Перша група принципів загальної організації навчально-виховного процесу визначається єдністю виховання і суспільного життя і передбачає філософські, політичні, моральні чинники суспіль-ства, відображає корінні його основи і образ життя.

Друга група принципів обумовлена особливостями вікового роз-витку дітей, їхньої пізнавальної, трудової та іншої діяльності.

До першої групи академік Б.Т.Лихачов відносить принципи: суспільно-ціннісної спрямованості навчально-виховного процесу, здійснення комплексного підходу, організації взаємодії різноманіт-них видів дитячої діяльності, зв'язку всієї навчально-виховної діяльності з життям, цілісного й гармонійного інтелектуально-емоційного, емоційно-вольового і дієво-практичного формування особистості у процесі навчання й виховання; навчання й вихован-ня дітей у колективі, що в свою чергу передбачає послідовне поєд-нання масових, колективних, групових, індивідуальних форм робо-ти, єдності вимогливості і поваги до дитини; поєднання керівниц-тва життєдіяльності дітей з розвитком їх самодіяльності, ініціативи і творчості в навчанні й вихованні, естетизації усього дитячого життя, перш за все, навчання й виховання.

Друга група принципів передбачає безпосереднє керівництво пі-знавальною, трудовою, громадською, естетичною, ігровою діяльністю дітей, їх самодіяльністю у процесі навчання й виховання. Серед них: принцип провідної ролі навчання й виховання школярів по відно-шенню до їх інтелектуального, емоційного, морально-вольового, дієво-практичного, естетичного, фізичного розвитку, поєднання й стимулювання пізнавальної, трудової та іншої діяльності школя-рів, активізації їх морально-вольових зусиль та збудженням безпо-середнього інтересу до справи, постійного узгодження методів і прийомів інтелектуальної, трудової та іншої діяльності з метою і завданнями навчально-виховної роботи, змістом і реальною психо-логічною ситуацією, принцип поєднання і розвитку у дітей в на-вчально-виховному процесі всіх типів мислення: емпіричного й абстрактного з його різновидами, врахування вікових та індивідуа-льних особливостей дітей у педагогічному процесі; послідовності й систематичності в навчанні й виховання; наочності; доступнос-ті; ґрунтовності й міцності та ін. [21, 139 - 146].

Принципи навчально-виховного процесу є й його зако-номірностями, що відображають реальні залежності і зв'язки між педагогічними явищами. Педагогічні принципи не є раз і назавжди даними й незмінними. Саме життя, зміна характеру суспільних відно-син, досягнення науки й педагогічної практики обумовлюють як появу нових принципів, які відповідають вимогам сучасності, так і внутрі-шню динаміку, зміну існуючих традиційних принципів.

Специфіка принципів виховання

Принципи виховного процесу (принципи виховання) — це за-гальні положення, в яких виражені основні вимоги до змісту, методів, організації виховного процесу. Вони відображають специфіку процесу виховання і на відміну від загальних принципів педагогічного процесу — це загальні положення, якими керуються педагоги при розв'язанні виховних завдань. Однак, і самі принципи повинні задовольняти певним вимогам. Відзначимо деякі з них:

1) Обов'язковість. Принципи виховання — це не поради, не ре-комендації, вони вимагають обов'язкового та повного втілення в практику. Грубе та систематичне порушення принципів, ігнорування їх вимог не лише знижує ефективність виховного процесу, але й руй-нує його основи. Вихователь, що порушує вимоги принципів, усува-ється від керівництва навчально-виховним процесом, а за грубе та навмисне порушення деяких з них, як, наприклад, принципів гуманіз-му, поваги до особистості, може бути притягнутий до адміністратив-ної і кримінальної відповідальності.

2) Комплексність. Принципи виховання вимагають комплексно-сті, мається на увазі їх одночасне, а не почергове, ізольоване застосу-вання на етапах виховного процесу. Принципи функціонують не в ланцюжку, а в систематичності, постійності, комплексності в різних умовах і обставинах.

3) Рівнозначність. Принципи виховання, як загальні фундамен-тальні положення - рівнозначні. Серед них немає головних і другоря-дних, таких, що потребують реалізації в першу чергу і таких, здійс-нення яких можна відкласти на завтра. Однакова увага до всіх принципів запобігає можливим порушенням ходу виховного процесу.

Разом з тим, принципи виховання – це не готові рецепти, а тим більше не універсальні правила, керуючись якими вихователі могли б автоматично досягати високих результатів. Вони не замінюють ні спеціальних знань, ні досвіду, ні майстерності вихователя. Хоч вимоги принципів однакові для всіх, їх практична реалізація індивідуально обумовлена.

Принципи, що слугують основою виховного процесу, утворю-ють систему. Існувало й існує багато систем виховання. І, звичайно, характер, окремі вимоги принципів, а іноді й самі принципи не мо-жуть залишатися в них незмінними. Сучасна вітчизняна система виховання керується наступними принципами: суспільна спрямова-ність виховання; зв'язок виховання з життям, працею; опора на пози-тивне у дитини; гуманізація виховання; індивідуальний підхід; єдність виховних впливів.

