Гуманізація особистості — це передусім самогуманізація, аспект і результат власної діяльності. "Доброта твориться людиною в людині і людиною в самій собі", — писав В. Сухомлинський (Сухомлинський В., 1976, т. б, с. 525). Дитина опиняється у фокусі нашої уваги. Ця обставина змушує вчителя подивитися на учня з іншого боку, зокрема, заглибитись у внутрішній світ кожної дитини як у світ унікальний, уважно ставитися до її запитів, орієнтацій, умов життя тощо.

Могутнім засобом гуманістичного виховання є стосунки між людьми — в школі і поза нею. Взаємини в школі піддаються педагогічному контролю, а тому вимоги до них особливі. Йдеться про живі стосунки вчителів з учнями, учителів з керівниками школи, стосунки дітей зі своїми ровесниками. З одного боку, школярі вдивляються у кожного зі своїх співрозмовників, сприймають, аналізують і оцінюють їхні гуманістичні якості та вчинки, а з іншого— реалізують у взаєминах з ними своє сформоване ставлення до людей і цим утверджують його. Важливе значення має тут загальний стиль життя, який склався в школі чи в окремому класі і який задається найперше керівництвом школи і самим учителем. Варто назвати хоча б дві головні риси стилю взаємин, сприятливого щодо гуманізації дитини.

По-перше, вій повинен характеризуватися належним рівнем інтелігентності, під чим розуміємо культуру, помножену на духовність людини. "Треба, щоб учитель зіткнувся із зоряним небом", — так колись сформулював свою думку видатний грузинський педагог Ш. Амонашвілі. Нелегко, звичайно, дивитись у небо, коли ти одержуєш низьку заробітну платню, постійно відчуваєш страх "перевірок", борешся за кожен урок у твоєму навантаженні. Мабуть, цим і вимірюється відстань, яку нам ще треба пройти до мети.

По-друге, в основі нового стилю взаємин на уроці, в школі загалом мусить бути любов учителя до дітей як вияв його власного гуманізму. Необхідно поважати дитину, постійно оберігати її право на вибір, на власну гідність, право бути такою, якою вона хоче, а не такою, якою хоче її бачити вчитель. Мабуть, у цьому глибока сутність педагогіки співробітництва. Такі стосунки формуються там, де діти і дорослі об'єднані спільними поглядами і прагненнями.

Добрі та людяні стосунки засвоюються дитиною як норма життя. "Раз добром нагріте серце вік не прохолоне", — ці слова Тараса Шевченка вказують на одвічний закон гуманістичного виховання: атмосфера добра формує добру людину, авторитарність і жорсткість — сприяють розвитку мізантропічних рис у її характері, бо немає в раба вищого прагнення, ніж стати деспотом.

Гуманізація освіти передбачає гуманітаризацію змісту навчання — шляхом збільшення частки тих предметів, котрі "репрезентують" людину (історії, літератури, мистецтв, українознавства тощо). Врешті-решт такі заходи спрямовані на пріоритетність розвитку душі дитини, становлення "людяної людини", а відтак і фахівця. При цьому виходимо з переконання, що добрим спеціалістом є лише той лікар, інженер і т. п., у яких високо розвинуті духовні якості — прагнення до добра, краси, правди тощо. Крізь призму гуманізму оцінюється і зміст та призначення всіх наук, включаючи природничі чи фізико-математичні, їх завдання — служити людині, а не цілям, далеким від її потреб.

Місія виховника

Постать виховника можна розглядати як з точки зору його діяльності, зокрема, його виховної праці, так і з точки зору його як "об'єкта спостереження, оцінки і запозичення", як прикладу поведінки, як носія конкретної системи цінностей. У певному сенсі кожна людина, поширюючи свої погляди, вже є виховником. А надто ним є великі постаті — історичні чи культурні діячі, чиї вчинки намагаємося наслідувати.

