ми живемо лише задля того, щоб зазнавати щодня щастя і насолоди, тішитися комфортом. Це ознака не лише великої відстані людини від християнства, але й відсутність в неї реалістичного погляду на життя. Гонитва за щастям і насолодою, і лише за ними, робить людину рабом і жертвою випадку. Щастя — нещастя, удачі — невдачі для людини віри і чину — як права і ліва рука. Вона не хитається з боку в бік, а йде вперед до чогось більшого, не нарікаючи. Відчай і самогубство — це банкрутство душі і в соціальному плані. Людське життя не можна вважати перепоною, за всіх обставин воно залишається недоторканним даром Божим.
Долання перепон дуже часто вимагає від людини витривалості, чим характеризуються натури сильні й що важко дається людям імпульсивним та емоційним. Щоденна діяльність, виконання звичайних обов'язків дають безліч нагод зміцнювати витривалість або руйнування її, піддаючись настрою.
Розвиток самодисципліни і самоопанування
В осягненні мети власної життєдіяльності людина спирається на свою волю. Вона діє як двигун характеру. Відомий галицький педагог 30-х років минулого століття П. Біланюк називає волю "мотором усього людського поступу". Воля людини завжди поєднується з діяльністю і міцніє в діяльності. Вольова людина завжди бачить свою мету, сама обирає свою дорогу і, спираючись на волю, долає неминучі труднощі. Відсутність волі — як в людині, так і в суспільстві — річ цілком конкретна і очевидна: вона зумовлює зневіру у власних силах, пасивність, песимізм, кволість духу і тіла. Життєва мета такої людини стає лише предметом безплідних мрій. Зауважимо принагідно, що теперішня наша реальність — яскравий приклад такого стану людини і суспільства. Господарська скрута зумовлює в нас слабкість, хоча, як вже йшлося, історія дає нам чимало прикладів, коли труднощі для іншого народу ставали джерелом сили волі, руху і поступу.
Як уже йшлося, воля людини має подвійне скерування — до зовнішнього життя, на досягнення життєвих успіхів та на подолання перепон, з одного боку, і на життя внутрішнє, на самодисципліну, на самоопанування — з іншого. Вважається, що "...характерна людина не тільки спиняє вибрики тваринної натури, але стремить до того, щоб бути паном низьких інстинктів" (Паращин П., 1980, с. 297).
Костянтин Ушинський називав волю владою душі над тілом. Маємо тут цілу низку "внутрішніх ворогів", яких людина все життя долає і в боротьбі з якими гартує свою волю: життєва розхлябаність і недотримування точності, марнування часу на дрібниці, нестриманість у харчуванні, невміння мовчати, схильність до азартних ігор, пияцтво, лінощі, прагнення мати якомога більше "вихідних", погоня за дешевими сексуальними пригодами, наркоманія, хабарництво тощо. Знаємо, отже, чимало прикладів, коли людина домагається власними зусиллями значних зовнішніх успіхів, але виявляє повну немічність у своїх інтимних справах, демонструє тут безхарактерність. Часто людина діяльна нездатна організувати своє внутрішнє життя. Так з'являється проблема єдності волі, коли все — і зовнішнє, і внутрішнє життя — трактується як одне ціле, і всі зусилля слугують одній меті. "Мир між людьми вимагає як необхідної умови, щоби людина була замирена сама з собою, або щоби вона мала внутрішній душевний мир, який досягається самовладанням, перемогою над пристрастями, послухом голосу сумління...", — пише Памфіл Юркевич (Юркевич П., 1993, с 227).
Вищою формою гартування волі, гімнастикою душі є самовідмова, яку в Стародавній Греції називали "аскезою". Вона наповнювала людину силою, скерованою до середини. Справжній філософ мусив пройти школу аскези. Вважалося, що вільним мислителем може бути лише людина, яка опанувала свої пристрасті, здатна переносити нестатки і біль, уміє мовчати.
Однак тут не йдеться про якусь втечу від світу. Кожній людині потрібні вправи в стриманості як засіб гартування волі. Деякі педагоги минулого рекомендували молоді нескладні вправи, "маленькі жертви" у стриманості та самообмеженні. Такі вправи називають тренінгом волі. Головна засада цього тренінгу полягає в тому, що лише людина, яка навчилася відмовляти собі в чомусь дозволеному, може відмовити собі й в забороненому. Аскеза — це шлях формування імунітету проти тиранії моменту. В контексті державної політики таке виховання — виховання моральної стійкості й самоопанування — означало би більше, ніж виловлювати людей, які вже стали наркоманами, повіями чи злодіями.
