Слід зазначити, що раціоналізм, яскравим виразником якого було картезіанство, взагалі зазнає сьогодні ревізії, особливо з боку французького структуралізму. Душа — генератор розумової дії. Вона керує нами в наших відкриттях, а сама внутрішня сутність людини втілює в собі діалог зовнішнього (раціонального) і внутрішнього (духовного). Педагог входить у цей діалог, долучається до нього і відповідно приміряє до нього свій виховний інструментарій, що мусить резонувати і з раціональним, і з духовним в людині. "Ніколи не варто забувати віддавати належне цій двоєдиності", — пише С. Франк (Франк С, 1992, с. 356).

На визнанні двоєдиності людини будує свою філософію виховання і К. Ушинський. Звідси й висновки щодо методів виховання: вони повинні носити як раціональний, так й ірраціональний (містичний) характер. "Наука, — пише він, — вивчає тільки те, що можна збагнути, релігія спрямовує дух людини до вічного й вічно незбагненного. Свідома думка є основою науки; вроджена кожній людині віра — основою релігії" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 304—806).

Християнство і виховання активної людини. Людина народжується для діяльності. Особливо високу активність завжди виявляє маленька дитина, що часто завдає батькам клопоту. У підлітка і в дорослої людини життєва активність пов'язана з потребою самовираження і самоутвердження в соціальному середовищі. У всіх таких випадках людина діє відповідно до своїх поглядів (прийнятих нею вартостей) і тим самим домагається двох головних результатів: утверджує цінності в собі й поширює їх на навколишнє середовище, на людей, які її оточують. Цей природний закон має і своє педагогічне трактування: активна діяльність людини є дуже важливим чинником виховання (К. Ушинський, Г. Ващенко, В. Сухомлинський та ін.).

Християнський світогляд приймає і схвалює активність людини, зокрема й господарську, що відбито у відомій притчі про виноград. Але він вносить сюди і своє уточнення, яке полягає в тому, що будь-яка діяльність людини повинна мати моральну ціну, націленість на добро. Добро повинно діяти через людину. Воно не є безтілесним і немічним, як це часто уявляють собі люди, які чули випадково щось про "другу щоку". За всієї своєї ідеальної сутності, добро є реальною силою, бо спирається на волю і розум людини, протистоїть злу. "Християнський ідеал є не втеча від світу, як від чистого зла, а активне оволодіння світом для його зцілення і спасіння... Мета християнського життя є не боязкий ізоляціонізм, а мужня перемога над світом" (Франк С, 1992, с. 369). Християнська вимога активності добра закладена в понятті "гріха пасивності", тобто гріха, який чинить людина, коли мовчки споглядає гріх.

Християнський світогляд передбачає два способи боротьби зі злом. По-перше, вічне намагання добра через нас утвердитись в інших, поширитися на душі інших, вплинути на зло і спонукати його до позитивних змін. Робимо це власним прикладом, шляхом передачі іншим свого духовного досвіду. В цьому плані в будь-якому соціальному оточенні велику роль відіграє "біла ворона". її вплив може бути дуже великим і корисним.

По-друге, це боротьба зі злом шляхом застосування сили і волі, часто вдаючись і до таких методів, якими послуговується зло. Цей спосіб самооборони добра протиставляється толстовському "непротивленню злу насилием". Для обґрунтування прийнятності цього способу боротьби зі злом, як правило, наводиться епізод з життя Христа, який з допомогою батога виганяв гендлярів з Храму Божого. Глибинний зміст цього епізоду полягає в тому, що християнин зобов'язаний чинити опір злу, в тому числі й за допомогою сили.

Характеризуючи ставлення християнства до силової боротьби, зокрема до війн, Г. Ващенко писав: "З християнського погляду треба розрізняти війни напасницькі, що проводяться з метою захоплення і поневолення інших народів, та війни оборонні, що мають на меті оборону Батьківщини від напасника або визволення її від невільницького ярма. Коли перші з них, безумовно, суперечать самому духові християнства, то другі цілком з ним у згоді, бо це є війни зі злом, насильством і неправдою" (Ващенко Г., 2003, с. 157).

Зрештою, християнський світогляд, визнаючи потребу активної боротьби зі злом, принципово відкидає боротьбу задля боротьби. Це означає, що застосовувані методи протистояння злу відкидають помсту і перевершення зусиль щодо конкретних потреб. Людині й народам властиво "забуватися", не контролювати свої зусилля, перевершувати потреби, коли вимога справедливості (і, таким чином, боротьба за справедливість) перетворюється на боротьбу задля боротьби. Обмеження вибору методів і обмеження міри опору завжди вирізняє християнський світогляд. Про це вже йшлося в попередніх розділах.

