Рівновага духовного, душевного, нервового, з одного боку, і фізичного — з іншого, є запорукою повноцінного розвитку. Костянтин Ушинський взагалі негативно ставився до ситуації, коли батьки вимагають від дитини лише "великих знань", чим, до речі, грішить і наша школа. Таке виховання забезпечує розвиток голови і цілковите безсилля характеру. "Часто, спостерігаючи подібний характер, бажаєш щиро, щоб він якнайменше знав і був менш розвинений, тоді, можливо, буде з нього більше пуття", — пише він.

На думку К. Ушинського, розумне родинне виховання виключає також усе, що зумовлює надмірне подразнення і збудження організму, зокрема, в харчуванні (кава, прянощі, міцний чай, спиртні напої тощо), в іграх (азартні ігри, а сьогодні — надмірне захоплення комп'ютерними іграми та телебаченням тощо). Натомість він радить розвивати в дитині розважливість і чітку свідомість замість імпульсивності й неконтрольованості; вміння чітко висловлюватися, виконувати посильну самостійну роботу. З раннього віку від дитини слід вимагати акуратності у виконанні завдань, сприяти зміцненню її волі і через діяльність передавати їй владу над собою.

Сьогодні спостерігаємо жахливий дефіцит характеру, відчуваємо власну охлялість, зумовлену "безтурботністю" життя при "соціалізмі". Ця немічність є однією з вагомих причин нестійкості родини — через нездатність батьків дати собі раду у важких умовах. У цьому сенсі наші діти і внуки не повинні повторювати нас: їм необхідно бути сильними, а отже, — характерними. Актуальним для нас сьогодні залишається заклик В. Пачовського: вивести покоління не "паралітиків з блискучими очима", великих духом, а силою малих (Леся Українка), а "виховати нове покоління, що замінить чутливість і пасивність та змінливість через недостачу національного світогляду - на твердість, рівновагу і активність в повній вірності ідеї нашого життя в кожнім ділі й на кожному кроці..." ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 92).

"Українська душа" і сімейне виховання. Якщо характер започатковується в родині, то саме тут можемо шукати і добрі та негативні риси нашої національної вдачі. Зупинимось лише на одній проблемі, що особливо стосується родини — на фемінізації виховання. Як відомо, дослідники української душі звертають увагу на те, що в традиції української родини досі наявні залишки матріархату. Образ матері глибоко западає в душу дитини. Вона — берегиня і домашнього вогнища, і віри, і мови. Натомість батько постійно залишається наче на відстані й сприймається лише як джерело "влади". Через це жіночий елемент дуже позначається на характері нашої дитини. Звідси наш ліризм, лагідність і наша "кордоцентричність" (О. Кульчицький). Навіть образи наших провідників характеризуються певною м'якістю, добротою та піклуванням і меншою мірою — аскетизмом, суворістю і рішучістю.

Типом нашого виховання в сім'ї зумовлені й деякі інші риси українського характеру, зокрема бунтарство проти власної влади, анархізм і прагнення "рівності для всіх", неготовність визнавати авторитет іншого (в тому числі й творчий) над собою, егоцентризм, схильність радше до сільського, ніж до міського життя тощо. Богдан Цимбалістий доходить висновку, що все залежить від "духу родини". "Національний характер випливає прямо зі способу і роду виховання, яке отримує людина з перших своїх років" (Цимбалістий Б., 1992, с. 80). Специфічною причиною перелічених вище рис нашого характеру деякі дослідники вважають, власне, домінування жіночого елемента в сім'ї. А тому, хоча воно і не є виявом якоїсь історичної вади, бо таке буває і в інших народів, усе ж збалансування участі чоловічого і жіночого (батьківського і материнського) елементів у вихованні видається доцільним, особливо зважаючи на практичні потреби державотворчих процесів сьогодні. Йдеться, звичайно, не про занепад розвитку чуттєво-духовного в дитині (за роки більшовицького режиму воно і так найбільше руйнувалося), а про доповнення нашого характеру компонентами волі й раціоналізму. Вважають, що наближення батька до дитини, особливо коли їй 3—4 роки, сприяло б вирішенню цієї проблеми.

Питання переваги жіночого виховання над вихованням батьківським (чоловічим) не вирішується і в нашій школі. Так, у 1990—1991 н. р. чоловіки (без директорів) становили лише 20 відсотків усіх наших учителів.

