Як і в ділянці морально-духовного життя, національно-етнічне виховання йде найперше від батьків і вбирається дитиною найчастіше незалежно від їхньої волі. Проте прагнення батьків оточити дитину відповідними предметами побуту, що відповідають національним естетичним поглядам, запропонувати їм одяг, що має національні особливості, показати відповідну картину чи фільм, повести до музею, прочитати книжку українського письменника, допомогти вивчити свій родовід і пізнати рідний край, спонукати протистояти жахливій космополітизації, яка насаджується сьогодні замість так званого інтернаціоналізму, — усе це обов'язки батьків. А знайти місце всьому цьому в душі дитини — обов'язок родини.

Демократизація родинного життя. За роки довголітньої неволі нашого народу, незважаючи на демократичну природу українця, в наші родинні стосунки проникли елементи деспотизму. Це виражається найперше в тому, що батьки часто-густо нехтують природними правами дитини, її гідністю і рівністю з усіма членами родини. Дуже часто наші сучасні батьки трактують свою дитину як власність. Вони бережуть її так само, як тільки що куплені меблі, їх страшно обурює, коли хтось зачепить їхню власність. Для інших батьків дитина — форма власного престижу та самовираження, особливо, якщо вона здібна. Опікуватися дітьми до глибокої старості стало модою і переросло сьогодні в гіперопіку, коли батьки вирішують за дітей все: що вивчати в школі, до якого інституту вступати і за кого заміж виходити. За цих умов гине духовність і демократизм стосунків у родині, а відтак такий стиль життя передається наступним поколінням через дітей і внуків, зумовлюючи масовий інфантилізм. Навіть найдорожчу річ не пошкодуємо купити нашій дитині, але її права самій придбати цю річ — не визнаємо. Не поважаючи волі самої дитини, ми тим самим позбавляємо її можливості формувати в собі дуже сьогодні потрібне почуття самовпевненості й самовідповідальності, що є ознаками демократизованої, вільної людини. Бо якщо людину, а тим паче малу дитину, постійно трактувати як щось нижче, то вона з часом і сама приходить до висновку про себе як про єство другосортне. Сучасна тотальна інфантильність молодого покоління є наслідком цього виховання в родині та в школі.

Паралельним "продуктом" такого виховання, зрештою, є і риси деспотизму, феномен "дідівщини", що розпочинається з відчуття нерівності в родині, виливається в побутовий деспотизм підлітків у своєму середовищі, а відтак переноситься і у власну родину: "Виховуватиму свого сина так, як мене виховував батько", — каже такий домашній деспот.

Демократизм родинного виховання не означає, що воно віддається на поталу стихії. Григорій Ващенко радить тут іти "середнім шляхом", уникаючи крайнощів цілком "вільного виховання" (Ж.-Ж. Руссо) і виховного деспотизму, подібного до того, який рекомендує "Домострой" російського протопопа Сільвестра. Доцільно "уникати зайвої суворости і непотрібних кар і в той же час не покладатись на природу, а розумно керувати дітьми, рахуючись з їхніми природними нахилами і здібностями" (Ващенко Г. — 1, 1997, с. 126). Не намагатись будь-що творити дитину на власний копил, а бути для неї джерелом, з якого вона черпатиме всі цінності, включаючи демократичні, а відтак "коли бажаєш бути святинею в очах твоїх дітей, то нехай і вони будуть святинею в тобі" (П. Куліш). Бо найпершою умовою виховання поваги до батьків є гідна поведінка самих батьків.

Отже, К. Ушинський радить батькам якомога менше звертати увагу дитини на себе саму, розширювати її права на вибір і постійно залучати до діяльності. З самого свого народження дитина відповідно до своїх можливостей повинна бути і почувати себе рівноправною з усіма членами родини, жити життям родини, її радостями і прикрощами, знати труднощі виживання, вміти ощадливо ставитися до родинних грошей і брати участь у плануванні витрат, разом з усіма вирішувати, що таке найперші потреби родини, знати як кошти заробляються, вчитися жити ощадно, берегти особисті й спільні речі, звикати до звичайного, не конче багатого, вбрання, харчування тощо. Людина повинна любити комфорт, але лише той, що створюється її власним зусиллям. В іншому випадку вона все життя гостро сприйматиме протиріччя між власними можливостями і власними домаганнями.

