Значну допомогу в організації екологічної освіти можна одержати шляхом вивчення зарубіжного досвіду: в тій ділянці окремі народи досягали навіть практичних результатів. Початком цієї освіти можна вважати публікацію 1864 р. праці A. Topo, Р. Емерсона та ін. "Людина і природа". Сьогодні екологічну ситуацію в зарубіжних державах висвітлює велика кількість спеціальних видань.

Система екологічної освіти в зарубіжних країнах має як формальний (навчальні заклади), так і самодіяльний (громадські рухи, клуби, фонди, музеї тощо) характер. У більшості випадків ця освіта охоплює конкретні потреби і особливості регіонів. Проте за всіх випадків вона передбачає засвоєння низки цінностей, що відображають ставлення людини до себе і до навколишнього середовища.

Зміст екоосвіти трактується достатньо широко і торкається життя та діяльності самої людини, її морально-етичних орієнтацій тощо. Характерним для зарубіжної освіти є не стільки критичне ставлення до науково-технічного прогресу, скільки акцентування розумної взаємодії людини і довкілля. Звідси центральною вважається проблема виховання особистості, яка співпрацювала б з природою на основі відчуття власної причетності до неї, в дусі турботи про природу. Шляхом осмислення значущості довкілля тут намагаються прищепити дітям почуття відповідальності й обов'язку перед природою.

Екоосвіта будується на міжпредметній основі як безперервна. Вона втілюється в предметах трьох циклів: природознавчому (знання природи, енергетики тощо); суспільно-політичному (значущість екології, формування громадянської позиції в справі охорони довкілля тощо); гуманітарному і художньо-естетичному (розвиток чуттєво-екологічної сфери ставлення до природи, гуманізму та любові до флори і фауни тощо). Безперервність екоосвіти охоплює всі сфери суспільного життя — родину, школу, працю і відпочинок, простійну підготовку тощо.

До засадничих принципів екоосвіти відносять також поєднання теоретичних знань та практичного "спілкування" людини з природою. Тут простежується ідея В. Вернадського, який бачив найкращим такий шлях пізнання природи, коли людина якомога частіше залишається наодинці з нею, виходить за межі свого подвір'я, посидить над річкою чи озером, в тиші ночі, коли з поля її зору зникають створені огорожі урбанізації, коли людина одна в степу чи горах. У такі моменти, вважав він, людина спілкується з природою особливо змістовно, відчуває свою близькість і єдність з нею, усвідомлює себе її частиною. І саме це є надійною дорогою до "почуття шляхетного жалю" до Природи (В. Вернадський).

Нарешті, слід нагадати, що справі екоосвіти сьогодні сприяють як національні, так і транснаціональні природоохоронні рухи і громадські, здебільшого молодіжні, організації: Грінпіс, "Екологія і світ" (Крим), Екоправо, Еколого-культурий центр "Бахмат" (м. Артемівськ Донецької області), "Зелений світ" (м. Київ), Карпатська школа (Україна — Польща), Клуб "Компас" (Київ), "Мама — 86" (м. Київ), Молодіжне екологічне об'єднання "Гея" (м. Севастополь), "Дерево життя" (Словаччина — Україна), Товариство Лева (м. Львів), Українська молодіжна екологічна ліга (УМЕЛ) та ін. (Швед М., 1997).

Природа — виховник людини

Моральне здоров'я людини ґрунтується найперше на гармонії її сумління зі собою, з Богом і з довкіллям. Як уже зазначалося в попередніх розділах, ця гармонія можлива лише на основі повернення людини до духовних засад життя, коли в природі вона може побачити друга, до якого можна завжди звернутися і поділитися власними думками і почуттями.

У людині дуже рано започатковується поділ на "Я" і "не-Я", коли пізнання світу виходить за межі звичайного відчуття. І саме тут бере початок духовне трактування світу. І "Я", і "не-Я" набувають у свідомості дитини як матеріальний, так і духовний образи: з одного боку, все має для неї конкретно-утилітарне значення, а з іншого, — сприймається і трактується як чуттєве, містичне, що через віру, надію, любов адресується душі, а згодом втілюється в доступних їй елементах релігії, філософії, мистецтва. Між людиною і природою існує духовний зв'язок. "Коли ви бачите, — пише П. Юркевич, — що квіти у вашому саду в'януть, вас охоплює якесь почуття, що схоже на жаль: ви не хотіли б, щоб і це життя страждало... Так уже нежива природа породжує у вас своїми враженнями почуття не лише егоїстичні, але й моральні" (Юркевич П., 1993, с. 208). Так, власне, зароджуються основи того, що згодом зможемо назвати здоровими стосунками людини та природи. Тут — у перші роки життя — вирішується головна проблема здоров'я природи шляхом усвідомлення дитиною своєї не тільки матеріальної, але й духовної єдності — людина вчиться бути "сином природи" (П. Кононенко).

