Проте людина — також єство автономне, індивідуальне — втому сенсі, що вона не "розчиняється" в масі. Людина в суспільстві зберігає свою окремішність. Людське середовище є для неї дзеркалом, в якому вона пізнає себе, свої індивідуальні здібності й свою вартісність. Головним її співрозмовником є Бог, а розмова з Ним — завжди індивідуальна, навіть у церкві: кожен говорить з Богом своєю мовою. У кожної людини — індивідуальна віра, індивідуальна любов, індивідуальна ненависть. Християнство відкидає поняття "колективної" людини. Характерний для марксизму культ "класу", "трудового колективу" втілює в собі ідею загальної безвідповідальності, стихію розбещеного зла. Носієм аморальності виступає людина безлика, що ховається за "масу", за "колектив", як справжній злодій — у натовпі. Така істота творить зло і тут же заявляє: "У цьому не моя провина — така воля колективу".

Сучасне українське виховання приділяє значну увагу індивідуальності. Вбачаючи велику спорідненість прагнень галицької педагогіки 30-х років минулого століття і нашої сучасної педагогіки, — підсумовуємо словами відомого педагога того часу П.Біланюка: "Тільки тоді, коли усуспільнюємо, а рівночасно індивідуалізуємо дітей, розвиваємо в тих дітей їх характер і розбуджуємо властивий дитині рід енергії" (Біланюк П., 1938, с. 13).

Людина між добром і злом — завжди в дорозі. Сім'я, школа та інші виховні інститути не є фабриками, які випускають "готовий до вжитку продукт". Людина в жодну пору свого життя не може вважатися повністю вихованою, бо вихованість — це не якась стабільна якість, а лише готовність до вибору, що супроводиться напруженням і ваганням. В дійсності людина завжди в дорозі, в намаганнях і все життя виховується на ґрунті власного вибору.

Ця особливість людини зумовлена її природою як істоти двоєдиної, що складається з матеріального і духовного, земного і астрального, видимого і невидимого. З одного боку, кожна особистість наділена великими духовними благами, певними засобами духовного "виживання": розумом та волею; здатністю розрізняти добро і зло, і нарешті, симпатією до добра та антипатією до зла. Усе це становить золотий фонд її душі, подарунок Творця.

З іншого боку, хоча душа людини єдина, сама вона все ж вкорінена у два різні начала — поєднана з Богом і, водночас, причетна до гріховного світу і не завжди має шанс у "чистому стані" реалізувати свою християнську свідомість. Людина — "двояке і суперечливе єство, єство найвищою мірою поляризоване, богоподібне і твариноподібне, високе і нице, вільне і рабське, здатне до піднесення і падіння, до великої любові та жертовності, а також до великої жорстокості й безмежного егоїзму" (Бердяєв Н., 1996, с. 12). Трагедія людини в тому, що вона завжди повинна обирати між бажаним, але невигідним добром, і небажаним, але вигідним (здебільшого матеріально) злом. Бажане і корисне — виражають протиріччя, закладене у самій природі людини, а тому до добра вона може йти, лише долаючи в собі своє емпіричне начало, приборкуючи його і утверджуючись в духовному через жертовність. У нашому серці, за виразом Ф. Достоєвського, "Бог бореться з дияволом". Це і є шлях людини до власного п'єдесталу.

Крім того, людина часто опиняється перед драматичною необхідністю брати участь у боротьбі зі злом, і це нерідко передбачає вибір між меншим і більшим злом. У гріховному світі їй важко залишатися чистою. Бо і пасивність, і втеча від боротьби зі злом є гріховними. До речі, саме цей гріх супроводив наше суспільство в минулому столітті. Звідси — у вихованні головним предметом зусиль повинно бути формування в людині шляхетних прагнень, добрих намірів, щирих намагань, які можуть завершуватися перемогою над злом у собі й навколо себе.

Людина на шляху самореалізації. Виконуючи своє призначення на Землі, людина реалізує дві великі потреби — природо-відповідності й гармонійності розвитку.

Природо-відповідність — передбачає можливість і потребу повноцінного розвитку в людині тих якостей, які ще в зародку закладені в неї природою. Звідси — одвічне прагнення людини до утвердження власної гідності, до свободи думки, до можливості реалізувати свої національні й духовні потреби, зокрема засобами національної культури, мови тощо, бажання наблизитись до Природи, мати простір для активності власної волі й серця і т. ін.