Проблема участі жінок і чоловіків у вихованні дітей має ще й інший аспект. Як уже зазначалося, не тільки в нас, але й в інших суспільствах спостерігається зміщення соціальних ролей жінки і чоловіка: чоловіки фемінізуються, жінки маскулінізуються. Це послаблює і до того недостатню участь чоловічого елемента у вихованні. Наші молоді батьки дуже часто виховують своїх дітей "по-жіночому".

Фемінізація виховання призводить до того, що в сім'ї та в школі дитині все важче зустріти прийнятний для себе взірець чоловічої поведінки. Вчителька не може бути таким взірцем для хлопчика. Йому потрібен еталон чоловічий. На думку В. Кравця, хлопець, який в дитячі роки не одержав необхідного чоловічого виховання, заздалегідь приречений на млявий, астенічний розвиток, на зайві злами і тріщини в характері (Кравець В., 1996, с. 66).

Ця ситуація спонукає до певних заходів, спрямованих на оберігання автентичності понять "мужності" й "жіночості". Не можна зраджувати природу. Суспільство потребує і чоловіків, і жінок такими, якими їх створила природа. Коли жінка буває до кінця жінкою, вона становить більшу цінність, ніж тоді, коли грає роль чоловіка — до такого висновку дійшов ще Ж.-Ж. Руссо.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991.

Белинский В. Сочинения: В 2 т. — СПб., 1900. — Т. 2.

Бергер П. Капіталістична революція. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бердяєв Н. Смысл истории. — М.: Мысль, 1990.

Бердяєв Н. Царство духа и царство кесаря. — М.: Республика, 1995.

Бех І. Цінності як ядро особистості // Цінності освіти і виховання. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шлях реалізації // Рідна школа. — 1999. — № 12. — С. 13—16; 2000. — МІ. — С. 10—12.

Біблія. — К., 1992.

Біланюк П. Не лишень навчаємо, але й виховуємо // Рідна школа. —1936. — Ч. 20. — С. 293—296.

Біланюк П. До чого змагає сучасна школа взагалі й Рідна Школа з окрема. — Л., 1938.

Біланюк П. Де шукати джерел внутрішньої карности // Шлях виховання й навчання. — 1939. — Кн. II. — С. 116—119.

Білошицький А. Суспільство без емоцій, без моралі, або пропаща душа — гомо хамус // Рідна школа. — 1993. — № 8. — С. 2—7.

Будз П. Виховання характеру // Шлях виховання й навчання. — 1928. — Ч. 11. — С. 1—8; Ч. 12. — С. 4—9.

Вахтеров В. Основы новой педагогики //Избр. пед. соч. — М.: Педагогика, 1987.

Ващенко Г. Виховання волі і характеру. — Лондон: Вид-во Спілки української молоді, 1952.

Ващенко Г. Виховання любови до Батьківщини (націоналізм і інтернаціоналізм). — Лондон: Вид-во К.К. СУМ у В. Британії, 1954.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Полтавський вісник, 1994.

Ващенко Г.— 1. Вибрані педагогічні твори.— Дрогобич: Відродження, 1997.

Ващенко Г.— 2. Загальні методи навчання. — К.: Українська видавнича спілка, 1997.

Ващенко Г. Праці з педагогіки і психології. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2000.

Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам'яті. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2003.

Вернадский В. И. Начало и вечность жизни. — М.: Советская Россия, 1989.

Витулкас Дж. Новая модель здоровья и болезни. — М.: Педагогика, 1997.

Вишневський О. Сучасне українське виховання. — Л., 1996.

Вишневський О. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене // Рідна школа. — 2001. — № 10. — С. 24—28.

Войтыла К. Основания этики // Вопр. философии. — 1991. — Ml. — С. 29—60.

Волкова Н. Педагогіка. — К.: ВЦ "Академія", 2001.

Гончаренко І. Уваги до українського національного характеру. — Новий Ульм, 1961.

Горохович А. Плекаймо в дитині і розум, і душу. — Дрогобич: Бескид, 1992.

Джонс Дж. та ін. Укрепление здоровья при содействии школ // Здоровье мира. — 1995. — март — апрель. — С. 10—11.

Дзерович Ю. Педагогіка. — Львів: Накладом греко-католицької Богословської академії, 1937.

Дорошенко В. Короткий бібліографічний огляд // Українська душа. — К., 1992.

Жуйко П. Психологія гомо совєтікуса // Сучасність. —1993. — № 9. — С. 148—152.