Громадянське суспільство відокремлює себе від апарату держави і певною мірою протистоїть йому. Воно, як відомо, ґрунтується на ідеях лібералізму і на пріоритетності громадської ідеї над державною. Ця ідея, що є виявом духу громади, отримала своє формулювання в працях Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск'є та інших філософів. Держава і державний апарат тут трактуються як витвір суспільства з метою захисту прав та свобод людини і народів.

При цьому треба розрізняти державу як атрибут зовнішнього самовизначення народу, як вияв його незалежності, потреба в чому ніколи не ставиться під сумнів, і апарат чиновників, державні органи, які цю державу обслуговують і репрезентують як ззовні, так і в середині. Власне ці органи трактуються як такі, що діють з волі громади, в її інтересах і в окреслених законами межах. Через це громадськість може і повинна протистояти владі, якщо вона таким функціям не відповідає, чинити опір і навіть боротися з нею. Так реалізується спонтанне людське життя, "дух громади", що веде до розподілу влади, до балансу владних прав і можливостей, до дійсної участі людини в управлінні.

Перебудова свідомості людини передбачає її психологічну переорієнтацію— від домінування "вертикальних зв'язків" (погляд "вверх" і "вниз") їй випадає перейти до зв'язків "горизонтальних", на яких будуються різноманітні громадські об'єднання; партії, громади, спілки, асоціації, союзи, фонди, конгреси тощо. На таких психологічних засадах повинно формуватися і місцеве громадське самоврядування.

Таким чином, через подолання відчуття власної залежності від "верхів" і відмову від диктату щодо "низів"— шляхом формування "почуття ліктя", пошуку однодумців — відбувається процес структурування суспільства, без чого воно залишається лише "народом" чи "населенням", а в очах чиновника — отарою, стадом.

Альтернативність ознак громадянського суспільства, з одного боку, і держави, з іншого, зовсім не означає їх взаємовиключення. Громада і держава потребують одне одного і не можуть існувати одне без одного. Вони є двома різними проявами одного і того ж цілісного організму, їх єдність і реалізує в собі євангельську істину: Боже — Богові, а кесарево — кесарю. Громадянське суспільство протистоїть як диктатурі держави (тоталітаризму), так і анархізмові, бо держава є інститутом, необхідним суспільству.

Такі зміни у свідомості людини сьогодні видаються неминучими і фундаментальними, якщо йдеться про нашу інтеграцію у європейське суспільство. Демократизація людини — це не "дозвіл" ззовні, а внутрішнє усвідомлення своїх прав і свобод, а відтак, і відповідальності. Сприяння становленню нової людини з громадянським мисленням — одне з найважчих стратегічних завдань українського виховання як антиподу виховання комуністичного, "класового". При цьому доводиться брати до уваги, що "кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не можуть одразу перемінитися на вільних громадян, та й колишні несвідомі отари людей не стануть одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібний не тільки час... Потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство..." (Русова С, 1994, с. 12).

Долання "домінанти влади", культу держави, всевладності адміністративної машини у власній свідомості — дійсно нелегкий процес і, на жаль, ми стоїмо лише на його початку. Не менше, ніж закони, нашому суспільству потрібне сьогодні плекання громадянина — впевненого в своїх силах, з розвинутим почуттям гідності. Цьому сприятиме і засвоєння букви та духу Конституції України, стаття 55 якої проголошує: "Кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи...". На цьому шляху з прав окремих людей складаються права всіх громадян у їх ставленні до держави, яка завжди репрезентується наділеним владою чиновником.

Громадянське суспільство і соціальний прогрес

Міфологізоване мислення, сформоване на вічному очікуванні "світлого майбутнього", дещо викривлено сприймає вартості й саму сутність громадянського суспільства. Очевидно, що це — не ідеальне суспільство, бо таких суспільств взагалі не існує. Епітети "добрий" чи "поганий" взагалі не придатні для оцінки громадянського суспільства. Зіставляючи його образ з нашим суспільним досвідом життя при соціалізмі, мусимо сказати собі лише таке: громадянське суспільство - це інакше суспільство, яке ставить до людини цілком інші вимоги. Насправді ці вимоги є значно вищими, ніж вимоги соціалістичного суспільства, і, власне, за рахунок цього, глибше і якісніше реалізуючи себе, людина в громадянському суспільстві домагається більшого, розвивається інтенсивніше, одержує більші господарські й культурні результати, а з нею удосконалюється і саме суспільство.

