Молитва як форма спілкування з ідеалами поширюється також на інші рівні ієрархії вартостей. Є молитви, в яких народ просить для себе кращої долі, свободи, справедливості:

"Боже Великий Єдиний, Нам Україну храни..."

У часи великої жертовної боротьби за свободу — в період змагань УПА — дуже поширеною була молитва українського націоналіста, уривок з якої тут наведемо: "Україно Свята, Мати Героїв, зійди до серця мого; прилинь бурею вітру кавказького, пошумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника, батька Хмеля, тріюмфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софіївських дзвонів. Нехай душа моя в Тобі відродиться, Славою Твоєю опроміниться, бо Ти, Україно Свята, — все життя моє і все моє щастя... Спали вогнем животворчим усю кволість у серці моєму. Нехай зневіри не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму! У важкі хвилини зрости мене для ясних чинів для Тебе. І в чинах тих знайду я смерть, солодку смерть у муках за Тебе. І розплинуся в Тобі я і вічно житиму в Тобі, відвічна Україно, Свята, Могутня і Соборна".

У молитві української родини, написаної Лесею Храпливою-Щур (1994), сконденсовані споконвічні благородні прагнення нашої сім'ї до Добра, до Єдності, до Злагоди:

"Приклоняємо, Отче, коліно Перед образом під рушником, Бо родина, що молиться спільно, Буде жити щаслива разом""

Нарешті, маємо навіть зразок "Молитви до Мови" у прекрасному авторському виконанні Катерини Мотрич. Шлюб молодих у церкві, які створюють сім'ю, є молитвою до ідеалів сім'ї. З ідеалами сімейних вартостей поєднується людина в ритуалі хрещення. Так само обряд похорону нагадує про сенс життя і спонукає до віри в ідеали.

Найкоротшою молитвою є знамення Христа, яке накладає віруюча людина на себе, проходячи повз Храм Божий чи хрест при дорозі, сідаючи за споживання їжі, і коли хоче відігнати від себе "злу силу". В усіх цих випадках людина прагне збагатити свою душу добром, увібрати в себе ідеал. І мав рацію М. Стельмахович, трактуючи молитву і Святі Таїнства (сповідь, причастя та ін.) як методи виховання. "Літургічне діяння має суттєвий і незамінний загальнопедагогічний сенс, — пише російський філософ С. Франк. — Воно сприяє важкій справі розкриття людської душі назустріч Богу, духовному освітленню і перетворенню людини..." (Франк С, 1992, с. 363).

Самовиховання і саморозвиток на основі прикладу

Кожна людина — активна істота, вона сама відкриває себе, формує систему своїх вартостей і обирає предмет віри. Стикаючись з різними людьми, вона сама вирішує, кого брати за взірець, які якості в нього запозичити, а що рішуче заперечити і відкинути. Саме тому традиційний у педагогіці метод "виховання прикладом" відносимо до сфери діяльності вихованця, узалежнюємо від його власної активності.

З іншого боку, також кожна людина, з якою зводить нас доля, навіть кожен літературний образ є носієм певної системи цінностей, які ми сприймаємо або відкидаємо. Звідси наша увага до інших людей, котрі часто служать орієнтиром нашої поведінки. Прикладом для наслідування можуть стати: хтось з найближчих у сім'ї, видатний громадський діяч, літературний герой, учитель, ровесник тощо. Критицизм підліткового і юнацького віку зумовлений саме цим пошуком власної системи поглядів і віри. Деякі люди знаходять себе ще в ранньому віці, але іноді цей процес пошуку розтягується на роки, а то й на все життя. Більшість з нас, пригадуючи юність, визнає, що і в нас була людина чи образ, який ми намагалися наслідувати.

Функція виховника тут дещо обмежена, але він повинен, з одного боку, бути корисним зразком наслідування для дитини, а з іншого — стимулювати пошук взірця через ознайомлення дитини із життям, вчинками та поведінкою інших людей. Вважають, що найефективнішим методом виховання є демонстрування на власному житті та на власній поведінці тих поглядів і тієї віри, котрі виховник сам сповідує. Маємо згадку про це вже в Святому Письмі: "У всім сам себе подавай за зразок добрих діл, у навчанні непорушеність, повагу, слово здорове, неосудливе, щоб противник був засоромлений, не мавши нічого лихого казати про нас" (Тит. 2:7—8).

Звичайно, трапляються і виховні невдачі, — в тих випадках, коли обраний вихованцем приклад є виразником вартостей, що суперечать християнській моралі. Це передусім стосується літературних та кіно героїв, у поведінці яких часто закладений механізм перетворення добра на зло. Прикладом цього може бути поширений образ "супермена". Такому герою "все дозволено": вбивати людину, нищити природу, знущатися над будь-ким тощо. Антитезою такого персонажу в народній творчості є образ народного богатиря, козака-характерника. Народ наділяє силою лише того, хто бореться за утвердження добра і справедливості.

