З арсеналу традиційно-християнських поглядів

План

1. З арсеналу традиційно-християнських поглядів

2. Чинники виховання та розвитку

Не існує засобів і методів виховання "на всі віки". Кожна епоха ставить перед суспільством нові цілі, висуває нові вимоги, а отже, вимагає застосування відповідних щодо них підходів. У засобах і методах втілюються концептуальні засади, філософія виховання (Г. Ващенко). Це стосується і нашого часу.

Межі повноважень педагога. Як відомо, комуністична педагогіка була дуже оптимістичною. Вважалося, що вихованець — це "матеріал", з якого можна ліпити що завгодно. Усе залежить від умінь і зусиль учителя.

Тепер, будучи свідками банкрутства такої педагогіки, впадаємо в песимізм, відчуваємо себе взагалі безсилими і готовими визнати, що над людиною панує "фатум": її взагалі виховати неможливо. У такій ситуації, як зауважує польський педагог Йозеф Тішнер, коли людина чи народ опиняються на роздоріжжі, потрібно повертатися до витоків, до джерел. Бо до них людина приходить завше, коли з нею трапляється біда. На ці джерела вказує нам вже грецька філософія в особі Сократа, а відтак св. Августин: виховання розпочинається з поняття правди, на яку людині треба розкрити очі. І ця правда — у самій людині.

Зрозуміло, що, на перший погляд, правд багато, і в кожної людини вона своя. Але в них — у цих правд — є й якась глибинна, єдина для всіх, внутрішня правда, що прихована в душі кожної людини. Завдання виховника, отже, допомогти саме цій правді "народитися", і таким чином перемогти, подолати поверхневу егоїстичну правду. Відповідно до вчення св. Августина ("Про вчителя"), тою глибинною правдою є присутність Христа в людині. Власне в цьому сенсі сам Сократ вважав себе "акушером", який допомагає правді з'явитися на світ. Цим Сократ геніально і назавжди визначив повноваження педагога і місце та характер "методів" у вихованні людини. Хтось повинен назвати найглибшу правду і вказати людині на її наявність у її власній душі. Як вважає св. Августин, виховання покликане не привносити щось ззовні, а лише добувати, турбувати те, що закладено в людині. Моральність починається всередині людини. Виховання — допомога людині в усвідомленні себе, що без такої допомоги вона сама зробити не змогла. Усвідомлення себе веде до змін у самій людині. Бо існує різниця, наприклад, між людиною, яка є українцем і не знає цього, і людиною, яка, будучи українцем, ще й знає про це.

Орієнтація на закладене в людині добро має свою природну основу. Так само як у жолуді закладена вся інформація, що зумовлює становлення великого дерева з власною кроною і власним листям, так і в людині від народження наявні в зародку її майбутні засадничі особливості та моральні потреби, налаштованість на певні національні цінності, на рідну мову і, отже, на певний спосіб мислення, на певне ставлення до довкілля. Але все це — і не лише "моральна правда" — потребує свого "акушера", який вказав би дитині на його наявність в її душі та допоміг би цій "правді" народитися.

Небезпечною справою є нереалізованість внутрішніх потенцій людини, бо, як правило, це веде її до розвитку почуття меншовартості, а воно згодом стає головним джерелом асоціальної поведінки людини. Саме тому серед інших правд, які потребують "народження", слід згадати і про віру в себе, про ту життєву відвагу, яка потрібна дорослій людині, але дуже слабо виражена в дитинстві.

Віра в себе, поєднана з вірою в ідеали, особливо потрібна так званим важким дітям, котрим іноді важко дошукатися добра у своїй душі. Робота з такими дітьми, як і з важкими породіллями, потребує більших зусиль, більшого терпіння і вищої кваліфікації лікаря. Виховник мусить сам мати цю віру в собі й бачити зародки віри в дітях. Така його — допоміжна — участь неможлива ні за умов "вільного виховання", коли все віддають у відання природи, ні в рамках авторитарної педагогіки, коли природі зовсім не вірять.

У широкому сенсі педагогіка "акушерства" виражається не боротьбою зі злом в людині, а намаганням розвивати в ній добро. Цю думку чітко формулює К. Ушинський: "У розвитку своєму, — пише він, — душа все йде далі, і тому, у зв'язку з нахилом неморальним, не залишається нічого більш, як виховати добрий нахил ще більшої сили, і саме цей добрий нахил заганятиме інший у несвідомий стан. Варто, отже, виховувати виключно добрі нахили, не даючи поживи поганим" (Ушинський К., 1964, т. 6, с. 380). Розвиток "доброї сутності" людини К. Ушинський пов'язує з поняттям сумління. Якщо людина "видобуває" його з себе, розвиває, робить його вразливим, то воно починає керувати нею, стає для неї голосом Божим, а це і є джерелом і опорою моральності (Там само, с. 233).

