Сказане вище дає підстави зробити важливі для педагогіки висновки.

1. Походження моралі є такою ж таємницею, як і походження самої людини. Водночас наявність у людини вічної потреби бути моральною, що часто навіть усупереч корисливому розуму, спонукає її до добра, засвідчує "небуденність" джерела моральності, поєднаність його з самою духовною сутністю людини. Очевидно, що моральності властиві ті самі витоки, що й релігії та мистецтву (Там само, с. 230—231), а відтак за самим Законом Моральності відчувається Вища Сила.

2. Глибина моральності людини визначається її ставленням до Бога. Людина здатна і готова визнавати і відстоювати мораль лише в тому випадку, "якщо в моральній вимозі ми усвідомлюємо голос, що йде з глибин буття... Якщо немає Бога, то немає сенсу слухатися моральних вимог" (Франк С, 1992, с. 24). Саме такий висновок зумовив також емоційне визнання К. Ушинського: "Ні, з матеріалізму моральності не виведеш, і ті, хто додержується цього вчення, повинні визнавати і всі наслідки, що з нього випливають" (Ушинський К., 1983, с. 193).

3. Традиційно-християнське розуміння походження і сутності моралі відповідає природі самої людини як єства, що повинно "само себе пересилити", "переборювати", "підніматися над собою" (Франк С, 1992, с. 76). Людина у своїй слабкості прагне, щоб моральні правила були покладені на неї Авторитетом, Наставником, Шанованим Батьком. "Людська душа за своєю природою потребує виховання — душа дорослого не меншою мірою, ніж душа дитини; все наше життя є вихованням і самовихованням" (Там само, с. 367). Але ця реальність сприймається людиною не як "диктат" з боку Бога, не як потреба виконувати чиюсь волю, а як неминуча основа її власного життя (Там само, с. 84). Поза цією єдністю людського єства з Богом моральності не існує.

Трактування моралі

У справі морального виховання принципового значення набуває не стільки формулювання правил, уявна структура моральних законів чи їх кодекс, скільки те, як ми до моралі ставимося. Як уже зазначалося, християнство має тут свою чітку позицію: мораль і моральні закони дані нам Богом і розглядаються як ідеали — абсолютні, чисті, недоторканні, вічні та недосяжні. їхня функція не в тому, щоби людина знала правила поведінки, а в тому, щоб у них повірила, прийняла і взяла за основу власного життя. Мораль у християнській філософії трактується як така, що має силу божественного закону. "Християнство вчить моральної непохитності й не розуміє гнучкості людини на вимогу минущих обставин", — пише Євген Сверстюк. До таких вічних вартостей (ідеалів) відносять доброту, любов, справедливість, правду, гідність, чесність, красу, сумління тощо. Всі вони зводяться, як відомо, до двох Головних Заповідей Любові.

Матеріалістична (комуністична) філософія також не відкидала понять добра, любові, чесності, правди тощо. Проте філософська кухня вождів пролетаріату застосовувала щодо них своє особливе, так зване класове (релятивістське) трактування. Як уже згадувалося, комуністичні ідеологи виходили з того, що мораль є витвором людини, не виводиться з Абсолюту, а обмежується лише формулюваннями правил поведінки, дуже залежних від історичних умов життя людей. Таким чином, з моралі знімається імунітет недоторканності, чистоти, вічності, божественності. Вона зводиться до рівня практичного буденного мислення, а відтак підпорядковується інтересам ідеології, зокрема концепції класової боротьби.

"Наша мораль, — писав Ленін, — підпорядкована повністю інтересам класової боротьби пролетаріату" (III з'їзд комсомолу). Подібним чином висловлювався і Максим Горький: "Гуманізм пролетаріату передбачає ненависть до ворогів робітничого класу..." Головним аргументом на підтвердження цього підходу був факт, що в минулому різні класи і групи людей (рабовласники, феодали, капіталісти) використовували мораль у власних інтересах. З цього загалом незаперечного факту робився несподіваний за своїм цинізмом висновок: це не злочин проти моралі, а норма, яку ми, "пролетарі", повинні теж прийняти. Таким чином, був побудований місток між аморальністю і нормами поведінки так званої радянської людини. Аморальність зводилась у ранг закону суспільного життя. Це, зрозуміло, зумовило швидку деградацію моралі, котра повністю підпорядковувалась волі вождів. Саме так і виник згадуваний вже термін "комуністична мораль", яка все дозволяла і практично реалізувала "необхідне на ділі сполучення терору з вихованням мас" (Ленін В.).