Суспільна спрямованість виховання

В різні епохи зміст принципу суспільної спрямованості вихо-вання змінювався, набуваючи то більш суспільної, то державної, то особистісної спрямованості. У вітчизняній педагогіці він також неод-норазово зазнавав змін. Виховання зорієнтоване на підтримку та зміцнення суспільного ладу, його інститутів, органів влади, форму-вання громадських та соціальних якостей на основі прийнятих та діючих у державі ідеологій, конституції, законів. Беручи за основу цей принцип, більшість виховних систем успішно впроваджують у життя ідеологічні засади, політичні доктрини. Цей принцип вимагає підпорядкування всієї діяльності педагога завданням виховання підро-стаючого покоління у відповідності з державною стратегією вихован-ня та спрямування діяльності вихователів на формування соціально необхідного типу особистості. Вихователь як особа, що перебуває на службі у держави, виконує держзамовлення у сфері виховання. Якщо державні й суспільні інтереси при цьому співпадають, а також узго-джуються з особистими інтересами громадян, то вимоги принципу природно вписуються у структуру мети та завдань виховання. При неузгодженні мети і завдань держави, суспільства та особистості реалізація принципу утруднюється, стає неможливою. У вихователя бракує конкретного фактичного матеріалу для повноцінного вихован-ня. Школа — не держустанова, а соціальний інститут, суспільно-державна система, покликана задовольняти освітні запити держави в тій же мірі, як суспільства та особистості. Порушення цієї взаємодії спричиняє застій школи.

Школа як суспільно-державний інститут не може жити на дер-жавному диханні. Рано чи пізно суспільство знову повинно прийти ЇЙ на допомогу. Потрібно подолати відчуженість суспільства від школи і школи від суспільства, ізольованість школи від процесів, що відбува-ються в суспільному житті, а також вузькість та корпоративність професійних педагогів. Педагоги повинні усвідомлювати себе не монополістами, а лише уповноваженими народу у справі виховання.

Для запобігання процесу одержавлення школи в розвинених країнах створена мережа приватних шкіл, що реалізують завдання певних прошарків суспільства, які можуть І не співпадати з державни-ми. І, незважаючи на те, що навчання в державних школах безкоштов-не, а в приватних – коштовне, більшість населення (від 50 до 80-85% у різних країнах) віддає перевагу платі за можливість виховання своїх дітей на суспільно-особистісних цінностях.

Реалізуючи принцип суспільної спрямованості виховання, важ-ливо добиватися практично-вмотивованої взаємодії з вихованцями. При цьому слід уникати "гаслової" педагогіки, багатослів'я, бо вихо-вання здійснюється, перш за все, в процесі активної діяльності, де розвиваються відносини між вихованцями, накопичується цінний досвід поведінки та спілкування. Однак, щоб діяльність (трудова, суспільна, ігрова, спортивна), до якої залучаються вихованці, мала виховне значення, необхідно формувати у них суспільно ціннісні мотиви діяльності. Якщо вони високоморальні, суспільно значимі, то й діяльність, у процесі якої здійснюються вчинки, буде мати помітний виховний ефект.

У процесі вироблення соціальних якостей необхідно поєднувати організацію різноманітної суспільно корисної діяльності з цілеспрямо-ваним формуванням свідомості вихованців за допомогою слова, мора-льної просвіти. Словесний вплив обов'язково повинен змінюватись корисними практичними справами, позитивним соціальним досвідом у спілкуванні та в спільній діяльності з іншими людьми.

На жаль, досвід ефективного громадянського виховання у нас втрачено, доводиться звертатись до свого минулого, до зарубіжних виховних систем, що набули чимало цінного в цій галузі. Одним з ефективних шляхів реалізації принципу суспільної спрямованості виховання є введення спеціальних шкільних предметів та наповнення відповідним змістом інших шкільних дисциплін. В американських школах, наприклад, викладаються міні-курси тривалістю від двох тижнів до кількох місяців, такі як "Відносини між країнами", "Соціа-льні проблеми" тощо. Для всіх класів створені підготовлені провідни-ми спеціалістами навчальні посібники: "Закон та американське суспі-льство" (для 9-11 класів), "Найважливіші статті Конституції"" (для 11 класу), "Видатні процеси Верховного суду" (для 7-8 класів) і багато інших. Видаються тематичні серії, що складаються з кількох підруч-ників: "Закон і місто", "Землевласник та орендатор", "Закон та спожи-вач", "Бідність та процвітання", "Злочин та правосуддя" тощо.

У школах США та країн Західної Європи досить багато робить-ся для формування привабливого образу суспільства й держави, вихо-вання позитивного ставлення до їхніх ідеалів і цінностей. "Наша країна не у всьому ще досягла досконалості, але це наша Америка і ми любимо її" (підручник для 8 класу). "Якщо в наш час ви поїдете від одного узбережжя країни до іншого, то більшість американців ска-жуть вам, що будь-хто з них має повну можливість отримати освіту, високооплачувану роботу і мати власний дім" (підручник для 7 класу).

Наші можливості надто скромніші у порівнянні з американсь-кими і західноєвропейськими. Однак, навіть при злиднях та відсутнос-ті відповідної допомоги з боку держави процеси, що відбуваються у суспільстві, дають достатньо матеріалу для здійснення ефективного громадянського виховання.

В суспільні процеси кожна людина долучається з раннього ди-тинства. Тому й громадянське виховання починається в юному віці. Почуття соціальної відповідальності виробляється дещо пізніше - в школі другого степеня.