Практичні зусилля, спрямовані на становлення нашої державності, є похідними від патріотизму. Патріот не виконує свою роботу будь-як, не нищить природу, не збагачується нечесним способом, бо все це завдає шкоди його Батьківщині. За висловом І. Франка, "наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не потертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею" (Франко І., 2004, т. З, с. 573). Він свято оберігає її моральний престиж. Такі міркування, звичайно, можуть здатися наївними, романтичними. Але насправді це лише свідчення того, що між нами і справжнім, врешті-решт нормальним, патріотизмом існує ще велика відстань. Цілі покоління наших людей були виховані в дусі відчуженості від рідної землі та національного самозречення.

Націоналізм, шовінізм та "інтернаціоналізм" — світогляд і почуття

Навряд чи варто протиставляти тут, наприклад, національний світогляд і національні почуття, хоча, зрозуміло, що їхня природа є різною. Світогляд ґрунтується на самоусвідомленні людини, на її способі мислення, на її інформативному досвіді. Почуття бере свій початок глибоко в душі людини, а відтак започатковується її природою. Світогляд — це те, що людина знає, бачить і розуміє, почуття — це ставлення людини до цього. Неабияке значення має тут і віра у відповідну систему ідеалів, що утверджується в людині на основі її інтелектуального і духовного досвіду. З цього випливає, що світогляд, почуття і віра завжди в єдності, завжди доповнюють себе, а тому, говорячи про одне з них, матимемо на увазі також інші складові мотивації поведінки людини.

Віра в національні ідеали, надія на їх осягнення, любов до України зумовлюють розвиток цілої гами специфічних національних почуттів. На цьому ґрунті глибоко усвідомлюється і переживається підневільне становище нації, несправедливість чужинців до неї, формується почуття націоналізму і, відповідно, націоналістичний світогляд.

Націоналізм — це реакція пригнобленої нації на своє поневолення. Він є формою самозахисту, і спричиняє його не сама нація, а ті, хто кривдить її, від кого вона зазнає утисків. Націоналізм — не "річ у собі", а певний спосіб політичного мислення, спровокований конкретними історичними умовами. Немає шляхетнішої цілі, аніж віддане служіння пригнобленій нації. Навіть вихідці з іншого народу, іншої крові вважали за честь відстоювати права поневолених націй (Дж. Байрон, В. Вишиваний та ін.). Якщо нація ще виборює незалежність і право бути вільною та рівноправною серед інших націй, націоналізм часто може набувати войовничого, активного характеру. За визначенням Г. Ващенка, націоналіст поважає права інших людей на любов до свого народу. Але, коли якийсь народ визискує його націю, знущається над нею, то націоналіст вступає в боротьбу з гнобителем і, зрозуміло, не може мати до нього добрих почувань (Ващенко Г., 1954, с. 10). Умови несправедливості виправдовують право самооборони, а там, де боротьба, там і зло.

Ситуація змінюється, коли нація стає державною, почуває себе повноправною на своїй землі, панує в державі. За таких умов націоналізм суворіше узгоджує свою сутність з духом абсолютних ідеалів справедливості, правди тощо і переорієнтовує її на потреби державотворення і державозбереження. Не перестаючи любити свою націю, українець підпорядковує власні зусилля громадянсько-патріотичним, державницьким цілям, що є вищим щаблем політичного мислення. Сучасний український націоналізм, залишаючись головною ідеєю незалежності української нації, водночас відстоює засади міжетнічної злагоди в Україні, орієнтацію на цінності демократії, утвердження української держави в контексті міжнародного життя тощо.

На окрему увагу заслуговує проблема шовінізму. Він виявляється найперше в тому, що якийсь народ чи його керівники поважають і шанують лише себе і з презирством ставляться до інших народів, не визнаючи їхнього права на самобутність. Яскравий приклад — фашистська ідеологія з її концепцією поділу націй на вищі, котрим належить право повноцінного життя, і на нижчі ("унтерменші"), що підлягають експлуатації й навіть винищенню.

Російський шовінізм бере свій початок з ідеї "третього Риму", згідно з якою Москва нібито покликана керувати іншими народами. Московські політики, навіть так звані демократи, часто демонструють прагнення до поширення свого впливу на інші народи. Сьогодні в цей процес включено й економічні чинники.

