Проте головним мотивом гри є отримуване від неї задоволення, оскільки вона дає шанс на самовираження. Як уважає Г. Ващенко, саме цим — наявністю задоволення — процес гри відрізняється від процесу праці. Дитину цікавить не стільки наслідок, скільки сам процес гри. їй приємно, наприклад, кидати камінці в річку, маніпулювати речами, перебудовувати середовище. Дитина часто наслідує дорослих. "Вона як губка впоює в себе те, що вона бачить або чує, і все це відтворює в своїх іграх" (Г. Ващенко). Наслідуючи дорослих, дитина будує хату, готує їжу, їздить на коні (користуючись хворостиною), фантазує і свої фантазії часто трактує як дійсність.

Гра як чинник виховання і розвитку. В педагогічному сенсі гра може бути потрактована так само, як і праця. Тут так само діє важливий закон живої природи: все, що діє напружено, — удосконалюється, і все, що перебуває у стані інерції, застою, — руйнується, слабне. Це стосується розвитку діяльнісних сил та функцій людини і голосу соціальних цінностей у її душі — функціонування сильних прагнень, постійне докладання вольових зусиль, творча інтелектуальна діяльність" морально-етичні напруження за умов гострої потреби вибору, — все це властиве грі.

У грі розвивається інтелект дитини — поглиблюються знання про предмети і явища, розвивається уява і фантазія. Дитина наділяє ляльку рисами, які властиві живій людині, "доглядає" її, приписує їй здатність радіти, гніватись, плакати. Вона вкладає ляльку спати, розмовляє з нею. Основу всіх цих дій становить дитяча уява, фантазія, що іноді сприймається як дійсність. У цей спосіб дитина вчиться розуміти інших людей.

Характерною особливістю гри є і те, що вона вільно обирається дитиною і через це найповніше виражає сутнісні вроджені потреби і нахили дитини. Дитина любить і практикує такі ігри, до яких її спонукає власна природа. А з іншого боку, гра розвиває ті риси і можливості, які в ній беруть участь.

Рухливі ігри розвивають дитину фізично (посилюються процеси кровообігу, інтенсивно діє дихання, наростають і міцніють м'язи, розвиваються органи сприймання).

Гра позитивно впливає на розвиток емоцій дитини, вона є джерелом радості. "Можливо, — пише Г. Ващенко, — що людина ніколи у своєму житті не переживає таких чистих радісних хвилин, які вона переживає під час дитячих ігор, коли радість не затруднюється ні сумнівами, ні рефлексіями, ні спогадами про неприємності минулого" (Ващенко Г., 2000, с. 323).

Діти виявляють іноді великі творчі здібності в грі. Вони творять ігри, фантазують, пристосовуються до умов (до місцевості, до предметів, до обставин тощо). Деякі ігри дуже вдало відбивають потребу дитячої природи. Вони прийшли до нас з минулого і часто мають ознаки національної психології народу.

Розвиткові мислення особливо сприяють ігри, пов'язані з конструюванням, де працює так зване проектне мислення. Дитина щось задумує створити (побудувати фортецю, літак тощо), фантазує, проектує, перебудовує. На думку Г. Ващенка, який глибоко вивчав дитячі ігри, задум у свідомості дитини стає все стійкішим і згодом перетворюється у цілісний, заздалегідь обдуманою дією. "...Є всі підстави твердити, що дитяча гра містить у собі зародки всіх видів культурної діяльності людей: техніки, науки, а особливо мистецтва" (Ващенко Г., 2000, с 325).

Дошкільний період життя "це — один з найцікавіших у житті людини періодів. Його характеризує надзвичайно швидкий розвиток психічних здібностей" (Там само).

Гра сприяє духовному розвиткові дитини. З одного боку, діє природне її "Я", сповнене егоцентризму, а з іншого — дитячий анімізм (схильність переносити риси живих і навіть розумних істот на неживі речі), розширює горизонти її душі, виводить її свідомість за межі "Я" і допомагає "відчути живо об'єктивний світ" (Там само, с. 324). Це початок дороги до духовного становлення людини, тобто до здатності визнати щось вище, ніж "Я", без чого неможливо повноцінно усвідомити себе.

Гра виконує в житті дитини ще одну важливу функцію — вона сприяє процесам усуспільнення дитини. Як уже йшлося, малій дитині властиві риси егоцентризму, їй важко виходити за межі свого "Я". Гра доводить їй, що задоволення вона може одержувати, поєднавши зусилля з іншими. Тут — початок дитячої дружби і товаришування.

