Саме з таких позицій треба оцінювати і розвивальні можливості пізнавальної та перетворювальної діяльності. Як вже зазначалося, вони далеко не однакові. Очевидно, що пізнавальна діяльність є, переважно, діяльністю об'єкта, бо вже сам процес сприймання і засвоєння втілює в собі лінію впливу на людину ззовні. Ця якість пізнавальної праці учня в практиці навчання посилюється ще й тим, що джерелом одержання інформації в багатьох випадках виступає вчитель. Власне цей вид діяльності найбільше й тяжіє до схеми "вчитель -> учень" ("клас"). У таких випадках учитель керує вибором інформації, сприйманням та засвоєнням учнем матеріалу. І лише в тих рідкісних випадках, коли учень з власної ініціативи здобуває потрібну йому інформацію самостійно, в нього є деякий шанс на статус суб'єкта.

Перетворювальна діяльність має інші властивості. Обравши навчальну задачу або одержавши її від вчителя, учень відразу "звільняється" від диктату його мислення, стає "господарем ситуації" й починає діяти на свій власний розсуд, як істота вільна. Тут він — суб'єкт. Його становлення здійснюватиметься цілком інакше, ніж у випадку, коли він діяв під психологічним впливом учителя.

Викладене вище дає підстави ще раз повторити стратегічний висновок щодо переорієнтації навчального процесу в українській школі. Спрямованість школи на виконання нового соціального замовлення передбачає ґрунтовну реалізацію двох тенденцій.

1. Зведення до мінімуму прямої взаємодії вчителя і учня (фронтальні форми роботи) і відповідне збільшення частки самостійної навчальної праці кожної дитини.

2. Переорієнтація самостійної вільної діяльності учня переважно на вирішення навчальних задач, до чого він іде через засвоєння необхідного мінімуму інформації, а також спираючись на довідкові навчальні засоби.

У застосовуваних вище термінах це означатиме домінування на уроці перетворювальної діяльності, яка є самостійною за своєю природою. Пізнання в такому сенсі трактується не як самоціль, а як щабель у досягненні мети через вирішення навчальних задач.

Отже, виконання цього нового соціального замовлення вимагає не лише раціоналізації інформації, яку дають навчальні предмети, але й докорінної перебудови структури едукації, про що вже йшлося у попередніх розділах.

Інформативний компонент змісту едукації

Сказане вище вимагає вилучення з навчальних планів або скорочення низки предметів, інтеграції їх у більш загальні, раціоналізації ("очищення") інформації з кожного предмета тощо. Водночас це передбачає збільшення можливостей опертя на довідкові матеріали, в тому числі й на технічні інформативні системи. В основу вирішення проблеми загального навантаження учнів повинні бути покладені також авторитетні й надійні дані лікарської експертизи, які чітко визначають реальні можливості дитячого організму рівного віку. І саме до них слід пристосовувати навчальні програми, а не навпаки.

Зрештою, у вирішенні питання щодо кількості інформації, яка потрібна учневі, укладачі програм і навчальних планів повинні послуговуватися трьома засадами, що випливають з функцій інформації в житті людини.

По-перше, у шкільному навчанні інформація (знання, уміння і навички) слугує засобом інтелектуального розвитку дитини, тим "полем", на якому будується проблемність, власне "задачний" характер едукації. Для такої мети інформації не потрібно надто багато. Наприклад, у математиці достатнім є "інформативне поле" до рівня квадратних рівнянь, як це практикується в деяких європейських системах освіти.

По-друге, кожна людина мусить осягнути необхідний загальнокультурний рівень, знати бодай дещо "про все". У цій ділянці, правдоподібно, визначальну роль відіграють гуманітарні предмети — рідна та іноземна мови, історія, українознавство, інформатика тощо.

По-третє, вже в школі, на основі первинних професійних орієнтацій, дитина може і повинна оволодівати певною кількістю "персональної" інформації — головним чином, через вибір предметів чи навчаючись у спеціалізованих класах. Лише для цих учнів і з такою метою засвоєння інформації підвищеного рівня має реальний сенс.

Потрібні також нові підходи до якості пропонованої дітям інформації. Найперше інформативний компонент змісту навчання уявляється помітно гуманітаризованим. Гуманітаризація інформації здійснюється шляхом нарощування питомої ваги тих предметів, які репрезентують людину і сприяють формуванню в дитині людяності та національного самоусвідомлення: історії, літератури, рідної мови топ_--. Проте, на думку К. Ушинського, будь-яку точну науку можна також гуманіта-ризувати, обираючи відповідний спосіб її вивчення. Як, зрештою, й навпаки — навіть історію чи релігію можна в цей спосіб зробити "реальними" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 804).

