Ця суспільна сутність людини зумовила і потребу її самоусвідомлення в тій ділянці. Як відомо, виховання громадянина було предметом уваги ще в Стародавній Греції (Сократ, Платон, Аристотель та ін.). Уже тоді як центральне визначилося питання стосунків людини і суспільства. Платон виходив з пріоритету інтересів суспільства. Але при цьому він переносив це протиріччя в площину поняття людини і обґрунтовував ідею гармонії у самій людині, де сходяться особисте і громадське начала.

Трактуючи далі цю ідею, Аристотель розрізняв відповідно доброчесність людини і доброчесність громадянина. Він визнавав рівність громадян, і в цьому контексті позитивно звучало його визначення, що громадським обов'язком є добре владарювати і добре підкорятися. Ці ідеї, як відомо, втілювалися в політичному житті Афін: громадяни мали право обирати і бути обраними, обіймати посади, володіти майном, бути суддями, мали бути законослухняними, а отже, поважати права інших тощо.

У давні часи, зрештою, зароджуються і дві крайності, які позначилися на всій історії стосунків людини і суспільства.

З одного боку, це зневажливе ставлення до інтересів власної держави та зосередження уваги на людині з її особистими потребами. Чимало носіїв таких поглядів маємо і серед наших сучасних політиків, які згадують про Конституцію України лише тоді, коли їм вигідно. Це — космополітизм, що близький до анархізму, коли особисте ставлять над суспільними правами, декларується свобода людини від громадських обов'язків, а звідси — ідея вільного виховання, осягнення людиною гармонії лише з собою і з природою. У педагогіці подібний світогляд репрезентований іменами Ж.-Ж.Руссо, Л. Толстого та ін.

З іншого боку, стосунки людини і суспільства вирішуються в контексті авторитарності громадського устрою — однобічно, з акцентом на пріоритети суспільного начала — часто до такої віри, що інтереси людини до уваги не беруться (згадаймо В. Маяковського: "Единица — вздор, единица — ноль..."). Таке трактування властиве тоталітарним режимам. Проголосивши головною ідею нації, фашисти повністю підпорядковували їй людину. Комуністична ідея теж зорієнтована на "щастя всього людства", задля чого приносились у жертву мільйони окремих людей. Таким чином, центральним стає поняття безликого "колективу" ("трудового колективу" тощо), долю якого визначає керівник, що начебто діє від імені держави і суспільства. Такий керівник протиставляє себе масі, дивиться на неї згори. Це позначилося і на партійному лексиконі: "людський фактор", "нагодувати народ" тощо.

Громадянське суспільство вирішує проблему особистого і суспільного на ґрунті рівності та балансі прав, свобод і обов'язків людини. Воно, зокрема, ревно оберігає особистість, але водночас вимагає від неї і дотримання обов'язків щодо суспільства та держави. Одиниці, які складають суспільство, мають право на свою окремішність і всі спроби відібрати їх і урівняти в суспільному житті слід називати тоталітаризмом (Войтыло К., 1991, с. 29—60). До речі, звідси походить тенденція стандартизувати дітей у класі, зокрема з допомогою "єдиної державної форми", єдиних підручників тощо.

Схильність і потребу людини бути істотою суспільною всіляко підкреслював К. Ушинський. Своє розуміння людини в суспільстві він виводив з тези про їхню єдність: "Суспільство — це єднання самостійних особистостей, в якому за принципом поділу праці сила суспільства збільшується силою кожного й сила кожного— силою суспільства" (Ушинський К., 1954, т. в, с. 340). Але водночас він застерігав від того, щоби дитина "розчинялася" в колективі, втрачала свою самобутність, бо "...людина, яка не вносить у суспільство своєї самостійності, дорівнює нулю, що стоїть з лівого боку цифр..." (Там само, с. 339). Він виходив з того, що кожна людина вірить, любить, ненавидить, надіється... по-своєму. Колективний (стадний) характер таких почувань характеризує пролетарську комунальну свідомість.

Підхід до людини як до єства унікального веде до підвищення її статусу: людина — найбільша соціальна цінність, що й записано у нашій Конституції.

Верховенство права і правова свідомість. Єдиною і необхідною гарантією свободи є закон. Його верховенство має свою основу найперше у правовій свідомості суспільства; її відсутність, з іншого боку, є передумовою нехтування законами, а звідси і правової незахищеності людини.

