На шляху до гармонії громадянського суспільства

Як відомо, в минулому було чимало спроб змінити вектор історичного розвитку людства і, таким чином, "ощасливити" його. Такі спроби породили і низку своєрідних концепцій суспільного розвитку.

Так, ідеологи фашизму і комунізму, як, зрештою, й інших тоталітарних режимів, відстоюють тезу про закономірність і неминучість боротьби, яка нібито є головним двигуном історії. Вона трактується як фактор позитивний, що в кінцевому підсумку веде до добра. Зокрема, більшовицька ідеологія орієнтує на так звану класову боротьбу, на революцію. Мета цієї боротьби — знищення класу експлуататорів і становлення диктатури "трудящих".

У свою чергу, фашизм таким "об'єктивним" законом історії вважає боротьбу окремих людей і народів за право бути провідною силою. Є щось від таких поглядів і в сучасному російському шовінізмі. Сильна нація і сильна людина, відповідно до таких поглядів, повинна йти до своєї мети шляхом поневолення і знищення слабших. Наслідком такої боротьби має бути панування сильних. В обидвох випадках обґрунтовується доцільність боротьби і заперечуються пріоритети моралі.

Ідеологіям класової чи міжнаціональної боротьби і ненависті громадянське суспільство протиставляє ідеал суспільної гармонії та практику толерантного ставлення до інших політичних, етнічних чи конфесійних поглядів. Як і будь-які інші ідеали, він не може бути здійснений до кінця, але саме визнання його і прагнення до нього орієнтує людину і суспільство до злагоди та до хоча б відносної єдності.

Це означає, що воно (громадянське суспільство) орієнтується на еволюційний шлях розвитку — не тільки як головний, але й як природовідповідний. Ці засади відкидають ненависть і жорстокість, війни і революції як стратегію і тактику сил зла, хоча застосування сили в обороні добра, зокрема, в обороні батьківщини від ворога, не виключається. Звідси — конфлікти і колізії, характерні для будь-якого суспільства, у тому числі класові й міжетнічні, повинні вирішуватися, виходячи з пріоритету ідеалів добра, справедливості, правди, сумління тощо. На думку Г. Ващенка, духовна криза в сучасних європейських суспільствах дуже заважає реалізації такого погляду на речі. Атому, гостро критикуючи як комунізм та фашизм з їх канібалізмом, з одного боку, так і капіталізм з його бездуховністю і прагненням до матеріальної наживи — з іншого, він доходить висновку, що майбутній суспільний лад не буде ні капіталістичним, ні комуністичним — він буде якимось іншим, — пише він. "У ньому має бути забезпечена справжня, а не номінальна свобода людини; в ньому не мусить мати місця експлуатація і поневолення в будь-якій формі, чи то в формі економічного примусу, чи то в формі терору. Життєвий рівень людини майбутнього мусить бути високим і то не лише з боку матеріального, а й духовного. В основу стосунків між людьми має бути покладена не конкуренція і нещадна боротьба, а пошана людської гідності й висока християнська мораль" (Ващенко Г. — 2,1997, с. 406). Таке суспільство він називає неодемократією.

Варто зазначити, що ідея "капіталізму з людським обличчям” видається більш життєздатною, ніж ідея такого ж соціалізму — хоча б тому, що перший стимулює розвиток сил і здібностей людини та суспільства і цим робить можливим втілення такої ідеї, тим часом як соціалізм веде до занепаду і стагнації, бо орієнтує людину на дармовий комфорт і лінивство. Сьогодні ідея "капіталізму з людським обличчям" знаходить не тільки ідеологічних прихильників, але й частково практичне втілення в деяких "поміркованих" суспільствах, зокрема в Європі (Австрія, Голландія, Швеція та ін.).

На думку Г. Ващенка, в побудові такого суспільства ключову роль має відіграти виховання, що кладе в основу ідею свободи і всіх інших громадянських вартостей (Ващенко Г. — 2, 1997, с. 405). Має залишитися в силі гасло Руссо, що треба виховувати вільну людину, себто повноцінну творчу особистість, але водночас виховання повинно враховувати, що, крім прагнень до добра і правди, людина має потяг і до зла та егоїзму. "Отже, покладатися у вихованні на стихію, зводити його виключно до розвитку було б дуже небезпечним і для окремої людини, і для суспільства (Там само). Відповідно таку прогнозовану систему виховання Г. Ващенко називає системою "педагогічного неолібералізму" (Там само, с. 406).

