Нарешті, мусимо відмовитись від думки, що наш вихованець, навіть якщо це наш син, мусить бути ідеальним: він є таким, яким с. І таким слід його сприймати.

Віра в людину повинна йти ще далі. Ключ до виховання навіть "важкої", неслухняної дитини лежить у навіюванні думки, що вона добра і чемна. Даром природи є здатність дитини не сприймати дорікань, коли всі слова виховника — "як горохом об стінку". Докори не виховують, а швидше руйнують душу дитини. Дітей, особливо слабохарактерних, необхідно жаліти і навіювати їм віру в себе. Цим виховник зміцнить бажання вихованця стати кращим.

Як уже йшлося, наше ставлення до дитини, те, що ми думаємо про неї, поза нашою волею завжди доходить до дитини. У цей спосіб воно постійно впливає на розвиток її власного уявлення про себе, а звідси — і на власну поведінку. Людина дуже часто стає такою, якою її бачать (хочуть бачити) люди навколо неї. Звідси — підтвердження тези: якщо ми добре думаємо про дитину, то це служить головній меті виховання. Виховник зобов'язаний постійно добре думати про свого вихованця. Маючи це на увазі, В. Сухомлинський стверджував, що єдиною рушійною силою виховання є прагнення бути добрим. Усе решта — порожні балачки. У християнській виховній традиції це трактується як намагання наблизитися до Ідеалу Добра, до свого Творця.

Спілкування як діалог душі. Педагогічне спілкування ґрунтується на духовному контакті виховника і вихованця. Поза таким контактом — з батьками, учителями і т. п. — виховання не буває. У цьому випадку дитина шукає контакту з іншими, іноді випадковими людьми. Існує стародавня оповідь про побожного пустельника, який намагався проповідувати Слово Боже рибам і морським тваринам. І хоча всі його слухали, жодне з цих створінь не перейшло в його віру. Для цього потрібна спорідненість душ. Наслідок виховного впливу залежить не лише від виховника, а й від здатності та готовності того, хто науку сприймає.

В основі духовного контакту часто лежить спільність прагнень. Дитина шукає спілкування не просто а іншими людьми, а з такою душею, з якої може черпати наповнення для своєї душі. Спілкування душ розвивається успішно, якщо люди не побоюються один одного. Прикладом цього може бути наша довірливість щодо незнайомого супутника у поїзді, якому ми готові розповісти все, аби "полегшити душу". В глибокому сенсі спілкування — це поєднання душ. Але ми не пускаємо в свою душу людей, яким не довіряємо або яких боїмося.

Поняття спілкування в духовному розумінні (зближення душ) суперечить традиційному розумінню терміна "виховання". В нього ми вкладаємо, найперше, прагнення наставляти, повчати, керувати, пояснювати і т. п., що не відповідає ідеалам свободи, рівності та братства. Духовне спілкування не узгоджується з владою виховника над вихованцем. Спостереження над провалами у сімейному і шкільному вихованні свідчать про те, що контакт порушується, якщо сторони "розмовляють різними мовами". Найбільш поширеною формою такого різномовного контакту і спілкування є мова команд — мова послуху. Виховник наказує і вимагає беззастережного послуху, а вихованець мовчки виконує, затаївши зло, або чинить опір відразу. Такий діалог часто призводить до повного, остаточного розриву контакту.

Проблема рівності виховника і вихованця — студента і професора, офіцера і рядового військовика, батька й дитини — може викликати заперечення, бо йдеться про різні соціальні становища, досвід, звання. Все це так. Але є в цих людей щось однакове для всіх — душа. Повірмо на мить, що душа — від Бога, що кожній людині вона дана Творцем, і ми схилимось до думки, що душі людей в певному сенсі рівноцінні. Саме тому душа і виступає універсальним чинником єднання людей, носієм універсальних для всіх почувань. Ми взагалі й не мали би змоги спілкуватися з людьми не нашого кола і не нашого рівня, не розуміли би наших пращурів і персонажів стародавніх літературних творів, якби в нас не було цієї універсальної спорідненості душ. І коли щось заважає нам у спілкуванні, то це власне відчуття переваги — не душевної, а переваги в правах, досвіді, віці, знаннях тощо. Не в усіх є готовність відкрити свою душу, діє страх видатись "простодушним", "поступитися своїми правами", "понизити свій статус", відмовитись від "переваг".

Педагогічний талант полягає в умінні відчути в дитині рівну собі людину, таким чином, вийти на душевне спілкування з нею. Виховнику потрібен не великий розум, а добре серце, здатність "віддавати його дітям" (В. Сухомлинський), готовність до визнання рівності душ. Він повинен бути безпечним для вихованця, користуватися його довір'ям.