Існують, отже, дві групи вправ, що ведуть до зміцнення волі й розвитку душевних сил: вправи в застосуванні енергії чину та подолання перепон і вправи, котрі виховують стриманість і самодисципліну. Розвиток лише енергії чину часто призводить до конфліктів і внутрішніх зривів. Водночас розвиток енергії самоопанування вартий чогось лише тоді, коли служить вищим цілям творення добра.
У педагогічній практиці зустрічаємося часто з випадками загальної безвольності та душевної немічності, безхарактерності. На всі ці випадки є лише один лік: не намагатися відразу "гартувати, волю", а шукати джерело віри, якийсь предмет, до якого дитина прагне. Ним може бути якесь уподобання, що реалізується в праці, в засвоєнні певної галузі знань, у мистецтві, спорті, доброчинній діяльності тощо. На великому значенні дисципліни в школі як чинника виховання волі наголошував Г. Ващенко: "Вона привчає дитину до певного порядку в житті, до правильного чергування праці й відпочинку, привчає до точности й акуратности у виконанні обов'язків, до організованосте, виробляє здібність підкорювати свою волю інтересам спільноти і т. ін." (Ващенко Г., 1952, с. 33). Проте він застерігав також, що не всяка дисципліна позитивно впливає на розвиток волі учня. Це повинна бути дисципліна розумна, що спрямована на виховання в дитини усвідомлення своїх обов'язків разом зі свідомістю людської гідності, дисципліна, що заперечує страх.
Статева стриманість
Як відомо, традиційно-християнське виховання виходить з тези про домінування духовного над тілесним. Ця теза переноситься і на статеве та інше виховання. І саме тут вбачали розв'язку цієї вже застарілої проблеми К. Ушинський та Г. Ващенко (Ващенко Г.— 1, 1997, с. 113—117). Вони дотримувалися погляду про необхідність виховання в людині певної стриманості, контролю над власними статевими та іншими інстинктами, здатності її до певного самоподолання в тій сфері, нарешті, розвитку вродженої в людині сором'язливості. Для прикладу: в американських школах, що діють під опікою релігійних конфесій, дошлюбне статеве життя і сьогодні трактується як гріх.
В історії християнського виховання в різні епохи аскетичні тенденції у статевому вихованні набували різних форм і трактувань. У цій сфері повноцінно порядкує сама природа, і з нею дають собі раду всі живі істоти. Сьогодні ми можемо взяти за основу бодай одну важливу в тій ділянці тезу: місія людини на землі є не "пожити", пізнати якнайбільше фізіологічних насолод, а виконати свій природний обов'язок — народження дітей, створення міцної і здорової родини для їх виховання.
Прагнення відчути статеву насолоду не суперечать засадам нормального виховання, але вони е вторинними щодо місії батьківства. Індивідуальна статева насолода є додатком до повинності, "премією", якою нагороджує природа людину за важкий обов'язок батьківства. Тому всяке прагнення таких насолод, що не відповідає потребі створення родини, християнською мораллю не схвалюється. Тим більше, коли проповідь культу сексу в кіно, на телебаченні тощо навіть суперечить ідеї створення родини. Цю важливу домінанту власної свідомості дитина повинна взяти а родинного виховання. Слова і повчання тут мало зарадять. Образ, ідеал родини повинен засісти в душу глибше, опинитися вище від потреб сексуальності, які згодом розвинуться. І для цього, як зауважує К, Ушинський, самим батькам треба бути в душі цілком чистими. Не закликаючи до аскези, Г. Ващенко все ж вважає, що сьогодні "кожний українець мусить бути моральним у дусі української традиційної моралі" (Ващенко Г. — 1, 1997, с. 110). Відповідно до християнської традиції, у шлюбі завжди має бути присутньою третя особа — особа самого Творця.
Водночас, статеве виховання в родині повинно постійно оберігати "межу сорому", на що вказує нам наша природа. Сором — це не ознака провінційності чи примітивізму, про що нам постійно нашіптують американські кінофільми. Сором — це ознака непоруйнованої живої душі, це — якість природовідповідна. "Кому не соромно висловлювати непристойні речі перед дитиною, той має бути усунутий від виховання, як найбільша зараза", — пише К. Ушинський (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 385).
Таким чином, традиційно-християнське виховання не ставиться до статевої сфери негативно чи аскетично, воно лише освячує притаманне людині в усі віки і в усіх народів почуття сорому. Воно виходить з того, що стриманість сприяє зміцненню моралі й шлюбу. Костянтин Ушинський вважає також недопустимим форсування статевого розвитку дитини з допомогою романів (а сьогодні ми додали б кіно, телебачення тощо ). Він уважає шкідливим розніженість та пестощі. "Слід любити дитину, але не слід пестити її навіть матері" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 386).
Проблема стриманості й самообмеження, зокрема статевої, має і свій психічний аспект. Як відомо, деякі спеціалісти