Громадянське суспільство за своєю природою являє собою єдність, що ґрунтується на прагненні вільних громадян і на їх готовності до співпраці. Як зазначає С. Франк, це не зовнішній засіб задоволення потреб окремих людей, а саме форма громадської співпраці. У цьому суспільстві кожна людина посідає своє природовідповідне місце у суспільній ієрархії, виконує властиву їй функцію і саме на цьому місці реалізує своє право на рівну гідність. "Демократія — не влада всіх, а служіння всіх. Не хижацьке, корисливе чи владолюбне бажання всіх людей чи "народу" бути господарем і розпорядником своєї долі, державним володарем життя,... а почуття обов'язку активної співпраці всіх у загальному служінні правді" (Франк С, 1992, с. 124).

Зрештою, таке філософське визначення громадянського суспільства ще не розкриває його дійсної глибинної й суперечливої сутності. Оскільки воно ґрунтується на свободі людини і народів, то це, природно, зумовлює конкуренцію. Як зауважує Г. Ващенко, філософською засадою цього суспільства є визнання того, що "вільно діючі сили природи (включаючи сюди людину) завше приходять до кращого". На жаль, реалізація цієї благородної ідеї через конкуренцію веде до жахливої експлуатації людини людиною, до величезної майнової нерівності, а звідси — і до класової ворожнечі. І саме ця обставина спонукає до висновку, що капіталізм і соціалізм — це не "кращий" і "гірший" лад. Вони просто різні. Але якщо соціалізм вигідний слабким, лінивим і тим, хто стоїть біля розподілу благ (і через це неминуче веде до застою і занепаду), то капіталізм зручний сильним і працьовитим, а тому стимулює розвиток суспільства. Він змушує людину напружуватися, реалізовувати в собі все, що дала природа, і таким чином виживати. Через це він (капіталізм) видається часом важким, жорстоким щодо слабких та лінивих.

За цих умов, як зауважує Г. Ващенко, конкуренція не завжди призводить до перемоги кращих: "частіше перемагають не мудріші, а бистріші, не справедливіші, а підступніші" (Ващенко Г. — 2, 1997, с. 402—403).

Григорій Ващенко зазначає також, що сучасне громадянське суспільство (капіталізм) призвело до морального погіршення людини, до її духовного падіння. Філософія утилітаризму і прагматизму стала сприятливим ґрунтом для проростання антропоцентризму. І, власне, на ній лежить відповідальність за моральне падіння сучасної людини (Там само, с. 409). У цьому сенсі Середньовіччя, якому був притаманний "дух високого пориву від землі, від грубої матерії до Неба...", стояло вище, ніж деякі сучасні суспільства (Там само, с. 402). Середньовіччя вірило в провидіння, а тому почувало себе оптимістично і спокійно. Такі настрої сприяли розвиткові духовної культури і заважали розвитку культури матеріальної. "Ставлячи на перше місце в житті високі духовні вартості, людина і в собі цінила, в першу чергу, свою духовну природу, що розглядається як образ Божий" (Там само, с. 403).

Таким чином, Г. Ващенко не ідеалізує сучасне громадянське суспільство європейських країн. Він зазначає, що погляд сучасної людини спрямований до землі. "Мета її— не високі духовні блага, а блага матеріальні, гра, насолода відчуттєвими радощами і вигодами життя" (Ващенко Г. — 2, 1997, с. 404). Гонитва за цими радощами і благами власне й зумовлює жорстоку боротьбу і конкуренцію. У свою чергу, це спричиняє засилля раціоналізму, природознавчих і математичних наук. Натомість знецінюються духовні блага, честь, сумління, гідність. У підступному вчинкові, що досягає мети, сучасна людина в багатьох випадках вбачає вияв розуму, перевагу над іншими. Нерідко в суспільстві пошаною користуються такі люди, діяльність яких повністю суперечить засадам моралі. І це характерно не лише для нас, але й для дозрілих демократій Заходу.

Викладене вище дає, таким чином, підстави зробити висновок, що жоден із соціальних устроїв — ні соціалізм, ні капіталізм — у своїх "чистих варіантах" не витримує критики і не забезпечує надійний захист людині: перший — тому, що веде до тотальних злиднів (прикладом сьогодні є Північна Корея), а другий — тому, що за умов конкуренції спричинює розвиток егоїзму і класового розшарування. Проте шанс стати багатим, забезпечити матеріальний добробут і матеріальний прогрес дає суспільство громадянське. Воно ж має і матеріальну можливість допомогти людині слабшій. Так званий "шведський соціалізм", на