Потреба активної протидії злу пов'язана з тим, що все життя — гріховне, і людина вкорінена в нього. Через це вона дуже часто опиняється в ситуації неминучого вибору між злом меншим і злом більшим. Потяг до справедливості змушує людину йти на менший гріховний вчинок, щоб запобігти гріхові більшому. Це особливо характерно, якщо дія людини продиктована любов'ю до батьківщини, до людей, тобто якщо гріх пасивності й бездіяльності, покірності силам зла є більшим, ніж гріх активної протидії злу. Боротьба за справедливість неминуча всюди, де панує несправедливість — незалежно чи йдеться про стосунки між людьми, чи про стосунки між суспільними групами та народами.

Проблема активного утвердження добра в людині шляхом її власного впливу на зовнішнє середовище і духовного опору та духовної оборони добра трактується у християнській філософії як один з важливих критеріїв оцінки методів виховання.

Чинники виховання та розвитку

Історія педагогіки засвідчує, що розуміння термінів "виховання" і "розвиток" залежить від того, як суспільство трактує людину і змінюється разом зі зміною цього трактування. Якщо над людиною панує Авторитет влади, то акцент, як уже неодноразово зазначалося, переноситься на виховання, під який переважно розуміють цілеспрямований вплив на особистість з метою формування в ній певних, потрібних авторитетові якостей. А відтак, оскільки волю авторитету виконує виховник (учитель), то головну увагу в педагогіці приділяють "методам", тобто способам діяльності того, хто виховує.

Сьогодні нам випадає змінити погляд на людину, бо прагнемо, щоб наша дитина в майбутньому стала господарем життя, активним, підприємливим, ініціативним, а отже, мусимо вже сьогодні забезпечувати їй статус суб'єкта власного виховання. У зв'язку з цим переносимо акцент на самовиховання і саморозвиток. За цих умов поняття "метод" як спосіб впливу на дитину звужує своє значення, натомість у педагогіці з'являються нові предмети уваги — методи самовиховання і саморозвитку, а також чинники, з якими взаємодіє дитина (суб'єкт виховання) і які, безумовно, залишають слід як на вихованні, так і на саморозвитку.

Очевидно, що в цій ситуації не слід ігнорувати і функцію виховника та роль методів виховання і розвитку в традиційному сенсі. Але при цьому відкидаємо поняття виховання як одностороннього зусилля і вбачаємо в ньому складну взаємодію того, хто виховує, і того, хто виховується. У різних випадках вони, однак, можуть відігравати різні ролі. Термін "метод" часто застосовуємо до означення дії, коли вчитель пояснює дитині, що означає "справедливість", чи що таке "сила волі". Це його — вчителя — діяльність. Але навряд чи правомірно до числа таких методів зараховувати виховання і розвиток з допомогою прикладу, бо тут активність вихованця можлива і без прямої участі виховника. А загалом термін "метод" не видається тепер достатньо коректним і однозначним.

Суттєве значення в процесі виховання й розвитку має загальновідома тенденція, відповідно до якої, беручись керувати цими процесами, виховник поступово повинен передавати свою функцію у руки самого вихованця, сприяти, аби він ставав суб'єктом власного виховання і розвитку.

Нарешті, немає підстав ігнорувати також роль інститутів виховання, які за всіх обставин покликані все ж виконувати свою функцію впливу на процес самовиховання і саморозвитку дитини.

Враховуючи всі ці міркування, виходитимемо із загального поняття "інструментарію" виховання та розвитку і зупинимось на висвітленні виховної й розвивальної функцій чотирьох груп чинників: а) інститутів виховання та розвитку, до яких зачислимо найперше сім'ю, дошкілля, школу, Церкву та ін.; б) ті чинники, які стосуються діяльності вчителя і з певним правом можуть бути все ж потрактовані традиційно — як методи виховання і розвитку, в) способи діяльності самого вихованця, які мають вплив на виховання і розвиток дитини — методи самовиховання і саморозвитку; г) зовнішні чинники, з якими дитина взаємодіє як повноправний суб'єкт і в процесі цієї взаємодії самовиховується і саморозвивається.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991.

Белинский В. Сочинения: В 2 т. — СПб., 1900. — Т. 2.

Бергер П. Капіталістична революція. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бердяєв Н. Смысл истории. — М.: Мысль, 1990.

Бердяєв Н. Царство духа и царство кесаря. — М.: Республика, 1995.

Бех І. Цінності як ядро особистості // Цінності освіти і виховання. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шлях реалізації // Рідна школа. — 1999. — №