Виховний вплив контролю виявляється і тоді, коли в ролі контролюючого (щодо іншого учня) виступає сам школяр. Цей контроль має часто прихований характер: кожен учень у класі дає свою оцінку кожному іншому, коли той щось робить. Психіка дитини постійно є ареною зіткнення різних думок. Протиріччя між "мене оцінюють" і "я оцінюю", "чужа точка зору" — "моя точка зору" є тим полем постійної боротьби, на якому розвивається здатність людини до контролю і самоконтролю. Об'єктивність суджень про себе та інших, сформована на стиках своєї та чужої точки зору, становить основу справедливості, стає школою демократизму.

У реформуванні освіти суттєвим є запровадження нової системи оцінювання. З одного боку, вона виключає можливість негативного тиску на дитину з допомогою "двійок", а з іншого — ставить перед учителем нові технологічні вимоги: він повинен тепер не лише "оцінити", але й бути готовим поставити учневі завдання відповідно до його можливостей.

Матеріальний аспект. Учень постійно користується засобами навчання — підручниками, навчальними посібниками, шкільним обладнанням, навчальним приладдям, унаочненням тощо. Водночас він працює в певних матеріальних умовах, які відчутно впливають на процес едукації: класна кімната, її оформлення, розташування меблів, особисті предмети учнів, температурні та гігієнічні умови, освітлення, чистота тощо. Учень сприймає все це, по-перше, крізь призму навчального призначення і ставиться до цього так, як до самого навчального предмета. Не випадково зошити та підручники з різних предметів "шанують" по-різному.

По-друге, будь-який предмет, і навіть умови (освітлення, температура), мають певну матеріальну вартість. Отже, ставлення повинно бути таким, як до продукту чиєїсь праці.

По-третє, будь-який матеріальний предмет є також носієм певних естетичних якостей. Він може бути не лише придатним і зручним, а й гарним або негарним, а отже, стверджувати або руйнувати естетичні смаки.

Брудна дошка, брудна парта, неохайно оформлені стіни, на які дитина дивиться впродовж багатьох років і які "змушена" сприймати як норму, стануть пізніше "еталоном краси" при оформленні власної квартири, у ставленні до нового ліфта, до спільного коридора у комунальному будинку тощо.

Зовнішні умови можуть створювати для праці комфорт або дискомфорт, що часто позначається на настрої, самопочутті (низька або надто висока температура, незручна парта, невдало обране місце в класі тощо).

Психологічний аспект. Беремо до уваги цілу низку чинників, котрі забезпечують психологічні умови навчальної праці — сприятливі або несприятливі. Серед них варто передусім виділити емоційний настрій уроку, без чого, на думку В. Сухомлинського, неможливе нормальне навчання. Йдеться не тільки про звичайне збудження почуттів, викликане сторонніми чинниками (пісня, гра, унаочнення тощо), а й про стабільне піднесення духу, що може дати лише радість від добре організованої навчальної праці, відчуття успіху в опануванні предмета.

Емоційний стан уроку значною мірою залежить від особистості вчителя: він приносить у клас свій настрій. Йому повинні бути властиві оптимізм праці, тобто віра в те, що кожна дитина має шанс на успіх; почуття гумору — настільки важливе, що в разі його відсутності вчителеві варто змінити професію; демократизм стосунків; любов до дітей. Ці якості вчителя повинні бути не "бутафорними", фальшивими, а дійсно виходити з глибини його душі. Створений на таких засадах психологічний настрій уроку породжує в дитині впевненість у собі, віру в добро і справедливість, формує почуття надії й любові до людей.

Звичайно, у повсякденній практиці вчитель зустрічається з безліччю дрібних порушень і пустощів учнів на уроці. Іноді вони дійсно виходять за межі норм, але здебільшого їх треба сприймати як такі, що просто не відповідають нашому вподобанню, звичному стереотипові поведінки. Скоєне учнем завжди необхідно аналізувати з позиції доброзичливості, особливо, якщо йдеться про малих дітей. Лише в атмосфері доброзичливості й свободи формується повноцінна особистість, готова до боротьби проти зла, неправди, несправедливості.

Методичний аспект. Він визначається загально педагогічною та методичною орієнтацією вчителя, наявністю чи відсутністю авторитарного підходу до вибору форм діяльності. Так, в авторитарного вчителя переважатимуть фронтальні (вчитель — учні) форми роботи. Демократизм у методиці передбачає застосування різних форм самостійної роботи (індивідуально-масове розв'язання навчальних завдань, робота в парах, групах тощо).

