Загальноприйнято вважати, що виховник повинен володіти цілісним і сильним характером — як для того, щоб надійно виконувати свою місію, так і для того, щоб він (характер) слугував взірцем для вихованців. "Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер. Причини такого морального магнетизування приховані глибоко в природі людини" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 123—124). Цілеспрямованість, наполегливість, розум, глибока моральність дають... характерність. Характер випромінює вимогливість до себе і до інших, оптимізм, подвижництво, жертовність, почуття гумору тощо. Чинником виховання може слугувати лише людина вихована. І йдеться не про те, що вона знає і ким вона є, а про те, якою духовною і моральною культурою володіє.

У більш конкретних вимірах виховник повинен чітко бачити виховний ідеал і вести до нього своїх вихованців. Григорій Ващенко вважає, що цей ідеал не повинен формуватися ні якоюсь партією, ні самим виховником. Він виробляється досвідом народу, а відтак втілюється у культурі й становить основу освітньо-виховної політики держави. Лише той виховник, який поділяє цей ідеал, сам прагне до нього, має право займатися діяльністю педагога професійно. Виконуючи свою виховну місію, переконаний виховник не боїться відкрити своє нутро, не виголошує промови, не моралізує, не погрожує і не дає вказівок, як жити, не лукавить, але найперше служить тим цінностям, у світ яких хотів би ввести своїх вихованців — і не "колективом", а кожного зокрема. Він намагається подати дітям вартості зрозуміло і наближено до їх власного життя.

Очевидно, що сказане вище стосується "ідеального виховника", якого, зрештою, у природі не буває. Але такий ідеал потрібен, бо вчитель, як і всяка інша людина, — завжди в дорозі до самовдосконалення і має знати, куди йому йти.

Педагогічне спілкування

Педагогічне спілкування — це могутній засіб передачі не тільки інформації про зміст вартостей, а й віри в них. У певному сенсі воно в універсальним інструментом виховання. З психологічної точки зору маємо тут справу з явищем дуже складним, а тому зупинимося хоча б на деяких його аспектах, знання яких виховникові конче потрібне.

За допомогою спілкування людина утверджує себе в житті, впливає на нього, а водночас через нього і сама сприймає вплив ззовні. Як вже йшлося, формуючи своє ставлення до довкілля, дитина постійно "радиться" з іншими людьми у формі внутрішнього діалогу — "сперечається" або "погоджується" з ними, уточнює їхню і свою позицію, йде на компроміс або відкидає його. Дитина — не одинокий "робінзон", вона постійно веде розмову з батьками, учителями, ровесниками.

Очевидно, що спілкування відбувається не лише на вербальному, а й на безслівному і навіть на підсвідомому рівнях, що образно порівнюють з резонансом, або відгуком одного музичного інструмента на інший, котрий відтворює звук такої ж частоти. При цьому допускається, що підсвідоме спілкування адресується безпосередньо підсвідомості того, хто сприймає інформацію і веде до її нагромадження.

Варто зауважити, що саме наявність підсвідомого рівня спілкування зумовлює особливий вплив не тільки того, про що виховник (співрозмовник) говорить, а й того, як він про це повідомляє — його внутрішньої переконаності, щирого ставлення до предмета і загалом до тих цінностей, які він на словах відстоює. На відміну від каналу вербального спілкування, по лінії підсвідомого спілкування учень сам добуває для себе інформацію. І в цьому велику роль відіграють уже готові його власні орієнтації. Можливо саме тому одержана в цей спосіб інформація є для вихованця особливо переконливою. Тому правдивість і щирість виховника слід уважати однією з найважливіших умов його позитивного впливу на учня.

У своєму спілкуванні виховник не повинен переходити "межу міри впливу", тобто не пропонувати свої погляди надто тенденційно, підкреслено, чим часто хибує авторитарне виховання у сім'ї та в школі. Нав'язування точки зору ззовні приглушує власну самовиховну ініціативу, зачіпає почуття гідності й нерідко спричинює опір. У всіх випадках учень сам повинен відчути, "вловити" чужі погляди, самостійно "відкрити" їх для себе.

Людина захищається від впливу навколишнього світу — психологічного, інформативного тощо. Психологи вказують на конкретний механізм цього захисту — антисуґестивні бар'єри. Якби їх не було, людина загинула б від інформативного тиску ззовні. У зв'язку з цим важливого значення набуває ставлення вихованця до виховника — з довір'ям, повагою чи навпаки.

