Зв'язок виховання з життям, працею

План

1. Зв'язок виховання з життям, працею

2. Опора на позитивне у дитини

3. Гуманізація виховання

4. Індивідуальний підхід

5. Єдність виховних впливів

"Не для школи – для життя" – таке гасло зустрічало учнів дав-ньоримських шкіл. Вже античні педагоги розуміли безглуздість вихо-вання, відірваного від життя, практики. Розвиток особистості людини перебуває в прямо пропорційній залежності від її діяльності, особистої участі в суспільних і трудових відносинах. Позитивні якості розвиває праця: чим її більше, чим вона доцільніша, тим вищий рівень розвитку та соціалізації особистості. Тому вихованців необхідно залучати в суспільне життя, в різні корисні справи, розвиваючи відповідне пози-тивне ставлення до них. Беручи участь у праці на правах рівноправних членів, вихованці набувають досвіду моральної поведінки, розвива-ються духовно й фізично, засвоюють суспільно важливі мотиви праці, зміцнюють і вдосконалюють моральні якості.

Школа життя – найкраща школа виховання. Тому принцип зв'язку виховання з життям став одним з провідних у переважній більшості виховних систем. Він вимагає від вихователя: 1) широкого й оперативного ознайомлення вихованців з суспільним та трудовим життям людей, змінами, що в ньому відбуваються; 2) залучення вихо-ванців до реальних життєвих відносин, різних видів суспільно корис-ної діяльності.

Підлітки активно прагнуть до дорослості, то ж сама природа дає вихователям можливість досягти необхідного педагогічного ефекту. Чим менший вік дитини, тим більше можливостей розвивати її соціа-льні почуття і стійкі навички поведінки. Пластичність її нервової системи дозволяє досягати високих результатів при розв'язуванні виховних завдань. І.П. Павлов відзначав, що життєдіяльність людсько-го організму обумовлена впливом оточення, умовами його існування. Цей вплив він назвав "життєвим вихованням". Таке виховання – "школу життя" – проходять усі підростаючі покоління. В результаті в них накопичується досвід поведінки, виробляються навички, необхід-ні для соціалізації.

В деяких виховних системах зв'язок виховання з життям тракту-ється звужено як залучення вихованців до праці, посильної участі в суспільному виробництві. Це збіднює процес виховання, закриває шляхи до повноправної участі дітей та підлітків у розв'язанні важли-вих для будь-якої людини проблем: демократизації суспільства, дотримання прав людини, збереження оточуючого середовища та бага-тьох інших. Суспільно корисна праця - це один з найважливіших засобів соціалізації особистості, залучення її в систему суспільних відносин.

Ефективність реалізації принципу зв'язку виховання з життям вимагає від педагога вміння забезпечувати:

ѕ розуміння учнями ролі праці в житті суспільства та кожної людини, значення економічної бази суспільства для задоволення зростаючих запитів його громадян;

ѕ повагу до людей праці, що створюють матеріальні та духовні цінності;

ѕ розвиток здібності багато й успішно працювати, бажання доб-росовісно і творчо працювати на користь суспільства та власну ко-ристь;

ѕ розуміння загальних основ сучасного виробництва, прагнення розширити політехнічний світогляд, оволодівати загальною культу-рою й основами наукової організації праці;

ѕ поєднання особистих та суспільних інтересів у трудовій дія-льності, вибір професії у відповідності з завданнями суспільства та господарськими потребами;

ѕ бережливе ставлення до суспільного надбання та природних багатств, прагнення примножити своєю працею суспільну власність;

ѕ непримиренне ставлення до проявів безгосподарності, безвід-повідальності, порушення трудової дисципліни, ледарства, дармоїдст-ва, розкрадання суспільної власності та варварського ставлення до природних багатств.

Принцип зв'язку виховання з життям, працею реалізується за умови виконання правил, що розкривають окремі аспекти дії цього принципу:

1. Необхідно долати абстрактність та догматизм у соціальному та трудовому вихованні школярів, залучати їх до конкретної та поси-льної діяльності. Треба мати програму виконання вимог принципу на уроках та позашкільній виховній роботі, дотримуватись поступовості в його реалізації.

2. Вихователь, узгоджуючи свої дії з сім'єю, пояснює вихован-цеві, що його головний внесок у суспільне виробництво — навчальна праця, допомога вдома та в школі. Не потрібно перешкоджати бажан-ню підлітків об'єднуватись у виробничі кооперативи, заробляти гроші під час канікул.

3. Діти, як правило, прагнуть до діяльності; пасивність, інерт-ність, бездіяльність — невластиві дитячій природі. Вихователь, що не враховує цих особливостей, порушує та стримує процес соціалізації особистості.

4. Реалізація принципу вимагає широкого використання на уро-ках і в позашкільній виховній роботі місцевого краєзнавчого матеріа-лу.

5. Беручи участь поряд з дорослими в розв'язанні життєво важ-ливих завдань, школярі привчаються нести відповідальність за прийн-яті рішення, у них швидше й успішніше розвиваються громадські якості.

6. Успішно здійснювати принцип зв'язку виховання з життям неможливо без постійного перегляду та поновлення змісту, організації та методики виховання у відповідності зі змінами і перетвореннями у соціальній сфері та господарстві країни.

