Національно-патріотичний аспект змісту виховання

План

1. Двозначність терміна "національне виховання"

2. Нація і національна ідея

3. Дух нації

4. Цінності національно-патріотичного виховання

5. Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

6. Патріотизм

Двозначність терміна "національне виховання"

В основі виховання будь-якого народу міститься природна потреба у самозбереженні, самовдосконаленні, самоствердженні шляхом розбудови власної держави. Через це будь-яке виховання завжди має бути національним. Навіть комуністичне виховання, про яке йшлося вище, попри декларований повсюдно "інтернаціоналізм", мало свої національні, переважно "великоруські", особливості і виконувало щодо національних меншин "Союзу" функцію їх поросійщення. Отже, повсюдно у вихованні діє усвідомлення, що "... виховання, коли воно не хоче бути безсилим, повинно бути народним" (К. Ушинський).

Історична можливість нашого народу розбудувати власну державу (що стало можливим після розпаду Радянського Союзу) зумовлює потребу глибинної перебудови системи виховання в напрямі створення саме національного виховання. Воно повинно бути глибоко просякнуте національним духом — не від почуття ненависті й ворожості щодо сусідів, а від любові до рідної землі. Перебуваємо в дійсності лише на початку становлення такої національної системи виховання.

Питання національного виховання і, отже, побудови його системи ґрунтовно розглядалося на Першому українському педагогічному конгресі (1935 р.) у Львові. Воно було визначене як виховання для потреб нації: "...національне виховання значить те саме, що творення нації" ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 234). Зміст національного виховання і характер його методів випливають з історичних умов і потреб нашого народу. Наголошувалося також, що національне виховання — це не стільки засвоєння знань, скільки участь дитини в духовному, культурному та господарському розвитку свого народу, в творенні культурних вартостей.

Зрештою, в трактуванні самого поняття "національне виховання" вже тоді виявила себе певна двозначність. По-перше, воно розглядалося як явище багатоаспектне, що охоплює мораль, виховання громадянина-патріота, релігійне, господарське та фізичне виховання, виховання сім'янина, виховання характеру тощо. Всі ці аспекти мають національний відтінок і національну орієнтацію, бо кожен народ дещо по-своєму трактує мораль, по-своєму ставиться до громадських справ, до свого господарства, до родини, має навіть власну систему фізичного виховання тощо. По-друге, під терміном "національне виховання" Конгрес розумів також певні "концентровані" зусилля, спрямовані на розвиток національного самоусвідомлення української дитини, плекання в ній етнічних прагнень, певні спеціальні заходи, зорієнтовані на такі дещо вужчі, але важливі для нації цілі.

Двозначність цього терміна характерна і для нашого часу і, як видається, вона вносить деяку дезорієнтацію в розуміння самого його змісту. Отже, виникає потреба розрізняти два поняття національного і відповідно визначитися з термінологією.

По-перше, це національне виховання, що випливає з основ державності й відповідає процесам державотворення. Повертаючись до поглядів К. Ушинського, таку багатоаспектну систему виховання доцільно називати українським вихованням. Воно стосується всіх громадян України, незалежно від їх етнічного походження, і висуває до них однакові вимоги. Загальнонаціональне виховання піднімається над вузько-ідеологічним світоглядом. За висловлюванням В. Яніва, "...виховання — бувши релігійним і християнським — не може вже бути конфесійним, а бувши патріотичним і державницьким, не сміє бути ідеологічним і якимсь конкретним партійно-політичним спрямуванням" (Янів В., 1969, с. 809).

По-друге, це національно-етнічне виховання нашого народу, під яким розуміються виховні зусилля, спрямовані на відродження природовідповідного національного самоусвідомлення української дитини. Водночас виховання дітей представників національних меншин в Україні може теж мати певні етнічні особливості, зокрема, культурно-мовні, що реалізуються як у сімейному, так і в громадському вихованні. Саме цього виховання і повинен стосуватися термін "національне виховання”. Близькі до нього термін і поняття "патріотичне виховання”. Звідси випливає, що коли вся пропонована тут теорія виховання стосується українського виховання, то цей розділ відповідно трактуватиме проблеми специфіки національно-патріотичного виховання як його аспекту.

Нація і національна ідея

За визначенням Г. Ващенка, нацією вважають єдність поколінь людей — сучасних, минулих і майбутніх. Націю творить спільність походження (крові), території, мови, культури, традицій. Але особливо науковець вирізняє свідомість своєї окремості, що є категоричною передумовою її існування (Ващенко Г., 1994, с. 97).