Невпорядкованість статевого життя молоді великою мірою теж іде від прикладу з екрана.

Приваблююча сила таких образів пов'язана з тим, що підліток знаходить тут прості відповіді на свої життєві запитання. Добро завжди передбачає певну самопожертву, самоконтроль, самокритику, самообмеження, а тому менш привабливе. Тут же все можна осягнути без зайвих труднощів і дискомфорту. Потрібно лише зважитися.

Сьогодні чесному батькові та вчителеві тяжко стати прикладом, який дитина могла б наслідувати. Надто багатьма речами вона мусила б жертвувати. Зрештою, найбільшою виховною отрутою може стати виховник (батько, вчитель), який лицемірно проповідує моральні принципи, але поводиться цілком інакше. Лицемірство для дітей є найсильнішим дороговказом, що провадить до цинізму і розчарувань. Ми не маємо права вимагати від наших вихованців кращої поведінки, ніж наша власна.

У контексті методу виховання прикладом на особливу увагу заслуговує особа виховника. Давня філософія трактує вчителя як книгу мудрості, котру учні постійно читають і в якій шукають відповіді. Виховне значення наставника у школі постійно зростає також з огляду на ослаблення виховного впливу невлаштованої і нестійкої нашої сім'ї сьогодні.

Наслідування є таким же запозиченням чужої поведінки, як і виховання прикладом. Проте тут є свої вікові особливості. Воно властиве, головним чином, ранньому періоду, коли дитина ще дуже податлива навіюванню та впливу близьких людей і схильна сприймати все, з чим зустрічається. Лише з часом, коли свідомість починає контролювати поведінку, значення наслідування знижується, і дитина починає критично ставитись до інших, робити вибір, — що привласнити, а що відкинути.

Наслідування не суперечить свободі, бо "хто наслідує, той не підкоряється, а робить те, що йому хочеться" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 406).

Костянтин Ушинський розрізняє наслідування зовнішнє і внутрішнє. Під зовнішнім наслідуванням він розуміє "мавпування" дій, які випливають з потреб дорослих, а не з потреб дитини. Внутрішнє наслідування поєднується з власними, підказаними душею потребами. Часто це відповідь на моральні запити душі.

Наслідують діти не тільки старших, але і своїх товаришів, особливо авторитетних. За умови високо розвинутої уяви потребу наслідування може спричинити і літературний образ чи історична постать.

Таким чином, наслідування є специфічним способом забезпечення життєдіяльності. Воно характерне для перших років життя і відіграє тут велику роль. Як зазначає Г. Ващенко, дитина здатна наслідувати дорослих уже на четвертому-п'ято-му місяці життя, і йдеться тут не про поведінку в широкому сенсі, а про наслідування певної діяльності. В цей час воно не має ще свідомого характеру (Ващенко Г., 1952, с. 30).

Долання перепон і труднощів

Важливою, якщо не головною, передумовою розвитку волі в процес долання життєвих перепон і труднощів. Як правило, людина не любить його, так само, як не любить умиватися холодною водою, хоча знає, що це корисно. Труднощі та перепони створюють клопоти і начебто гальмують успіх. Організм прагне комфорту і економії затрати сил. Саме це й спонукає надто активних батьків виконувати домашні завдання за своїх дітей, оберігати їх від труднощів, які створює навчання. Навіть так звані "люди дії" не завжди розуміють, що перепони не просто неминучі, вони — корисні, бо часто забезпечують становлення в їхньому характері таких рис, які допоможуть їм пізніше досягнути більших успіхів. Чадолюбні батьки і бабусі своїми "стараннями", як видається, завдають великої шкоди своїм дітям і онукам — саме в ділянці формування характеру.

Маємо в житті чимало прикладів, коли безконфліктне, "гладке" життя робить людину безхарактерною, безвольною. Невдачі й перепони, труднощі — це школа самопізнання, гарту волі, витривалості, знання життя. Незаслужені успіхи, дарований комфорт, навпаки, руйнують характер, стають джерелом фальшивої гордості, слабкості та ілюзій. У певному сенсі людина повинна любити перепони і труднощі, бо вони ведуть до змужніння, вчать терпеливості. І якщо уважно проаналізувати життя людей, що домагалися справжнього успіху, то обов'язково переконаємося, що зазнавали вони і багатьох невдач, на які відповідали додатковими зусиллями, стійкістю і витривалістю душевних сил.

Крайньою формою безхарактерного ставлення до життєвих труднощів, виявом слабкості волі є самогубство. Цей акт ґрунтується на фальшивій думці, нібито