Вирішення виховних завдань великою мірою залежить від цього вибору. Якщо вся увага класу постійно зосереджена на вчителеві, то це призводить до взаємної відчуженості учнів. Учень не відчуває "плеча" товариша, він працює лише на вчителя. Йому навіть заборонено звертатися до товариша за допомогою, а той, хто наважується допомогти йому ("підказати"), оголошується "порушником дисципліни". Якщо ж діти діють самостійно, особливо в парах чи в групах, то відбувається процес складання зусиль, діє взаємодопомога, формується механізм співжиття і співпраці.

Застосування таких форм роботи, коли головним діячем є вчитель і коли він усіх трактує як рівносильних (орієнтація на "середнього" учня) призводить до того, що певна кількість учнів виключається з роботи, поступово відстає і погоджується з тим. Це початок формування дармоїда, проти чого застерігав К. Ушинський. Він уважав необхідним створювати на уроці такі умови, котрі унеможливлюють лакейське гаяння часу, коли учень залишається без роботи рук та мозку, що руйнівно впливає на його психіку, мораль, заважає розумовому розвиткові.

Від форм діяльності, методів навчання залежить, чи відчуватиме себе учень господарем діяльності, чи вічним "об'єктом", приниженим і неповноцінним.

Наведені вище головні чинники уроку не вичерпують усіх його можливостей. Але вони все ж дають змогу дійти суттєвого висновку: не конче привносити в урок щось штучно "виховне" на зразок практикованої колись "ідейності" мовних прикладів. Натомість варто глибоко осмислювати і використовувати те, що випливає з самого навчального процесу та структури уроку.

Функції вчителя

У виховному процесі дуже важливо, щоб людина, яка передає свою точку зору (тобто виховує учня), не переходила "межу дозволеного", щоб вона, трактуючи предмет, не робила це нав'язливо, надто адресовано, чим часто грішить практика виховання в нашій школі. Треба постійно пам'ятати, що учень не є пасивним об'єктом, якому ми повинні приписувати правила поведінки, як лікар приписує хворому ліки. Таке нав'язування поглядів ззовні приглушує власну самовиховну ініціативу учня, зачіпає почуття гідності, а нерідко й викликає опір. У всіх випадках учень сам повинен відчути, "вловити" чужу точку зору, самостійно "відкрити" її для себе. Тому вміння вчителя зробити свій виховний вплив непомітним — один з дуже важливих елементів педагогічної майстерності.

Виховний вплив зумовлюється, насамперед, двома важливими моментами. По-перше, той, хто виховує, сам повинен займати послідовну чітку моральну позицію. Вона сигналізує про себе завжди і всюди, при цьому часто в таких непомітних формах, що "свідомо" керувати нею не завжди вдається. Фальш, спроби пропонувати учням одне, а в думках поділяти погляди часом протилежні — швидко розпізнаються дітьми, і процес виховання дістає негативне спрямування.

По-друге, важливе значення має ставлення учня до особи, яка виховує, її авторитет. Мало користі, якщо вчитель або інший вихователь "протистоїть" тому, кого виховує, як особа "вища", "старша", наділена більшими правами, з якої молодші зобов'язані брати приклад і чию думку вони повинні приймати як обов'язкову. І навпаки, сприятливою для виховання є ситуація, коли вихователь є співучасником діяльності учня, його партнером, людиною, якій вірять. Лише в цьому випадку учня можна непомітно підвести до бажання і потреби засвоїти чужу думку. Наприклад, низький або навіть негативний ефект може дати вимога, щоб учень наслідував життєвий приклад певного героя. Навпаки, спільне переживання героїчного вчинку і перенесення труднощів життя, відданого людям, — усе це непомітно формує в учня симпатії до героя. Ці почуття не завжди виставляються назовні й не кожен хоче розповідати про них, але вони глибоко позначаються на внутрішній оцінці його учнем.

Крім того, вчитель повинен чітко знати і постійно враховувати можливо вже сформовану позицію самого учня, його готовність сприймати пропоновану точку зору. Суттєвим джерелом такої інформації є аналіз вчинків дітей, їхніх домашніх умов, уподобань тощо.

Цілком зрозуміло, що це змушує і вчителя подивитись на учня з іншого боку. По-перше, ситуація спонукає нас до заглиблення у внутрішній світ кожної дитини як у світ унікальний та уважного ставлення до її духовних потреб і орієнтацій. По-друге, постає практична проблема пізнавати і дбайливо ставитись до всього, що становить джерело людяності, до національного контексту, в якому живе і формується людина, до її історичних витоків, до природи, частиною якої вона є, до способу її життя, діяльності тощо.

Звичайно, це не означає, що вчитель повинен піддаватися стихії обставин і не впливати на виховний процес. Навпаки, він має це робити якнайактивніше. Але не через нав'язування абстрактних вимог і понять, а насамперед, через добір предметів, які наводили б учня на відповідне ставлення до них. Учитель має допомогти вихованцеві в потрібний момент виробити власне судження про предмет, тобто