Якщо ми душею не приймаємо дитину, а тому справляємо на неї недобре враження, то душа її відчуває небезпеку, закривається "на всі засуви". Якщо ж між нами існує взаєморозуміння, і дитина небезпеки з нашого боку не відчуває, не побоюється докорів і зауважень, то антисуґестивні бар'єри послаблюють свою дію, наш виховний вплив одержує "зелену вулицю".

Світ душі, світ почуттів формується у перші роки життя дитини, і цей період є для батьків тяжким. Проте найважчим видається спілкування з вихованцями підліткового віку. Добрий порадник потрібний підліткові значно більше, ніж малій дитині. Тим часом приступити до нього, прийняти підлітка — особливо важко, так само, як прийняти хвору людину за здорову. В людині цього віку швидко наростають найрізноманітніші життєві потреби і можливості, з якими вона не може впоратись. Підліток "воює" на всі фронти — зі школою, учителями, товариством на вулиці, із самим собою. Любов і довір'я, як тил на війні, йому особливо потрібні. Підліток багато дечого робить не так, не так поводиться, не так вчиться. І нам особливо хочеться "виховувати" його, тобто "полоти бур'ян" в його душі, у його поведінці. Він стає "важким". І навіть класи того віку в школі вважають "важкими". Дійсно, завоювати довір'я підлітка нелегко. Проте іншої, обхідної дороги тут немає. У бурхливому океані життя людині конче потрібна гавань — вдома або в школі, але передусім вдома. Без терпіння і віри, без любові виховник у сім'ї чи в школі цю роль виконати не може.

Віра в людину як основа педагогічного спілкування. Якщо дитина допустила порушення, то у виховника, як правило, є схильність до негативної реакції. Йому хочеться її посварити, покарати, "натиснути" на неї тощо. У цей момент він має намір бачити в людині лише те, що привернуло його увагу, — негативний вчинок. Віра в людину — це здатність завжди за негативним вчинком, навіть негативною рисою, бачити в ній позитивне. А звідси і здатність завжди і всюди спрямовувати наше спілкування не стільки проти зла в людині (іноді треба "недобачати його"), скільки на розвиток, на розкриття всього кращого в ній.

Віра в людину — напевно, діє тут також почуття надії та любові — допомагає спрямовувати наше спілкування у річище Добра. Цей момент — "як я думаю про дитину" — має колосальне значення ще й тому, що, як уже згадувалося, передається вихованцеві чуттєво, підсвідомо. Дитина миттєво уловлює — в інтонації мовлення, в міміці, силі голосу тощо — наше ставлення до неї. Вудь-який момент зневіри, негативного ставлення відразу передається дитині, чинить протидію. "...Там, де стикаються образа і недовір'я, виникає ворожнеча", — писав В. Сухомлинський (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 237). Водночас, якщо вихованець відчув, що ми віримо в нього, він прихилиться до нас і намагатиметься виправдати довір'я.

Найважчим прорахунком у педагогічному спілкуванні вважається, звичайно, підозра. Це — найгірший урок, який виховник може дати своєму вихованцеві, людина — іншій людині. Підозріння часто стосується брехні, злодійства, зради і навіть злих намірів. Воно завдає великої шкоди і тоді, коли для підозріння нібито є підстави, бо воно — анти віра. І якщо віра в добро зміцнює і активізує сумління дитини, спонукає її саму засуджувати свій вчинок, то чиясь підозрілість утверджує в ній антисумління, бо діє чинник самозахисту, і це підводить вихованця до думки, що каятись немає сенсу. Так само як і в судовій практиці: не можна людину називати злодієм, допоки суд не довів злочин і не виніс свій вирок.

Близьким до підозріння є почуття сумніву щодо дитини. Що з неї вийде? — часто запитуємо себе. Нерідко трактуємо дитину як потенційного злочинця: "не скоїв, але міг..." Батьків і вихованців, природно, охоплює побоювання за майбутнє дитини. Вони прагнуть своїми методами запобігти її злим вчинкам. У дитини ще не зародився задум, ще не має злого наміру, а ми вже застерігаємо її від лави підсудного. Очевидно, що такі надмірні, набридливі ("Що з тебе вийде?!") застороги проти злочину майже напевно приведуть дитину до нього. Бо це теж недовіра, неповага, погляд на людину через окуляри зла.

Педагогічним