Виховання працьовитості. "Лінощі — вада не тільки дітей: дорослі люди і цілі нації платять їй багату данину", — пише К. Ушинський. Він трактує працю як єдине доступне кожній людині щастя. Звідси загальновідома істина, висловлена ще грецьким мудрецем про те, що неробство є матір'ю всіх вад людини.

Гармонія сучасного родинного життя дуже часто порушується, власне, схильністю до неробства, безтурботністю батька чи матері, або й їх обидвох. Заздрісне прагнення багатства часто має в своїй основі приховане бажання звільнитися від потреби праці. Ось чому К. Ушинський вважає, що "виховання, коли воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя... Виховання повинно розвивати в людині звичку й любов до праці; воно повинно дати їй можливість відшукати для себе працю в житті" (Ушинський К., 1964, т. 5, с. 393).

Загальна нелюбов або й любов до праці, лінивство чи працьовитість, зневага чи пошана до так званої чорної праці — передаються малій дитині від батьків. І ті батьки, які готові купити для дитини звільнення від праці, за допомогою хабара домогтися незаслуженої оцінки в школі, які звільняють дитину від самостійного виконання домашніх завдань, позбавляють власну дитину перспектив щастя.

Дитина призвичаюється або не призвичаюється до праці. Разом з повсякденною участю в ній дитина набуває почуття пошани, потягу, а відтак і любові та жадоби праці. Людині властиво звикати до діяльності, і шанси на це в ранньому дитинстві особливо великі. Навіть відпочинок не повинен бути простим униканням праці. Після діяльності розумової найкращим відпочинком є праця фізична (заняття спортом, робота в сяду, майстрування тощо). "Найбільш потрібно, — пише К. Ушинський, — щоб для виховання стало неможливим те лакейське проводження часу, коли людина залишається без праці в руках, без думки в голові; бо саме в ці хвилини псується голова, серце й моральність". Негативна звичка марнувати час, відчувати його "зайвість" і ламати голову "де себе подіти" є наслідком бездіяльності в ранньому дитинстві. "Можливість праці й любов до неї — найкраща спадщина, яку може залишити своїм дітям і бідний, і багач".

Із сказаного вище випливає, що прагнення вчителів "полегшити" дитині навчання, "розжувати" все, "посолодити для дітей гірку пілюлю знань" теж є великою помилкою у вихованні.

Водночас не виправдовує себе також намагання деяких батьків зробити зі своєї дитини "вундеркінда", звільнивши її від обов'язків домашніх, природних і записавши її натомість до різних модних шкіл і секцій, що нерідко веде до перевантаження та виснаження, найперше тому, що таким чином порушується природність розвитку дитини. На думку К. Ушинського, дитина повинна залишатися дитиною, навіть коли йдеться про розумовий розвиток.

Виховання характеру. Детальніше про виховання характеру йтиметься далі. Тут зупинимося на цій проблемі лише тому, що характер започатковується в родині й наявність його в батьків є запорукою міцної родини.

Як зауважує П. Біланюк, не розум, а почування побуджують до чину, а вони якраз найінтенсивніше розвиваються в ранньому дитинстві. Підкреслюючи аналогічну думку, К. Ушинський наголошує на тому, що родинне життя за певних умов може виявитися для розвитку характеру особливо сприятливим. Потрібно лише, щоб воно не було надто вузьким для дитини, але щоб за межами його були чинники, що спричиняють опір її зусиллям, передбачають необхідність їх здолання, що в свою чергу є джерелом радості й спонукою до повторення дії. В подоланні труднощів виробляється характер. "Таке життя являтиме безліч прикладів удачі, невдачі, успіху та неуспіху, залежних від самої дитини, а це найкращі засоби, щоб зосередити почуттєві маси уяви в один сильний характер" (Ушинський К., 1964, т. 5, с. 323—324).

Для сучасного родинного виховання, особливо в містах, характерно, коли батьки, захоплюючись інтелектуальним розвитком своїх дітей, недооцінюють потребу розвитку саме характеру. "Вундеркінди" дуже рідко розвиваються рівно і нормально. Якщо дитина виявляє якісь особливі здібності в певній сфері, то для таких випадків К. Ушинський радить приділяти більше уваги іншим сферам розвитку особистості, зокрема, фізичній культурі