Якщо під спілкуванням розуміти діалог душ, то, звичайно, його неможливо планувати. Спілкування — "випадкове" і не передбачуване. Можливо, саме тому якась хвилина його може спричинити поворот у житті вихованця.

Спілкування започатковується контактом, зумовленим певними, іноді випадковими обставинами, ситуаціями. Зовнішнім виразником душі людини є засоби спілкування — голос, погляд, лексика, інтонація тощо. Вони відбивають наміри мовця, вселяють довір'я або сигналізують про небезпеку.

Голос з його інтонаціями і відтінками виражає наміри. З голосом матері, його фонетичними особливостями дитина знайомиться ще до народження. Зауважено, що у матерів, голоси яких виражають доброту, діти плачуть не так часто й нервово. Вони сприймають не зміст слів, не мовлення матері та найближчих людей, а морально-емоційне забарвлення, насиченість добротою, гумором і т. ін.

Іншим могутнім засобом виховання є погляд. Він буває всіляким, несе безліч відтінків і значень. І добрий виховник завжди залишає за порогом своєї душі погляд, що відбиває негативні морально-оцінні характеристики учнів — глузування, незадоволення, байдужість, підозрілість, дратівливість тощо. Усе це, виражене в погляді, ранить вихованця глибше, ніж відповідні слова.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991.

Белинский В. Сочинения: В 2 т. — СПб., 1900. — Т. 2.

Бергер П. Капіталістична революція. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бердяєв Н. Смысл истории. — М.: Мысль, 1990.

Бердяєв Н. Царство духа и царство кесаря. — М.: Республика, 1995.

Бех І. Цінності як ядро особистості // Цінності освіти і виховання. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шлях реалізації // Рідна школа. — 1999. — № 12. — С. 13—16; 2000. — МІ. — С. 10—12.

Біблія. — К., 1992.

Біланюк П. Не лишень навчаємо, але й виховуємо // Рідна школа. —1936. — Ч. 20. — С. 293—296.

Біланюк П. До чого змагає сучасна школа взагалі й Рідна Школа з окрема. — Л., 1938.

Біланюк П. Де шукати джерел внутрішньої карности // Шлях виховання й навчання. — 1939. — Кн. II. — С. 116—119.

Білошицький А. Суспільство без емоцій, без моралі, або пропаща душа — гомо хамус // Рідна школа. — 1993. — № 8. — С. 2—7.

Будз П. Виховання характеру // Шлях виховання й навчання. — 1928. — Ч. 11. — С. 1—8; Ч. 12. — С. 4—9.

Вахтеров В. Основы новой педагогики //Избр. пед. соч. — М.: Педагогика, 1987.

Ващенко Г. Виховання волі і характеру. — Лондон: Вид-во Спілки української молоді, 1952.

Ващенко Г. Виховання любови до Батьківщини (націоналізм і інтернаціоналізм). — Лондон: Вид-во К.К. СУМ у В. Британії, 1954.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Полтавський вісник, 1994.

Ващенко Г.— 1. Вибрані педагогічні твори.— Дрогобич: Відродження, 1997.

Ващенко Г.— 2. Загальні методи навчання. — К.: Українська видавнича спілка, 1997.

Ващенко Г. Праці з педагогіки і психології. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2000.

Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам'яті. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2003.

Вернадский В. И. Начало и вечность жизни. — М.: Советская Россия, 1989.

Витулкас Дж. Новая модель здоровья и болезни. — М.: Педагогика, 1997.

Вишневський О. Сучасне українське виховання. — Л., 1996.

Вишневський О. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене // Рідна школа. — 2001. — № 10. — С. 24—28.

Войтыла К. Основания этики // Вопр. философии. — 1991. — Ml. — С. 29—60.

Волкова Н. Педагогіка. — К.: ВЦ "Академія", 2001.

Гончаренко І. Уваги до українського національного характеру. — Новий Ульм, 1961.

Горохович А. Плекаймо в дитині і розум, і душу. — Дрогобич: Бескид, 1992.

Джонс Дж. та ін. Укрепление здоровья при содействии школ // Здоровье мира. — 1995. — март — апрель. — С. 10—11.

Дзерович Ю. Педагогіка. — Львів: Накладом греко-католицької Богословської академії, 1937.

Дорошенко В. Короткий бібліографічний огляд // Українська душа. — К., 1992.

Жуйко П. Психологія гомо совєтікуса