Для української традиції характерним є рільництво та схильність до ремесел, що становило свого часу основу трипільської культури. В період Київської Русі наш народ виявляв здібності також у галузі науки, архітектури тощо. Водночас у цей період нашу країну характеризувала сільськогосподарська культура. Ми торгували збіжжям з Півднем і з Заходом, в пошані було виноградарство. Такі схильності демонстрували українці і в козацьку добу (Ващенко Г., 2000, с. 125—126).

У XIX—XX ст., коли українці втратили право розпоряджатись своєю землею, напрям інтелектуальних інтересів змінився. Занепала торгівля (її перехопили росіяни, євреї, вірмени), здібні вихідці з народу почали займатися теоретичними науками, переважно гуманітарного спрямування. Українці не відстояли свого провідного місця і в організації господарства. Всі ці обставини спричинили до того, що розвиток практичного інтелекту почав відставати від інтелекту теоретичного.

Не сприяла розвиткові практицизму і наша природна висока емоційність, схильність до духовності та жертовності в обороні Краю, наш природний демократизм, а надто згадувана вже інтровертність нашої натури. Виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі (1935 p.), Роман Білинський з цього приводу висловився так: "Знаємо, що про успіх у житті людини, а головне про успіх у господарському житті, рішають не тільки знання і розум, але і особливіші прикмети характеру, як активність, меткість, підприємливість, рішучість, далі послідовність, роботящість, витривалість, словність, точність і солідність. У них усіх визначну роль грає вольовий чинник, у нас українців не дуже сильно розвинений. Мабуть, тому і ті прикмети у нас не занадто часті. Людей непересічно здібних досить у нас, та ці здібності страшно часто марнуються через слабу волю. Легше найти в нас людину здатну до одноразової самопожертви, як до дрібної, але постійної напруги... Тому школення волі і виховання характерів уважаю справою незвичайної ваги" ("Перший український педагогічний конгрес", 1988, с. 178).

Отож, володіючи значним природним розумовим потенціалом, українці не змогли в новітні часи достатньо його розвинути, а відтак і надати йому практичного спрямування — у власних цілях. З цього приводу, зрештою, не можна погодитись і з виявом фаталізму, що, мовляв, такими ми є, і тут нічого не вдієш. Людину творить ЇЇ власне життя, і всі риси народу є відповіддю на його конкретну долю. Характер народу, як і характер людини, підлягає змінам. Звільнення людини від гніту та обмежень і одночасне покладення на неї відповідальності за себе, за свою сім'ю і за свій народ змушує її дивитись на життя активно, практично, ініціативно. Розвиток таких рис характеру властивий всім народам при переході до громадянського суспільства.

Сьогодні, завдяки масовості вищої освіти, наш характер теж поступово змінюється, але цей процес міг би бути успішнішим, якби в ногу з історичними потребами крокувала наша освіта і спрямовувала свої зусилля на розвиток людини, тобто на посилення в ній екстравертності, прагматизму, підприємливості тощо.

Класифікація цінностей розвитку

У загальній системі цінностей поведінки людини індивідуальні цінності становлять не тільки окрему, але й специфічну групу, яка протистоїть усім іншим (соціальним та валео-екологічним) і має "егоїстичну" природу (тут і далі див.: "Кодекс цінностей виховання і розвитку" в цьому посібнику). їх призначення — слугувати лише одній людині, забезпечувати їй практичний успіх у житті.

Група індивідуальних цінностей є доволі великою і потребує спеціальної внутрішньої класифікації. її структуру, звичайно, можна було б вивести з визначення поняття розвитку, що має відношення до духовної, психічної, соціальної й фізичної сфер людини. Проте цей підхід виявився б малопродуктивним, бо поділ людини на такі "сфери" видається штучним: усі вони — ці сфери — діють у єдності. Незручно це було б і з точки зору завдань педагогіки: виховувати людину "частинами" взагалі неможливо.

Зважаючи на цю очевидну інтегрованість людської природи, в основу класифікації індивідуальних цінностей, натомість, доцільнішим видається покласти критерій функції, яку ті чи інші чинники ( цінності) відіграють у діяльності. Беремо тут до уваги те, що потреба діяльності е головною властивістю душі людини (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 244), і що люди відрізняються між собою найперше тим, як вони виконують свою діяльність, що, власне, і є виявом їх духовних, психічних, соціальних та фізичних сил та можливостей. Йдучи цим шляхом, ми можемо говорити найперше про три головні підгрупи чинників, які виявляють себе у діяльності людини: а) мотиви, які спонукають (чи примушують) людину до дії, породжують прагнення і бажання "діяти"; б) інтелектуальні чинники, які забезпечують усвідомлення потреби, планування, пошук методів діяльності тощо; в) вольові чинники, які перетворюють задум і план на процес дії.

