Людина в контексті традиційно-християнського виховання

План

1. Людина як "витвір природи"

2. Людина — творіння Боже

3. Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки

Людина як "витвір природи"

"...Хоч би якими були ваші погляди, читачу, на філософію і психологію, погодьтесь, що коли ми говоримо про виховання людини, то повинні заздалегідь скласти собі уявлення про людину...", — писав К. Ушинський (Ушинський К.,1954, т. 1, с. 305). Цю його настанову приймаємо і сьогодні, бо від того, як дивимося на людину, залежить те, як будемо її виховувати.

Вивчення людини як предмета педагогіки розпочинається з питання про її походження. Маємо, як відомо, достатньо обґрунтовану точку зору, відповідно до якої людина є продуктом еволюції тваринного світу і, отже, якщо не вдаватися до евфемізмів, — високорозвиненою твариною. Такий погляд часто спирався на дослідження Ч. Дарвіна. Звідси випливає, що виховання людини повинно би нагадувати "виховання" тварин, а точніше, відповідно пристосовану до її рівня "дресуру", коли за успіхи нагороджують, а за невдачі карають.

Подібні погляди поширені в педагогіці. У європейських державах і, особливо, в США— завдяки філософії біхевіоризму, одним із фундаторів якої був Б. Скіннер. Людина в системі цих поглядів трактується суто як поєднання двох чинників — генетичних особливостей організму і впливу на нього зовнішнього середовища. Вся мудрість педагогіки, таким чином, зводиться до знаменитої формули R - S ("стимул — реакція"): впливайте на людину, безпосередньо чи відповідно використовуючи середовище, і ви матимете те, що хочете.

Варто зазначити, що хоча комуністична пропаганда й критикувала філософію біхевіоризму як "буржуазну", саме ці погляди (часто з поверненням до вчення І. Павлова) було покладено в основу сталінської педагогіки. Теорія біхевіоризму відповідала її глобальним цілям: пристосувати людину до системи тоталітарного устрою суспільства. Заперечуючи її автономію в зовнішньому середовищі та у вихованні, не визнаючи фактично свободи вибору і гідності людини, цей авторитарний підхід вів і досі веде до "людини колективної", зумовлює становлення "комунального мислення" — в основі своїй безвідповідального. Людина потрапляє під закон стандартизації й перетворюється на "гвинтик" соціальної будови.

Очевидно, що в контексті подібних поглядів людина відчуває себе "випадковою" і "загубленою" в космічному бутті, позбавленою будь-чиєї опіки, а з іншого боку, — ніким не керованою і нікому не підзвітною. Статус її — не визначений. Вона може трактуватися і як цар природи, і як бидло. Не випадково, отже, матеріалістичні погляди імпонували диктаторам і приживалися в тоталітарних суспільствах. На словах людину тут прирівнювали до Бога, а насправді поводилися з нею, як з твариною.

У тій ділянці, однак, привертають до себе увагу факти, які ставлять під сумнів однозначність матеріалістичного погляду на людину. По-перше, і сам Ч. Дарвін, і І. Павлов були людьми глибоко віруючими і вважали, що за предметом їх досліджень стоїть Вища сила, яка все сотворила. На це звертає увагу Іван Франко: Ч. Дарвін "по-своєму був чоловік глибоко релігійний і зовсім не говорив ані не навчав, що чоловік походить від мавпи..." (Франко І., 1982, т. 35, с. 266). В існування Бога вірили не тільки філософи-ідеалісти, але й такі вчені, як І. Ньютон, А. Вольт, І. Берцеліус, Д. Джоуль, А. Айнштайн, В. Браун, Т. Едісон, М. Планк та ін.

По-друге, якщо походження видів можна вважати обґрунтованим (ця теорія сьогодні ставиться під сумнів), то походження життя все ж залишається таємницею. На цю обставину звертає увагу К. Ушинський. Аналізуючи вчення Ч. Дарвіна, він доходить висновку: "воно фактично показує нам, що ми живемо серед великого процесу творчості й вічного удосконалювання, рушієм якого є незнана, але відчувана нами причина, перед якою і найбільш гордий розум схиляється з благоговінням" (Ушинський К., 1964, т. б, с. 264). На його думку, вчення Ч. Дарвіна повинно бути звільнене від тупоумного галасу з боку недоуків у природознавстві й слугувати повноцінним предметом пізнання людини (Там само).

Варто зазначити, що і В. Вернадський категорично заперечував походження живого від неживого. Сьогодні засвідчуємо, що навіть метод клонування передбачає участь уже живого, яке дає початок новому життю. Це — теж біогенез, хоча для людини неприродний. За всіх випадків переконуємося, що питання походження життя не має в науці свого вирішення.