В іграх дітей передшкільного віку з'являються вже елементи організованості, готовність підпорядковувати себе певним правилам, дотримуватися дисципліни. Як зазначає Г. Ващенко, це вже ознаки волі й вдачі. Групова гра виховує наполегливість, витривалість, послідовність дії, почуття відповідальності. Усе це — свідчення того, що дитина з допомогою гри готує себе до зрілого життя.

На думку К. Ушинського, гра залишає більше слідів у душі дитини, ніж перші чотири-п'ять років навчання. "У ній формуються всі сторони душі людської, її розум, її серце, її воля, і якщо говорять, що ігри передбачають майбутній характер і майбутню долю дитини, то це правильно в двоякому розумінні: не тільки в грі виявляються нахили дитини й відносна сила її душі, але сама гра має великий вплив на розвиток дитячих здібностей і нахилів, а отже, і на її майбутню долю" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 403). Але гра втрачає свій позитивний вплив, коли перестає бути вільною діяльністю, коли дитина лягає на диван, дивиться телевізор, коли йдеться лише про розвагу бездіяльну, або коли дитині нав'язують нецікаву гру.

Спорт

Спорт є теж грою і в певному сенсі працею. Він є дуже значущим чинником виховання і заслуговує на особливий розгляд.

Спорт — найперше замінник фізичної праці, якої з часом стає все менше. З розвитком техніки, що перебрала на себе виконання важких операцій, людина почала фізично слабнути, а з цим з'явилася і загроза розвалу характеру. До цього слід додати і притаманні всім народам намагання забезпечити свою обороноздатність шляхом виховання сильного військовика, а відтак і самовизначитися серед інших народів за рахунок своїх спортивних досягнень. Ці намагання були особливо властиві для колишнього СРСР та Німеччини міжвоєнного часу. Ось чому в першій половині XX ст. спорт набуває великого поширення — не тільки в містах, але й в селах. Звідси й велика увага до спорту з боку освіти і наукової педагогіки.

Питання залучення дітей до спорту ґрунтовно розглядалося вже на Першому українському педагогічному конгресі 1935 року. Варто проте зазначити, що йшлося все ж не стільки про потребу формувати "міцні м'язи" чи демонструвати світові свої досягнення, скільки про велику виховну функцію спорту, зокрема, як чинника зміцнення здоров'я і формування характеру. "Як інтелігент, так і робітник, шукає в фізичному вихованні й спорті охорони перед нидінням організму, перед завмиранням м'язів. Спорт має виробити в людині також деякі духовні цінності, такі важні в житті й розвитку нинішніх суспільств, як сильна воля, чистий характер, чесність, солідарність, карність, бистрість, орієнтації, незалежність, активність, творчість. Без таких духовних цінностей людина стане завадою в суспільному, духовому й матеріальному виробництві, одним словом непридатною до боротьби за існування ні індивідуально, ні спільнотно" (Ющишин І., 1937, с. б). Таке трактування функції спорту, зрештою, властиве і поглядам Г. Ващенка.

Кожен вид спорту вимагає від людини глибокої участі, самовіддачі, а отже, передбачає напруження фізичних і духовних сил. Практично завжди він вимагає організованості, самодисципліни, а групові вправи — ще й долання індивідуалізму і прагнення до єдності своїх дій з діями інших. Таким чином, юнак без важких психологічних зусиль над собою вчиться жертвувати особистим задля спільного.

Учасники групових ігр звикають до розподілу праці й обов'язків, до відповідальності за спільні зусилля, до точності. Таборування і туризм зближують дитину з природою, вчать бережливо ставитися до неї, а водночас і долати труднощі та екстремальні ситуації, переносити дискомфорт, будувати свої стосунки з іншими на засадах взаємодопомоги. Природний анархізм і бунтарство гамуються в атмосфері поваги до рішення судді (футбол, волейбол тощо). Як зазначав відомий український педагог С. Гайдучок, команда — це "мала спільнота", яка слугує для людини школою суспільної дисципліни.

У всіх видах спорту, крім, можливо, маршового вишколу, присутній чинник змагання — чи то з власним "Я", коли людина сама себе долає для того, щоб досягти мети, чи із зовнішніми умовами та іншими людьми, — щоб перемогти. Цей чинник змагання, конкуренції є дуже важливим у вихованні людини. Виявивши велику напругу в гімнастиці чи в лижному спорті, домігшись добрих успіхів у стрибках чи в плаванні, юнак розвиває в собі впевненість у власних силах. Він знову готовий до ризику, до напруження, бо поборов у собі страх і слабкість. Людина доводить сама собі, що лише той, хто має сильні прагнення і здатний здійснювати їх шляхом максимального напруження, хто володіє сильною волею, — лише той може посісти належне місце в житті. Воля, вважає К.