Будь-яка професія потребує того, щоби людина дивилася на світ "реалістично", бачила його таким, яким він є. Професія виховника — виняток. Він мусить бачити світ, яким він стане внаслідок його зусиль. У свої помисли про дітей завжди вкладаємо надію на те, що світ після нас стане кращим. Діти — як Великодні дзвони — обіцяють нам воскресіння Добра. Хочемо повторити себе в дітях краще, ніж це зробили наші батьки. Це суттєвий момент у фаху та праці вчителя-виховника, котрі вимагають від нього ідеалізму, віри в людину і в перемогу добра. Цей бік професії вчителя часто робить його людиною "не від світу цього", "диваком", Дон Кіхотом, але він в такій іпостасі залишається важливим впливовим чинником, більш впливовим, ніж розповіді та нотації, до яких іноді вдається. Власне тут маємо, можливо, найглибшу відповідь на запитання: як виховувати дітей? Відповідь на поверхні: прямуй чесно туди, куди хочеш привести своїх вихованців. Перемоги вчителя над собою надають особливої сили і переконливості його словам, обличчю, голосу. І це найкращий і найскладніший метод виховання. Бо дитяча душа дуже чутлива до гармонії між тим, що вчитель говорить, і тим, що робить.

Перед кожною доброю справою наші предки молилися. Педагогічна праця більше, ніж інша діяльність, потребує очищення душі того, хто за неї береться. Брехні в дітях позбудемося тоді, коли самі перестанемо говорити неправду — собі й людям. Скромність не стане рисою наших вихованців, допоки не поборемо пиху в собі. Віра, ідеалізм, упевненість у сили добра завжди є фундаментом виховної діяльності вчителя.

Функція виховника є в своїй основі духовною. Як уже мовилося, її сутність вдало визначив В. Пачовський на Першому педагогічному конгресі 1935 року. Виховник, на його думку, повинен вічно творити і ніколи не повторюватися, бо він виконує місію апостола. Він має творити нових людей, він формує через своїх вихованців родину, місто, громадянство, цілу націю...

Значущість місії виховника також у тому, що він виховує не лише в школі й не лише за свого життя. Залишаючись в пам'яті людини як образ, як виразник певної системи цінностей, він стає для неї прикладом на все її життя. Якщо виховник залишив добрий слід у душі дитини, то, ставши дорослою, вона буде "радитися" з ним — довго, можливо, впродовж усього життя.

У своїй духовній місії виховникові випадає бути подвижником і завжди стояти на позиціях християнського ідеалізму.

Головним критерієм оцінки таланту виховника є його здатність любити дітей — не стільки зовнішньо, "на показ", як внутрішньо, часто "приховано". Любов — є тією єдиною силою, яка дозволяє максимально наблизитися до людини, вникнути у її світ, а іноді душею поєднатися з нею (К. Ушинський). З глибокої любові до людини виростає визнання права дитини на самотворення. Не все в людині піддається раціональному осмисленню, у ній є також таємниці. Лише любов дає виховникові силу і здатність відмовитися від прагнення панувати над дитиною і терпляче чекати, поки її душа сама відкриється перед ним, що можливе лише як відгук на власну неагресивність виховника.

Найближче до виховника за своєю любов'ю до дитини стоїть мати. Але в її любові наявні певні специфічні "домішки" (кровний зв'язок, інстинкт материнства, почуття "власника" дитини, розрахунок тощо). Ідеальний виховник любить дитину як митець власний твір, через призму своїх прагнень бачить у ній, зокрема, втілення власних ідеалів і поглядів. Його любов передбачає віру в те, що людина схильна до добра і готова до морального самовизволення.

Важливою рисою сучасного українського виховника є його демократизм. Учитель мусить шанувати тих, кого навчає і виховує, поважати їхню гідність. Повага до вихованця є головною засадою педагогіки партнерства. Щоправда помилковою е думка, начебто вона була "винаходом" нашого часу. Демократизм стосунків виховника і вихованця був характерним для нашої виховної традиції. Виховання людини, як стверджував Г. Сковорода, повинно ґрунтуватися на засадах природовідповідності ("сродності"). Не варто насилувати природу, заважати їй, треба лише допомагати, усувати перепони, торувати шлях: природа сама все зробить. Виховник і лікар — це служителі природи, її помічники, — так уважав Г. Сковорода. Ці погляди близькі світогляду Ж.-Ж. Руссо, хоча, на відміну від нього, Г. Сковорода визнавав потребу більш активної участі виховника.

Любов до дітей є першим природним критерієм відбору молоді до виховної праці. З-посеред різних психологічних типів до цієї діяльності надається людина так званого соціального типу, в натурі якого закладена потреба праці для інших. Такий виховник любить усіх, терпеливий, самовідданий і вічно йде до головної мети — навчання і виховання дітей для добра суспільства. Зрештою, оскільки психологічно чистих типів не буває, то бажаними "додатковими" рисами вчителя є естетичні та морально-духовні (чи релігійні) орієнтації. Перші забезпечують йому