Нація має свої особливості — фізичні, психічні, свої здібності та нахили, вдачу і призначення на землі. Вона втілює в собі духовну спільність, що витворилася на основі історичної долі та спільного прагнення людей до самореалізації. Нація розвивається у просторі та в часі й охоплює різні верстви суспільства. Цементуючою її силою є національний дух, відчуття успіхів і кривди, яку їй завдають інші народи, а також прагнення жити вільно і самостійно. "Що б не говорили утопісти, — писав К. Ушинський, — але народність є досі єдиним джерелом життя народу в історії. Через особливість своєї ідеї, що вноситься в історію, народ є в ній історичною особистістю. До цього часу весь розвиток людства ґрунтується на цьому поділі праці, і життя історичне підлягає з цього погляду загальним законам організму" (Ушинський К., 1988, с. 100).

Людське суспільство завжди мало і має національну структуру: як і в природі взагалі, тут діє закон самовизначення виду. Отже, нація — категорія природна. Вона виявляє себе сукупністю тих "родовидових ознак", які вирізняють народ з-поміж інших народів. Тому природним є прагнення кожного народу мати свою державу, бо лише за цієї умови можливий нормальний розвиток національного життя.

Українська національна ідея, що утверджується в свідомості народу з допомогою культури, ідеології, освіти тощо, і сьогодні виступає визначальним чинником нашого державотворення. Анатолій Погрібний вбачає в ній дві великі функції: інтеграційно-творчу ("згуртовує, об'єднує, збирає докупи, зцементовує в одне ціле — націю...") і функцію "корисного стриму", бо "перейнятість індивіда національною ідеєю зрідні перейнятості, сказати б, вище духовним, божественним началом", а це і оберігає людину від корумпованості і мафіозності, від крадійства, від злочинів тощо (Погрібний А., 1999, с. 16).

Національні ознаки народів простежуються дуже давно, їх мали вже стародавні греки і римляни, єгиптяни, ассирійці, євреї, перси, скіфи, інки, етруски, кельти та інші народи, які рано виявили свою історичну активність і заявили про свою окремішність, а деякі з них уже пішли в небуття.

Визначальною передумовою розквіту творчих сил нації, як і окремої людини, є свобода. Народ, позбавлений свого національного обличчя, не може розкрити свій потенціал. Поневолення людини і народів неминуче призводить до застою творчих сил, що й трапилося з народами колишньої більшовицької імперії. Лише панівна нація мала тут шанс для власного розвитку, та й то неповноцінного з національної точки зору, бо витрачала свої сили на жандармські функції. "Національне рабство, — писав Г. Ващенко, — затримуючи культурний розвиток народу, разом з тим робить життя його тяжким, сумним, позбавленим радості. Навіть тварина в неволі нудьгує, мучиться і часто хворіє, хоч би вона й мала досить їжі й чистого повітря. Тим більше нудьгує в рабстві людина" (Ващенко Г., 1997, с. 75).

Зауважимо принагідно, що після розвалу СРСР українська нація проголосила свою незалежність, проте процес фактичного і повного звільнення ще не завершено з огляду на глибинне руйнування її духовних і моральних засад, що відчуваємо, зокрема, в ділянці поросійщення.

Нація приходить до свого самоусвідомлення на основі віри в національні ідеали. Головним для нас є ідеал України — образ досконалого державного буття, який об'єднує українців, що можуть перебувати на різних позиціях у своєму виборі методів для досягнення цієї мети. Зовнішнім виявом ідеалу України є передусім Гімн, Герб і Прапор.

Ідеал України спонукає до боротьби за свободу і незалежність української нації — державну, політичну, економічну, культурну, духовну, моральну і т. ін. У свідомого українця прагнення до цього ідеалу стає надійним орієнтиром усього життя.

У дещо ширшому історичному контексті ідеал України розглядається як українська ідея — ідея державності та соборності. Кожна нація існує для того, щоб витворити інститут незалежної держави, яка має забезпечити людині природовідпо-відний шлях власного саморозвитку, можливість виявити себе, відтворити в собі образ і подобу Божу.

В усі часи українська ідея була для нашого народу інтегруючою силою. Вона спонукала козаків до подвигів та до великої жертовності, гартувала волю і шліфувала світогляд наступних поколінь борців за нашу свободу, зокрема, в часи світових воєн, коли воскресала надія на визволення. Українська ідея завжди була цілющим джерелом для нашої культури, мови, звичаїв. Саме її стійкість спонукала чужинців визнавати нас і устами Вольтера сказати: "Україна завжди змагала до незалежності".

Національна ідея в своїх загальних вимірах постає як синтез національних цінностей і опредмечується в кодексах (наприклад, "Декалог націоналіста" та ін.), культурі та в світогляді українського народу.

Нарешті, вона може розглядатися як на національно-етнічному, так і на державному рівнях. І хоч ці рівні протиставляти не можна, все ж є підстави сподіватися, що вона матиме вирішальне історичне значення саме на рівні державності. Ось чому головним завданням сучасного українського виховання в цій ділянці є сприяти становленню