Як відомо, в тоталітарних суспільствах теж існують закони. Проте вони часто мали і мають у нас досі волюнтаристський характер і підпорядковуються панівній ідеології. Існував навіть термін, правдоподібно, запроваджений В. Ульяновим, — "революційна правосвідомість", тобто "судіть так, як вам підказує ваш революційний світогляд". А оскільки кожен суддя намагався довести, що його світогляд — найреволюційніший, то і вироки виносилися жахливі й нічим не обґрунтовані. Відомо також, що навіть існуючі більшовицькі закони ігнорувалися партійними функціонерами, діяло так зване телефонне право, коли вирок виносився виключно за вказівкою партійного вождя.

Багатолітнє життя в такій атмосфері сприяло формуванню в наших людей правового нігілізму, коли громадянин не відчуває поваги до закону і робить усе можливе, щоб його не виконувати, ставить свої інтереси над законом. А в результаті все це створює ситуацію загальної незахищеності людини, яка свій останній "порятунок" повинна бачити у волі партійного керівника(сьогодні це може бути воля якогось рекетира тощо). Ідея побудови правової держави полягає, отже, не тільки в тому, щоби виробити і прийняти правильні закони, айв тому, щоби сформувати в свідомості сучасної людини повагу до них.

У громадянських суспільствах закони ґрунтуються на загальнолюдських ідеалах і мають абсолютну, самодостатню силу; їм змушені підпорядковуватися й ті, хто стоїть при владі. Усі громадяни рівні перед законом. Культ закону стоїть на сторожі прав і обов'язків людини. У США існує навіть вислів: "Ми — країна законів, а не людей".

Права, свободи і обов'язки людини. Права і обов'язки людини визначаються фактом її свободи, яка "є онтологічною першоосновою людського життя" (С. Франк). Природа свободи така, що людина не може користуватися нею для власного неконтрольованого життя. Вона дає лише право на діяльність, що регулюється світоглядом людини. У кінцевому підсумку свобода виступає передумовою прав і обов'язків людини як право на власну саморегуляцію: "...справжня свобода накладає й обов'язок — і чим більша перша, тим більші й другі..." (Ващенко Г. — 2, 1997, с. 407).

Найголовнішим природним правом людини є право на життя, на волю, на гідність. Усі інші права деякі дослідники вважають похідними. Гарантом прав і обов'язків людини є конституція правової держави, що відповідає міжнародним документам, зокрема Загальній декларації прав людини та ін. Права та обов'язки є зворотними сторонами одного і того ж механізму правового регулювання стосунків між людьми і утвердження їхньої рівності: керуючись власною волею, людина реалізує власні права, але водночас визнає і свої обов'язки, які випливають автоматично з прав інших людей. Наприклад, чужі права на приватну власність зумовлюють мій обов'язок їх поважати. Права завжди передбачають готовність людини до самообмеження, саморег ламентації.

Обов'язки людини можна тлумачити подвійно. Так, їй можна необґрунтовано приписати певні правила поведінки щодо інших і силою змусити їх виконувати. Таке усвідомлення власних обов'язків призводить до становлення рабської свідомості. Водночас, вимоги до людини можна сформулювати також, виходячи зі справедливого тлумачення прав інших, що стають її обов'язками.

Одним із найголовніших для людини є також право відстоювати власні права, спираючись на закони і моральні засади суспільства. Багато декларованих прав мала "радянська людина", проте права боротися за свої права вона не мала — навіть на папері, а це означає, що всі решта прав виглядають як милостиня партійного вождя. Так воно й було на практиці з нашими путівками на курорт, з нашими квартирами, з нашим лікуванням тощо.

Громадянське суспільство, зокрема такого типу як у США, дуже ревниво оберігає права і свободи людини, що часто-густо веде до антропократії, коли ці вартості гіпертрофуються і трактуються в системі вартостей як головні, іноді доводяться до абсурду. У більшості держав з традиційно демократичним устроєм молодь відчуває значущість громадянських прав і свобод ще в колі сім'ї, а відтак навчається користуватися ними в школі, в товаристві. Існують навіть відповідні навчальні предмети, які інтерпретують конституційні права і обов'язки майбутніх громадян, вчать користуватися ними.

Серед прав і свобод людини помітне місце посідає право обирати владу. Школа виховує дитину не для себе і не для держави, а для суспільства, свідомого своїх прав і свобод. Не останнє місце посідає тут усвідомлення того факту, що джерелом і запорукою цих прав і свобод є "головна рада" народу — парламент. Він, як і весь механізм формування влади за допомогою демократичних виборів, є важливим елементом демократії. Право обирати владу на основі загальності утвердилося в Європі протягом XIX—XX ст. і стало сьогодні також елементом культури. Звідси й бере свій початок згадуване вище поняття відповідального виборця, формування якого є одним з головних завдань громадянського виховання в