Подібні погляди висловлює і Г. Ващенко. Заперечуючи у вихованні будь-яке насильство і тиск, він водночас наголошує, що "педагог допомагає вихованцеві в усій повноті розкрити ті кращі риси, що дані йому природою, реалізувати те покликання, що дане йому від Творця" (Ващенко Г., 1962, с. 92).

Визнається також, що свою внутрішню правду— цей закон доброї природи в собі — здатна з допомогою виховника розпізнати кожна нормальна людина, навіть найпростіша (Войтыла К., 1991, с. 40).

Такий висновок має сьогодні для української педагогіки фундаментальне значення: він оберігає нас від крайнощів — від надмірного оптимізму і намагання "всіх негайно перевиховати", і від глибокого відчаю — лише тому, що негайних і помітних успіхів від своїх зусиль не бачимо. Потрібно, отже, послідовно і наполегливо лише будити в людині те, що приспано, твердо вірити, що воно там є. Це стосується і моралі, і національних почуттів, і всього іншого, що становить внутрішню сутність людини.

Раціональне і духовне у вихованні. У вихованні, як і в духовному пізнанні взагалі, беруть участь різні структури людського єства, зокрема, саме тут взаємодіють його раціональні і духовні чинники. У науці домінує раціоналізм; сумління, віра, любов, порядність тощо — лише допоміжні чинники. Натомість у духовному житті, в поведінці людини, навпаки, "розум — це лише робоча сила серця". Раціоналізм покладається виключно на "об'єктивно існуюче" і лише його оголошує надійним. Національність і віра, сімейні стосунки і особисті якості, всі особливості людини тут не враховуються.

Для педагогіки ця обставина має неабияке, якщо не вирішальне, значення. Поведінка людини великою мірою залежить не від того, як вона мислить, а від того, в якому стані її душа. Тим часом глибин душі своїм розумом не може осягнути жоден виховник, її контролює лише Бог і, за умов духовної далекоглядності, — сумління людини.

Костянтин Ушинський йшов далі й розрізняв душевні явища, властиві людині й тваринам, та духовні — властиві лише людині (Ушинський К., 1954, т. в, с. 11). До духовних властивостей, зокрема, належить прагнення до істини (Там само, с. 144). Відповідно, у свідомості людини є чимало розсудкових знань, "які не дають ніякої користі нашому духовному розвиткові, ні на волосинку не посувають його вперед, і, навпаки, багато ми носимо в собі глибоких духовних переконань, яким, можливо, ніколи не судилося виявитися не тільки у формі вчинку, але й навіть у формі слова" (Там само, с. 143).

Раціоналізм як основа усвідомленого і цілеспрямованого виховного впливу на людину є характерною рисою тоталітарної педагогіки. Вона заперечувала все, що не піддається контролю з боку ідеології, що не може плануватися і "втілюватися" в людині з допомогою індоктринації. Характерним взірцем тоталітарної педагогіки була й педагогіка "радянська". Вона відкидала всі ті методи виховання, які не підлягали ідеологічному контролю, всі "таємниці виховання", які неможливо було прочитати і затвердити.

Сьогодні педагогіка змушена переглянути свій виховний інструментарій і визнати, що в основі засвоєння людиною етики лежить і раціональне, і "таємне", таке, що не осягається розумом. Сама душа людини, від стану якої залежить її поведінка, — "не технологічна". Духовна природа людини повинна бути захищена від технічних спроб оволодіти нею. Треба примиритися з тим, що у світі є ділянки, де закінчуються наукові проблеми і розпочинаються таємниці, а звідси — і сам науково-технічний прогрес не варто ставити надто високо.

Таким чином, вкотре вже доходимо визнання, що виховання, розпочинаючись із пізнання, з одержання "знань", мусить супроводитися також вірою у відповідні ідеали.

Звичайно, віра не повинна бути сліпою. Вона мусить бачити свій предмет, відрізняти його від інших предметів. А це означає, що людина повинна володіти інформацією про нього, сприймати його розумом. Віра в ніщо — не віра. Але і "знання" без віри — теж ніщо. Звідси — теза, відповідно до якої у методах виховання раціональне і духовне, знання і віра повинні йти в парі, в єдності. "Intellectus quaerit fidem, fides