7. Виховний процес повинен бути побудований таким чином, щоб діти бачили, що їх праця потрібна людям, суспільству, щоб вона приносила задоволення.

Опора на позитивне у дитини

Якщо в своєму вихованцеві ви виявляєте хоча б краплинку доб-рого і будете потім спиратися на це добре в процесі виховання, то отримаєте ключ від дверей до його душі і досягнете хороших резуль-татів. Такі прості та мудрі поради вихователям можна зустріти в стародавніх педагогічних посібниках. Мудрі педагоги наполегливо шукають навіть у погано вихованій людині ті позитивні якості, спи-раючись на які можна добитися стійких успіхів у формуванні всіх інших, визначених метою виховання якостей. Вимоги принципу опори на позитивне у вихованні досить прості: педагоги повинні виявляти позитивне у людині і, спираючись на нього, розвивати інші, недостат-ньо сформовані чи негативно зорієнтовані якості, доводячи їх до необхідного рівня й гармонійного розвитку.

Філософська основа цього принципу – відоме філософське по-ложення про "суперечності" людської природи. В людині позитивні якості (любов до тварин, природна доброзичливість, щедрість тощо) можуть легко співіснувати з негативними (невміння дотримуватися слова, лінощі тощо). Суцільно "негативних", як і стовідсотково "пози-тивних" людей не існує. Домагатись, щоб у людині стало більше позитивного і менше негативного, — завдання виховання, спрямовано-го на облагородження особистості.

Щоб діяльність вихователя була успішною, приносила швидкі та позитивні результати, треба виконувати правила реалізації принципу.

У виховному процесі неприпустима конфронтація, боротьба ви-хователя з вихованцем, протиставлення сили і позиції. Тільки співро-бітництво, терпіння та зацікавленість вихователя в долі вихованця дають позитивні результати.

Не можна акцентувати увагу тільки на невдачах та недоліках у поведінці школяра. Майстри виховання діють якраз навпаки - вияв-ляють та підтримують позитивне. Звичайно, негативні якості треба засуджувати та виправляти. Але все ж головне - це формування пози-тивних якостей, які в першу чергу, треба виявляти та розвивати.

Педагогічно завжди вигідніше спиратися на позитивні інтереси вихованців (пізнавальні, естетичні, любов до природи, тварин та ін.), за допомогою яких можливо розв'язувати багато завдань трудового, морального, естетичного виховання.

Опора на позитивне має ще один аспект, який можна кваліфіку-вати як утворення позитивного виховного фону. Сюди належить і життєдіяльність вихованців, і стиль виховних відносин, і навіть, "дух" (вираз К.Д. Ушинського) навчально-виховних закладів. Спокійні умови, де кожний зайнятий своєю справою, ніхто не заважає один одному, де висока організація праці і відпочинку сприяє бадьорому, впевненому руху вперед, де і стіни виховують, тому що продумані всі дрібниці інтер'єру, де відчувається злагодженість дій та турботливе ставлення один до одного, - все це виявляє**сприятливі впливи на розвиток особистості.

Вихованці, яким часто нагадують про їх недоліки, починають втрачати віру в себе, свої сили та можливості. Досвідчені вихователі не скупляться на компліменти, щедро авансують майбутні позитивні зрушення. Вони проектують гарну поведінку, вселяють впевненість в успішному досягненні високих результатів, виявляють довіру вихова-нцям, підбадьорюють їх при невдачах.

Гуманізація виховання

До принципу опори на позитивне тісно приєднується, майже зливаючись з ним, ще один важливий принцип – гуманізації. Він вимагає:

ѕ гуманного ставлення до особистості вихованця;

ѕ поваги його прав і свобод;

ѕ пред'явлення вихованцю посильних та розумно сформульова-них вимог;

ѕ поваги до позиції вихованця навіть тоді, коли він відмовляєть-ся виконувати пред'явлені вимоги;

ѕ поваги права людини бути самим собою;

ѕ доведення до свідомості вихованця конкретних завдань;

ѕ не примусового формування позитивних якостей;

ѕ відмови від тілесних та інших покарань, що принижують гід-ність та честь особистості;

ѕ визнання права особистості на повну відмову від формування тих якостей, які з будь-яких причин суперечать її переконанням (гу-манітарним, релігійним та іншим).

Перша стаття "Загальної декларації прав людини" проголошує: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та пра-вах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства" [97, 5]. Вбачаючи у вихованцях незалежних, а не рабськи покірних йому людей, вихователь не повинен зловживати владою сильнішого, ставати над вихованцями, а боротися за їх краще майбутнє разом з ними.

Індивідуальний підхід

В усіх педагогічних посібниках підкреслюється значення двох принципів: врахування вікових особливостей і здійснення виховання на основі індивідуального підходу. Психолого-педагогічні досліджен-ня останніх десятиліть показали, що найважливіше значення має не стільки знання вихователем віку та індивідуальних особливостей, скільки урахування особистих характеристик і можливостей вихован-ців. Індивідуальний підхід передбачає опору на індивідуальні якості. Останні виражають дуже важливі для виховання характеристики – спрямованість особистості, її ціннісні орієнтири, життєві плани, сфо-рмовані настанови, домінуючі мотиви діяльності і поведінки. Ні вік, взятий окремо,