Такий поділ цінностей за їх функцією в процесі діяльності цілком відповідає даним психології, яка в акті психічної діяльності вбачає участь трьох головних елементів — почуттів (і почувань), мислення та волі. Почуття і почування (терміни за К. Ушинським), з одного боку, є реакцією на зовнішній світ, а з іншого, — кухнею, де формуються мотиви діяльності. Мислення апелює до об'єктивної дійсності й скеровує на неї силу свідомості, яка забезпечує пошук вирішення життєвих проблем, у тому числі й такі ситуації, коли предметом свідомості стають моменти власного внутрішнього життя людини. Воля є джерелом активності. Вона визначає момент старту діяльності, прискорення чи сповільнення дії, виконує функцію двигуна. Воля виявляє себе у здатності людини впливати на зовнішній світ і на свою власну психічну діяльність. "...Мислення, — пише Г. Ващенко, — орієнтує людину в об'єктивній дійсності, почуття оцінює її у відношенні до нашого "Я", воля переробляє її відповідно до наших потреб" (Ващенко Г., 1962, с. 11).

До визначених вище трьох головних груп чинників, які вказують на спонуки, зміст і процес дії, слід додати ще одну групу, яка засвідчує про особистісні якості суб'єкта діяльності. Ці якості мають периферійний і все ж значущий вплив на хід діяльності. Сюди віднесемо такі з них, як самоповага, самовпевненість, оптимізм, урівноваженість, точність тощо.

Отже, такий — діяльнісний — підхід до класифікації індивідуальних цінностей дає підстави визначити чотири їх підгрупи.

Цінності життєвої спрямованості й мотивації життєдіяльності. Сюди відносимо життєві пріоритети, які виступають джерелом повсякденних цілей та стійке прагнення до реалізації як великих, так і малих завдань; здатність зосереджуватись на окремій меті та концентрувати на ній свої духовні, психічні, соціальні та фізичні сили тощо.

Цінності сфери усвідомлення і осмислення дії. Ця група містить розумові здібності, процеси мислення, роботу пам'яті, уяви, спостережливість, вплив світогляду тощо. Вони забезпечують вибір мотивів і прийняття рішень, планування дії, контроль і корегування її перебігу, оцінку результату. В цій психічній функції виявляють себе також мудрість, творча активність, стійкість переконань, навички і звички тощо.

Цінності, які забезпечують перебіг процесу дії. До цієї групи цінностей розвитку віднесемо волю і похідні від неї чинники, їх призначення — забезпечувати динаміку дії, посилювати її, скеровувати до осягнення мети, яка санкціонована сферою осмислення.

Специфічні індивідуальні цінності суб'єкта дії. Цінності розвитку цієї підгрупи, як і попередньої, впливають на перебіг дії, визначають її стиль, але часто не прямо, а опосередковано — в стосунках людини з іншими учасниками діяльності. Вони можуть стимулювати або ж гальмувати процес дії. За своїм змістом ці цінності наближені до цінностей соціального типу і ведуть до успіху людини в соціальному середовищі. Бо якщо сильна воля слугує лише людині, то твердість слова чи точність у поведінці має значення і для інших, з ким вона працює.

Нарешті, розглядаючи функції різних підгруп цінностей розвитку в діяльності, слід підкреслити один важливий для наших наступних міркувань момент: стрижнем будь-якої діяльності людини, її хребтом є прагнення до мети. Залежно від того, яке місце у ієрархії загальної діяльності має та чи інша дія, це прагнення є визначальним. Ба, більше. Здатність концентруватись на меті і домагатись її досягнення свідчить про духовні сили людини, або про те, що К. Ушинський називав "силою характеру" (рис. 12).

Усі інші групи цінностей, які психологією трактуються як інтелектуальні, вольові чи суто особистісні — мають допоміжний (інструментальний) характер, слугують засобом реалізації прагнень і осягнення мети. Діяльність взагалі визначається

Рис. 12. Структура діяльності як предмет педагогіки

як система усвідомлених рухів, спрямованих до певної мети (Ващенко Г., 1962, с. 41). Таке розуміння взаємозалежності елементів структури діяльності є принципово важливим і для педагогіки розвитку: головним предметом уваги тут мусить бути становлення життєвої стратеги людини, основної життєвої мети, що в процесі життєдіяльності втілюється у формі окремих діяльнісних актів.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991.

Белинский В. Сочинения: В 2 т. — СПб., 1900. — Т. 2.

Бергер П. Капіталістична революція. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бердяєв Н. Смысл истории. —