Гармонійність — ґрунтується на природо-відповідності й максимально враховує природні потреби людини. Але, як наголошує Г. Ващенко, вона інтегрує всі природні задатки людини в одне ціле і орієнтує на певну головну мету, в зв'язку з чим усі ці задатки займають у структурі особистості своє місце і відіграють свою роль. На його думку, такою метою українця є служіння Богові й Україні. Цей ідеал організовує навколо себе розвиток усіх закладених природою психічних і фізичних якостей людини. До "золотого фонду" гармонійної особистості Г. Ващенко відносить: світогляд, добру фахову підготовку, розвинуті інтелектуальні здібності, міцні моральні засади, працьовитість, бадьорість та життєрадісність, естетичний розвиток, фізичне здоров'я, навички чемної поведінки тощо (Ващенко Г., 1994, с. 183).

Таким чином, шлях до гармонії виховання і розвитку лежить не через репресивні заходи та індоктринацію людини, не методом "викорінення" негативних якостей, а через розкриття перед нею привабливості Головного Ідеалу виховання і орієнтацію всіх сил організму на об'єднання навколо нього.

Людина творча. Відома заповідь "Не укради" не є лише примітивною пересторогою — не брати чужого. В її основі — вимога до людини жити за свій рахунок, лише ціною власної праці й старань. У Біблії так і записано: хто не працює, той не їсть. У філософському сенсі це означає, що людина зобов'язана все життя прагнути, намагатися активно діяти, працювати, винаходити, творити і т. ін. Потреби— це головний висхідний імпульс активності людини. Бог не забезпечує їй дармовий матеріальний комфорт. Не заперечуючи в принципі прагнення до нього, християнство все ж орієнтує, що добре життя людина для себе повинна будувати сама. Дарований комфорт руйнує людину, а здобутий власними силами збагачує і удосконалює ці сили. Звідси вічний обов'язок людини — творити життя і творити себе. Ця вимога християнства — вимога творчості — є головною передумовою саморозвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому. Якщо це вічне джерело потреби творчості перекривається, як це було зроблено за комуністичного режиму, людина деградує, а з нею занепадає і суспільство.

Зрозуміло, що цей погляд не виключає і допомогу слабкому чи хворому. Але вона повинна приходити лише як вияв християнського милосердя та соціального гуманізму — індивідуального чи суспільного (з боку держави). Водночас така допомога не повинна "узаконюватися" як обов'язок одного "класу" перед іншим, коли в працьовитого забирають силою і передають лінивому. Такі умови не сприяють становленню почуття самовідповідальності. Людина опускається і починає виснути на плечах суспільства, а якщо ця "хвороба" охоплює маси, то опускає руки все суспільство.

Людина в контексті завдань сучасної української педагогіки

Названі вище основні аспекти традиційно-християнського трактування людини дають підстави зробити кілька важливих для педагогіки висновків.

1. Суттєвою ознакою сучасного українського виховання є орієнтація на розвиток сумління людини. Воно (сумління) скероване на підтримку того, що людина сама для себе визначила як добро. Проте сумління і само потребує постійної підтримки. "Людина ... не має достатньо сил, щоб вільною волею, спираючись на саму себе, здійснити Божий задум", — пише професор М. Савчин (Савчин М., 2001, с. 76). Вона шукає опори в Авторитеті. Ця природна потреба — мати авторитет — є настільки сильною, що на світі немає народу, який не шукав би Бога і не створював би власної культурної форми наближення до Нього — своєї релігії. Щоб контролювати і оцінювати свої вчинки, людина мусить мати ідеальний взірець, зіставлення з яким вказує на те, що у її поведінці є добром і що є злом. Звідси визнання того факту, що для виховання фундаментальне значення має віра, як, зрештою, і вся сфера духовності людини.

2. Виховання — не дресура, а взаємодія двох рівних перед Богом людей, їх діалог. Не лише виховник, але й вихованець користуються правом вибору. Людині властива природна схильність самій визначати напрям свого життя, самій творити чи формувати його. У дійсності весь демократизм сучасної педагогіки виводиться з традиційно-християнських поглядів. Те, що людина володіє абсолютною гідністю, становить основу її прав і свобод у суспільстві. І саме на цих підвалинах сформовано ідеологію Загальної декларації прав людини та інших подібних документів. Християнська концепція передбачає реалізацію двох цілей: з одного боку, осягнення людиною духовної, внутрішньої свободи шляхом пізнання на ґрунті віри, надії та любові; з іншого, — свободи зовнішньої в громадському житті — через підпорядкування себе добру суспільному.

3. Оскільки людина — істота двоєдина, то її поведінка визначається не тільки (і не стільки) знаннями моральних істин, але й станом її душі, рівнем розвитку