"Логіка" тлумачення вічних ідеалів добра була на диво простою. То правда, що існують моральні істини, — стверджували ідеологи комунізму, — але вони відносні. Це означає, що ви можете дотримуватись їх залежно від обставин. Ви можете любити людей, але ні в якому разі не можете поширювати свою любов на людину, багатшу від вас, тобто на "класового ворога"; можете бути справедливим, але не ставитись справедливо до тих, хто має інші погляди. Якщо людину оголосили "ворогом народу", вона відповідно до "класового" трактування моралі не має права на повагу, нормальний суд, правовий захист. Масові вбивства за присудом "трійок" і без суду виправдовувалися саме цим дійсно ленінським трактуванням моралі. Нормальна мораль втратила силу закону. Людину відлучено від віри в ідеал, в Абсолют, від віри в Бога, що, на нашу думку, було найбільшим злочином XX ст., бо вже опісля заподіяне зло пояснювалося і виправдовувалося саме цим "класовим" розумінням моралі.

Таким чином, релятивізм підносить на п'єдестал віри групові, "класові" егоїстичні інтереси і намагається шляхом фальшування моралі підпорядкувати поведінку людини виключно їм. Синтезом цих інтересів було примарне поняття "світлого майбутнього". Якщо ж людина втрачала віру і в нього, тоді вона залишалася з мораллю "на самоті" і чинила так, як їй вигідно.

Різниця між християнським і комуністичним (релятивістським) поглядом на мораль добре ілюструється відповіддю на цілком конкретне запитання: Чи можна одній людині чинити зло задля добра іншої? Чи можна вбивати людей задля світлого майбутнього людства? Християнин з приводу цього дає тільки одну відповідь — негативну. Зло не забезпечує ліквідацію зла і не має права називатися добром. Хоч люди часто спотворюють мораль і використовують у власних цілях, усе це — злочин проти Бога і проти моралі, а тому заслуговує на осуд. Комуністична філософія на поставлене вище запитання завжди давала і дає позитивну відповідь: задля "добра" одного класу можна знищити інший клас. І зло (зокрема, вбивство) перестає трактуватися як зло, а навпаки, сприймається як добро.

Зрештою, релятивізм є великою загрозою для моралі не лише в нас. Він — явище глобальне, вселюдське і з'являється повсюдно там, де послаблюється духовний компонент свідомості людини і суспільства. Сприяє цьому і спроба тільки секулярної інтерпретації моральних засад. Така загроза моралі існує повсюдно і завжди, бо релятивізм — зручна форма виправдання ("вигідного для людини") зла. Як зазначає К. Войтило, всіляка розбіжність моральних і правових законів, з одного боку, і вимог Закону Моральності в людині, з іншого, зумовлюється відстанню людини від свого Творця, рівнем її вміння "прочитати" Закон у собі, усвідомити і підпорядкувати йому свою натуру" (Войтила К., 1991, с. 39). Натомість, наближення законів зовнішніх до вимог внутрішнього голосу веде до гармонії людини і суспільства. Відступ людини в бік релятивізму, від категоричної вимоги власного сумління зумовлюється також егоїзмом зовнішньої "матеріальної" людини: кожен прагне застосувати закони моралі в своїх егоїстичних цілях.

Як відомо, комуністична ідеологія пішла шляхом не "стихійного" релятивізму, чим грішить увесь світ. Оголосивши моральні приписи "відносними" ("класовими"), вона відкрито стала на його бік. У цьому — одна з головних відмінностей традиційно-християнської та більшовицької систем вартостей. Перша з них спонукає людину піднятися над собою, друга — опуститися нижче від себе, до тваринного стану.

Оцінюючи в контексті цих міркувань завдання сучасного українського виховання, переконуємося в необхідності рішучого відходу від так званої класової моралі й повернення до трактування понять добра як понять вічних, ідеальних, неосяжних і недоторканних. А відтак на відміну від комуністичної педагогіки, традиційно-християнське виховання кладе мораль в його основу як чинник першої й найбільшої ваги.

Лише моральне благо поліпшує людину і збуджує в ній приспані духовні можливості. "Моральне удосконалення — головний і центральний акт людської природи: всі інші шляхи удосконалення ведуть до нього і тільки з його допомогою стають досконалістю в повному значенні цього слова", — пише К. Войтило. Будь-яке нормальне виховання розпочинається з моралі й віри в моральні богоугодні ідеали. Людина одержує право відстоювати інші вартості — національні, громадянські, сімейні, особисті — лише моральними засобами.

Цінності морального виховання

Зміст морального виховання, як уже зазначалося, складають абсолютні вічні цінності, що мають вселюдський характер. У християнстві вони репрезентовані найперше двома головними Заповідями Любові, Десятьма Заповідями Божими, а відтак і цілою системою вимог, пропозицій і заборон, які містить Катехізис.

В історії філософії абсолютні вічні цінності були предметом багатьох дискусій. Сократ і Платон рішуче відкидали релятивізм і чітко визначилися в тому, що: а) абсолютні цінності існують і