Повертаючись до практичних завдань сучасної української педагогіки, мусимо визнати, що серйозної роботи з навчання і прищеплення нашим дітям громадянських вартостей в офіційній освіті ще й не розпочато. За цих умов наша молодь осягає ці вартості стихійно, здебільшого шляхом спостережень за практичним життям, з випадкових розмов, із закордонних фільмів тощо. Складність громадянського виховання поглиблюється тим, що деякі зі засад демократії й тепер — в умовах начебто "демократичного ладу" — зазнають наруги, зневаги, а відтак і використовуються з метою реставрації тоталітаризму і шовінізму. Дискредитація демократії здійснюється, на жаль, у судочинстві, в охороні громадського порядку, в сфері привласнення матеріальних благ тощо. Не готові до громадянського виховання і наші вчителі та батьки.

Водночас очевидно, що громадянські вартості й громадянське виховання не можна ні замінити законами, ні нашвидкуруч ("революційно") насадити людині зверху. Це засвоєння — процес тривалий, який вимагає напруги, старанності та терпеливості з боку кожного, кого він стосується.

Громадянські вартості в українській традиції

Громадянські вартості виробляються і засвоюються суспільством протягом усієї його історії, але остаточно формуються в процесі переходу від феодально-деспотичного устрою життя до стосунків природної рівності. Вони віддзеркалюють і регулюють ставлення людини до людини та людини до суспільства і держави. І якщо національні вартості віддзеркалюють прагнення нації до свободи, самовираження і державності, незважаючи на те, про який суспільний устрій ідеться, то громадянські вартості відбивають сучасні прагнення нашого народу позбутися диктатури людини над людиною і побудувати державу правову, де все регулюється законом і де кожна людина має змогу повноцінно реалізувати себе.

Український народ дуже рано, раніше від деяких інших народів, відчув прихильність до громадянських (демократичних) цінностей і вже в середні віки був їх "експортером" навіть у Західну Європу. Він завжди дотримувався віри в ідеали добра і намагався переносити їх на своє суспільне життя. Про це переконливо свідчать наші правові джерела: "Руська правда", "Литовський Руський статут" та кодекс "Прав, по котрим судиться". Наші правові норми заперечували кару смерті та невільництво, з пошаною ставилися до цінностей родинного життя. В цьому контексті демократична конституція Пилипа Орлика не була винятком.

Не зайвим буде навести і свідчення відомого мислителя XIX от. П. Куліша: ". ..Не жалюгідний народ приєднався у XVII ст. до Московського царства. Він переважно складався із характерів самостійних, гордих усвідомленням своєї людської гідності; він у своїх правах і поняттях зберігав і зберігає начало вищої громадянськості; він дав Росії безліч енергійних діячів, вплив яких сприяв розвитку державної сили російського народу" (Куліш П., 1989, т. 2, с. 476).

Самоуправління українських громад має дуже давню традицію. На загальному сході обирали старосту села (війта), десятських та ін. Демократизм таких громад найповніше втілився в організації Запорозької Січі та Гетьманської влади.

Українська історія знає багато інших форм громадської організації, співпраці, взаємодопомоги — чумацькі валки, артілі, толока, супряга тощо. З дитинства в людині формувалося переконання в доцільності громадської співпраці. В очах громади трудова допомога тим, кому це необхідно, була почесною справою, і людина сприймала свій обов'язок під впливом громадської думки. Хоч траплялися й винятки, коли окремі громадяни ігнорували цю мораль і провадили життя за принципом "моя хата скраю", зокрема, якщо йшлося про життя політичне.

Сторіччя неволі, а особливо роки більшовицького режиму, глибоко позначилися на стані нашої ментальності — сформувалося нице почуття меншовартості, прагнення відчути над собою "міцну руку", а відтак і бажання хоча б трішечки побути "такою рукою" для інших. Уроки демократії для нас видаються сьогодні дуже нелегкими.

Базові цінності сучасного громадянського суспільства

Виховати громадянина — означає ввести його в систему цінностей демократії. Ця система виводиться зі сутності громадянського суспільства як усієї сукупності суспільних стосунків, що не е державними, не контролюються державою і перебувають поза сферою її впливу і регламентації. Громадянське суспільство — це звільнена від держави царина спонтанного самовияву вільних індивідів, їх добровільної організації. В цьому сенсі воно самодостатнє і втілюється у приватному житті, у приватній власності, в ринкових стосунках, у вільному обміні духовними, політичними, моральними і релігійними вартостями. Європейські громадянські суспільства будуються на волевиявленні громадян і мають своїм загальним орієнтиром традиційно-християнську систему вартостей. Але в цій системі, як уже зазначалося, є специфічні ідеали і норми, що відбивають внутрішню сутність демократичного устрою. В їхній ієрархії чільне місце посідають права, свободи і обов'язки людини; рівність громадян, зокрема і перед законом; самовідповідальність; верховенство закону над волею людини; суверенітет особи; етнічна, соціальна, расова, конфесійна тощо толерантність; повага до демократичних виборів і