Людина — творіння Боже

Поруч з матеріалістичним трактуванням людини поширений також погляд на неї як на творіння Боже, що має безсмертну душу, господарем якої є лише Творець. Правила своєї поведінки вона сприймає розумом і душею — крізь почуття віри, надії й любові, формує готовність відстоювати добро — в собі та в навколишньому світі. Прихильники таких поглядів виходять з того, що духовне начало в. поведінці людини є визначальним.

Можна по-різному ставитися до описаного в Біблії акту творення світу і людини. Але важко заперечити бодай його метафоричний сенс, тобто повністю відкинути думку про керованість людського буття. А відтак і постановка питання про існування Бога — Творця життя є спекулятивною хоча б тому, що ґрунтується лише на раціоналістичному мисленні й фактично ігнорує духовне пізнання світу. Сприймати серйозно аргумент: "Бога немає, бо я Його не бачу", — все одно, що повірити глухій людині, яка заперечує існування музики. З огляду на це, правомірнішим і, зрештою, продуктивнішим був би інший підхід до проблеми: що для людини вигідніше — СВІТ з Богом, чи світ без Нього? Що робить людину людиною — віра в Бога, чи віра у власне тваринне походження? Нарешті, якщо людина зрікається Бога, то в що вона готова повірити? В Його антипод? Бо, як відомо, святе місце порожнім не буває.

Трактуючи ці запитання як риторичні, звернемо увагу на головне: у традиційно-християнському вихованні людина має чітко визначений, оптимальний для себе статус. З одного боку, вона богоподібна, а отже, не "гвинтик" і не "людський фактор" у чужих руках, які маніпулюють нею з метою осягнення власних цілей. А з іншого боку, вона і не цар, і не безконтрольний та безвідповідальний "володар світу". Вона підзвітна за те, що чинить, перед своїм Творцем, а тому повинна собою керувати.

Зіставлення двох поглядів на людину — матеріалістичного і християнського — подає Г. Ващенко, чиї слова тут наведемо: "Для матеріаліста людина — лише матеріальна річ, що відрізняється від інших речей тільки більшою складністю своєї будови і своїх функцій. В кращому випадкові — найцінніший "капітал" (вислів Сталіна); але, як всякий капітал, вона є лише знаряддям в чиїхось руках і легко може загубити свою вартість і навіть стати "ворогом народу", що підлягає знищенню.

Для християнина людина є образ і подоба Божа. А тому її гідність не залежить ні від її матеріального чи соціального стану, ні від національності. Обернення її на знаряддя або капітал є образою її гідності й порушенням справжньої свободи. На засадах такого розуміння свободи, яка разом з тим е і обов'язком щодо інших людей і суспільства, мусить бути побудоване виховання молоді" (Ващенко Г. — 2, 1997, с. 409—410).

Людина наділена волею і розумом. У філософії християнства ця засада має принципове значення. Бог — не диктатор, яким часто хоче Його бачити людина з рабською психологією. Він поклав на людину відповідальність за себе, а отже, зобов'язав її завжди робити власний вибір, керуватися власною волею і розумом. "Заборонений плід" — це лише попередження доброго батька про те, що людині не все можна, але вирішувати все вона мусить сама. "Господь сотворив тебе без тебе, — каже св. Августин, — але спасти тебе без тебе не може". Розум, воля і сумління стають чинниками, з допомогою яких людина виробляє правила своєї поведінки. Вона є морально відповідальною перед Творцем, але автономною в своїх рішеннях. У цьому зв'язку одвічні спроби приписати Богові те, що скоїла людина, є некоректними.

Якщо цей очевидний висновок про самотворчу автономію людини перенести на педагогіку, то виявляється, що він цілком відповідає сутності ідей партнерства і співробітництва. Вихованець певною мірою тримає ключі від власної душі й власної долі у своїх руках. Звідси і принципова позиція демократичної педагогіки щодо внутрішньої сутності людини: вона визначається не лише спадково-біологічним чинником та впливом зовнішнього середовища, але й участю самої людини, її власною волею, розумом і сумлінням (Лосский Н., 1991, с. 207 та Ушинський К., 1964, т. б, с. 309—310).

Людина суспільна і людина індивідуальна. Людина — єство суспільне. Людська особистість не може розвиватися і удосконалюватися поза суспільством. У ній глибоко вкорінений суспільний інстинкт, котрому завдячуємо появою самого суспільства, народу, держави як цілісних організмів. "Людина відчуває живу потребу доповнювати себе іншими людьми..." (Юркевич П., 1993, с. 224). Тому виховання мусить усіляко розвивати цю якість в