка, а людина, її едукація та фізичне і моральне здоров'я.

Аксіологічну основу глобальної переорієнтації людини становить філософія повернення до духовності, що лежить в основі християнства та близьких до нього релігій. Ця філософія констатує можливість триєдиного підходу до природи: а) утилітарного, що диктується потребою матеріального життєзабезпечення; б) естетичного, що передбачає сприймання природи як носія прекрасного; в) духовного — погляд на природу як на творіння Вищого Розуму. Ці підходи стосуються як природи людини, так і поняття Макроприроди, яка її оточує.

Як зазначає К. Ушинський, людина милується природою і відчуває її таємничість тому, що це вроджена потреба і властивість її душі, "печать тієї майстерні, з якої ця душа вийшла; якщо ж ця печать лягла на клаптик матерії, то на печаті накреслено слово "Бог"! " (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 171).

Відмова від суто технократичного прийняття світу, повернення до духовності зумовить таку перебудову стосунків людини і природи, у контексті яких утилітарне, естетичне і духовне діяло би збалансовано, виявило тенденцію до єдності й гармонії. За цих умов екологічне може трактуватися як гармонійне, нормальне. Людина не створює тут якогось штучного поняття: вона усвідомлює лише те, що підказує реальність. Відчуття істини, прагнення до неї — взагалі не вноситься ззовні, а лише розвивається життям, природою, релігією, мистецтвом (Ушинський К., 1954, т. в, с. 170).

Природа— не засіб і не об'єкт для використання. Вона— самодостатній суб'єкт, з яким людина взаємодіє і спілкується як партнер, за тими законами, в яких відбиті її духовні й матеріальні потреби. Але щоб здійснювати повноцінно партнерські стосунки — як з навколишніми людьми, так і з природою — людина мусить завжди враховувати не лише свої, але й чиїсь потреби, а отже, вміти поступатися чимось. Екологія — не зелені деревця і не милі річечки. Це проблема збереження життя людини на землі — через самоподолання на основі пріоритету духовності. "Цивілізація і культура, — пише П. Кононенко, — можуть як взаємно доповнюватися, так і ворогувати. Еволюція цивілізації засвідчує: міра речей — духовна культура..." (Кононенко П., 1994, с. 118).

Пізнання довкілля

Глобальна потреба в свідомій переорієнтації людини — обличчям до природи — зумовлює значущість екологічного виховання: довкілля сьогодні стає все сильнішим чинником, від якого залежить здоров'я людини. Екологічне виховання розпочинається в сім'ї та школі й триває протягом життя, але за всіх випадків розпочинається з екологічної едукації. Основи її у нас заклали Г. Сковорода, В. Вернадський, В. Сухомлинський та ін. Сьогодні вже започатковано процес створення різних екоосвітніх структур, у тому числі й на державному та на академічному рівнях. У 1991 р. утворено Міністерство охорони навколишнього середовища України. В державно-освітніх документах (наприклад, у Національній доктрині розвитку освіти) йдеться про потребу розвитку екологічної освіти, "подолання екологічного невігластва і технократизму"; з'являються заклади, які готують фахівців з екологічної освіти. Інформація природозахисного характеру вводиться до програм з усіх навчальних предметів і всіх навчальних закладів.

Дослідження в сфері екологічної освіти, що також є виявом уваги до відповідної проблематики, дають підстави сформувати серед інших і такі завдання: дати дітям знання про природу, виховувати в них