На Першому українському педагогічному конгресі Ярослав Кузьмів зазначав: "Щоб виховні впливи не були доривочні, треба доконче і можливо докладно та всебічно пізнати умовний життя народу, притаманні йому риси, його минуле і передбачити шляхи розвитку на майбутнє. Зокрема, треба пізнати душу української дитини, бо тільки тоді можна доцільно на неї впливати. Треба основне знати теж суспільність, де дитина живе, пізнати її довкілля. Коли не знатимемо себе самих та не матимемо основної науки про себе самих, то годі буде думати про удачність національного виховання. І тут слово за нашою історією, географією, мистецтвом, літературою, економією, статистикою, психологією, філософією" ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 191).

Гуманітаризація змісту освіти означає також збільшення питомої ваги предметів естетичного циклу. Музика і співи, малювання і спілкування з образотворчим мистецтвом, хореографія, художні ремесла, театральна гра тощо стосуються сфери емоційного сприймання світу. Дуже важливо, однак, аби ці види мистецтва мали здорове народне підґрунтя і не зливалися з так званою масовою культурою. Мистецтво і гра взагалі мають здатність об'єднувати людей духовно, вчать жити почуттями інших.

Збільшення питомої ваги гуманітарних предметів у навчальному процесі сприяє формуванню національного самоусвідомлення як першооснови патріотизму і громадянськості. Під цим кутом зору потребують переоцінки і всі інші предмети, зокрема, географія, природознавство тощо.

Гуманізація школи, в тому числі й через гуманітаризацію навчальних планів, становить сприятливий ґрунт для розвитку духовної та емоційної сфер у структурі особистості. Тут необхідно передбачити, щоб і зміст гуманітарних предметів подавався образно, просто, з опорою на цікаве унаочнення та на художні засоби. Не можна вважати нормальним, коли вчитель своєю, часто примітивною інтерпретацією художнього твору, заважає учневі безпосередньо контактувати з живим образним словом митця.

Особливу проблему становить власне відбір інформації з предмета, яка пропонується для заучування. Як відомо, раніше це питання вирішувалося "згори"— через програми, стабільні "державні" підручники, єдині вимоги до іспитів, відповідні інструктивні вказівки тощо.

За нових умов ці функції все більше переходитимуть до методичних об'єднань, а також до самого вчителя. Це зумовлено як загальною тенденцією демократизації, так й іншими факторами — зокрема, вимогою загального розвантаження учнів, відсутністю добрих підручників, потребою пристосувати зміст інформації до умов діяльності та до можливостей класу тощо. Отже, виникає необхідність, щоб учителі засвоювали нові педагогічні підходи, аналізували зміст інформації з предмета і самостійно визначали, що підлягає ґрунтовному вивченню, а що може бути подане лише оглядово або й цілком вилучене. Відібрана таким чином інформація може подаватися у вигляді спеціальних конспектів, які учні переписують до своїх зошитів. Велику допомогу в цій справі можуть надати вчителеві сучасні технічні засоби — ксерокси, комп'ютери, сканери тощо, якими школу треба доконче забезпечувати і якими вчитель повинен уміти користуватися.

Школи різного призначення можуть мати різні навчальні плани, набір предметів у яких визначається як загальноосвітньою політикою держави (інваріантний компонент), так і шкільною радою (варіативний компонент). До компетенції шкільної ради повинно входити й вирішення питання про вивчення школярами Закону Божого. Ґрунтуючись на визнанні принципу відокремлення школи від Церкви, а також ураховуючи право батьків вирішувати, в якому дусі виховувати своїх дітей, шкільна рада може дозволяти факультативне вивчення релігії, але при цьому вона не повинна створювати умов примусовості для тих учнів, які цього не бажають..

Нарешті, варто зазначити, що формування повноцінного інформативного компонента змісту навчання в школі — процес тривалий, який спирається на практичний досвід та на можливості школи.

Реформування змісту освіти

Поруч з перенесенням акценту з діяльності вчителя на діяльність учня та раціоналізацією інформативного компонента, змісту едукації другим напрямом його демократизації є "індивідуалізація'' інформації, тобто наближення її до можливостей і потреб дитини. Це здійснюється шляхом вибору (іноді доволі широкого) предметів, профілізації навчання, вибору типу навчального закладу, факультативного (додаткового) навчання, індивідуальних консультацій тощо.

Дещо в цій ділянці вже здійснюється. Останніми роками на виконання Закону України "Про загальну середню освіту" відбувається розробка державних стандартів для початкової, основної і старшої шкіл. Так, у проектах для початкової освіти пропонується шість освітніх галузей ("Мови і література", "Математика", "Здоров'я і фізична культура", "Технології", "Людина і світ", "Мистецтво"), а для основної й старшої шкіл — сім ("Мови і література", "Суспільствознавство", "Математика", "Природознавство", "Естетична культура", "Здоров'я і фізична культура", "Технології"). Характерною ознакою цих напрямів є спроба певної раціоналізації та інтеграції пропонованої для школи інформації, а також акцент на діяльності дитини.

Проекти цієї системи стандартів визначають розподіл годин між галузями, а також визнають інваріантну і варіативну їхні складові. Перша з них регламентується державою,