Ідея єдності матеріального і духовного лежить в основі різних (далеко не завжди християнських) концепцій самовдосконалення людини, втілюється у народній та альтернативній медицині, в багатьох народних обрядах тощо. За всіх випадків вона спонукає людину шанувати природу (свою і довкілля), приборкує хижацько-споживацькі інстинкти — значно краще, ніж наукові знання.

Природа— не лише партнер, не лише годувальниця, але й велика вихователька людини. Вона — це й материнське лоно, в якому формується не лише фізичний, а й духовний генотип людини. Більше того — духовний генотип суспільств і культур, націй і вселюдства. Бо природа— не тільки всеосяжна матерія, джерело Буття, а й безсмертний Дух, горнило Свідомості (П. Кононенко).

З давніх-давен природа висувала до людини певні вимоги — своїм кліматом, рельєфом, оточенням. З ними людина змушена була рахуватися, пристосовуватися до них. Впливаючи на форми соціального буття, на звички тощо, природа таким чином визначала процес становлення національного характеру.

Людина завжди була активною істотою, — вважав П. Кононенко, — сама змінювала себе шляхом власної праці, але характер цієї діяльності визначався найперше Природою. Природне оточення належить до числа визначальних чинників становлення характеру людини — поруч зі спадковістю, впливом сім'ї тощо. Розглядаючи залежність людини від природи, П. Кононенко звертає увагу на той факт, що Україна репрезентує єдність помітних природних контрастів, що стосуються клімату, температур, опадів, рослинності, рельєфу, тваринного світу, способу виробництва тощо, що в підсумку визначало помітне розмаїття характерів, а відтак і долі українців. Своя природа лежить в основі характеру українця-таврійця, своя — волинянина, своя — гуцула (Юркевич П., 1993, с. 121—123).

Простежуючи далі процес зародження і розвитку духовності в людині, П. Кононенко доводить, що природа є також джерелом морально-етичних та духовноестетичних ціннісних орієнтирів людини (Там само, с. 128), в чому він убачає вияв універсалізму як поєднаного розмаїття і цілісності природи. Ба, навіть у кінцевому підсумку, природа через людину стала матір'ю освіти й науки, культури й мистецтва, бо спонукала людину до самопізнання (Там само, с. 130).

Плекаючи людину, природа постійно нагадувала їй про існування Бога, спонукала до порозуміння з Ним. А в середні віки вона сама (природа) була проголошена Богом (пантеїзм). Національні символи українця — блакитне (спокійне небо над нашою землею) і жовте (врожайне пшеничне поле) — це дух української природи і дух поєднаного з рідною землею українця. Єдність людини і природи втілює матерію буття і дух, розум і віру, досвід і пам'ять. Водночас розрив людини з природою, відчуження від неї, хижацьке ставлення до природи — завжди супроводжується втратою духовності, руйнуванням віри в Абсолют і втратою відповідальності перед Ним.

Таким чином, прагнучи захисту через виховання людини, природа сама є великим виховником. Костянтин Ушинський вважав, що вона є одним із головних чинників виховання — поруч зі самим життям, наукою і релігією. її вплив позначається не лише на духовній природі людини, але й на її зовнішності. Вона є вічним носієм великого таїнства нашого буття і настійно спонукає нас підняти очі до Неба. Споглядаючи природу, ми задовольняємо свої духовні потреби. "Море, зірки..., — пише К. Ушинський, — говорять нам про безмежну мудрість, безмежну могутність, вічність... Як тілесний голод робить хліб їжею, так духовний голод робить природу високою" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 170).

На великій виховній функції природи наголошує Г. Ващенко. Саме споглядання природи — зоряного неба, степів і гір, тваринного і рослинного світу, людини з її розумом і почуваннями, — все це наводить на здогадку про існування Вищої сили, яка цим усім опікується. Звідси, до речі, і гіпотеза про те, що від самої близькості до ласкавої природи бере свій початок християнська природа українців — нації хліборобів. Уважають, що навіть наше язичництво було близьким до християнства — завдяки природі.

Природа є очевидним джерелом патріотизму, який розпочинається з "прихильної реакції душі дитини на навколишнє середовище" (Маланюк С, 1933, с. 203). В одному з розділів уже йшлося про те, що перші сприймання дитини і перша прихильність її до Батьківщини мають два джерела: етнічне (мова, пісня, мистецтво, звичаї тощо) і рідна природа — "територія", що пов'язана з обставинами зовнішнього життя, — рідна хата, вулиця, околиця, флора і фауна рідного краю, краєвиди тощо. А надто великий вплив має "зрощення" людини з тими елементами довкілля, які викликають