Варто зауважити, що імперський статус росіян не сприяв повноцінному розвиткові й російської національної свідомості. Російська нація певною мірою "розчинилася" в інших народах, ослабила себе, і це сьогодні відчувається особливо гостро.

На особливий розгляд заслуговує тепер і поняття так званого інтернаціоналізму. У перекладі з англійської мови international означає "міжнаціональний". Проте в комуністичній ідеології він означав фактично "безнаціональний" ("наднаціональний") і повинен був втілювати відому тезу про те, що пролетарі нібито не мають батьківщини. Проте, руйнуючи все національне чужих підневільних народів, російські комуністи на його місці утверджували цінності "великоруські" — російську мову, культуру, мистецтво тощо. Лукавство поняття "інтернаціоналізму" підмітив ще Іван Франко. "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би покрити свої змагання за панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації" (Франко І., 2004, т. 2, с. 416). Цим лукавством користуються і сьогодні: саме носії шовіністичного російського світогляду відстоюють тепер в Україні "ідеали інтернаціоналізму". В цьому понятті й терміні з усією очевидністю проглядається тенденція до панування російської культури над культурами інших народів. І байдуже, як його називати.

Патріотизм

Життя і становище нації значною мірою залежить від патріотизму її представників, що формується з раннього дитинства шляхом засвоєння національних вартостей. Цей процес спочатку є стихійним, а потім переростає у свідому любов до Батьківщини. Справжній патріот любить Батьківщину, не відвертаючись від неї через те, що їй нічим заплатити йому за це і що її народ не досяг рівня культури, характерної для європейських суспільств. А головне — патріот не обмежується пасивною любов'ю до рідного краю, він активно працює для свого народу, його добробуту, розбудови культури і господарства. Він захищає честь своєї держави, примножує її багатства.

Патріотичне почуття українця є емоційним аспектом національно-державницького світогляду. Вважають, що воно включає: почуття належності до своєї самостійної Держави — України, повагу до історії свого народу, до своєї культури, мови, любов до рідної природи, неприйняття всього антиукраїнського тощо. Найвищою формою патріотизму є почуття, що сягає рівня жертовності, коли для блага Батьківщини людина готова терпіти муки і навіть іти на смерть. "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Ів. 15:18).

Проблемам виховання громадянина-патріота велику увагу приділяли К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, І. Огієнко та інші українські педагоги. Зокрема, К. Ушинський наголошував, що справжня любов до Вітчизни є наслідком громадської (на її користь) праці людини.

Можна виділити щонайменше три різновидності патріотизму.

Етнічний патріотизм, що ґрунтується на почутті власної причетності до свого народу, на любові до рідної культури, до власної історії тощо. Цей патріотизм започатковується природою як відчуття родовидових ознак народу, що є вродженими. Ці ознаки розвиваються повноцінно, якщо дитина виростає у національно свідомій і національно-орієнтованій сім'ї, навчається в українській школі.

У цьому сенсі неабияке значення має вивчення рідної мови, власної історії, літератури, українознавства, українського мистецтва, рідних звичаїв тощо.

Територіальний патріотизм — ґрунтується на любові до того місця на землі, до місцевості, ландшафту, клімату тощо, де людина народилася. На думку Г. Ващенка, є всі підстави вважати, що любов до рідного краю, в першу чергу, заснована на ранніх дитячих переживаннях, захопленнях. Для людини, як, зрештою, і для деяких інших живих істот, рідним стає все те, що вона сприймає найперше, найраніше.

У 1935 р., виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі, В. Пачовський підкреслював велике значення вивчення географії в школі як чинника виховання територіального патріотизму. Цей предмет покликаний сприяти зародженню "свідомості своєї території". На його думку, дитина змалечку повинна в'язати себе містичними узами з рідною землею ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 107). Відомо також, що К. Ушинський, наполягаючи на необхідності спрямовувати школу "до народності", серед головних чинників, поруч з мовою, назвав географію і навіть ставив її вище історії (Ушинський К., 1954, т. 2, с. 223).

Варто зауважити, що у свідомості представників національних меншин почуття територіального патріотизму відіграє неабияку роль. Певна етнічно-національна "ущемленість", що є неминучим наслідком проживання на території не свого етносу, компенсується усвідомленням, що цей край є все ж для мене рідним і близьким. Покинувши його, така людина почуватиме за ним