В експерименті виділяють чотири етапи:

о) організацію, що передбачає вибір і оцінку компетенції піддослідних груп, чітке формування гіпотези, підготовку необхідних засобів тощо;

б) реалізацію — втілення педагогічної ідеї (гіпотези) у відповідній технології діяльності та саму цю діяльність;

в) констатацію (виявлення) даних, що стосуються результатів навчання;

г) інтерпретацію — якісний і кількісний аналіз, від чого великою мірою залежить наукова значущість експерименту (Ляховицький М., 1981, с. 47—-48).

Педагогічний експеримент, як правило, завершується математичним опрацюванням результатів, що дає підстави говорити про надійність висновків (врахування кількості учасників) та валідність експерименту (тобто чи дійсно одержані наслідки зумовлені новизною). У такому опрацюванні даних застосовують різні методи — статистичні розрахунки, ранжування, моделювання тощо.

Висвітлені тут у загальних рисах методи педагогічного дослідження підказують послідовність наукового пошуку студента, коли він готує наукову доповідь, пише курсову чи дипломну роботу. Ця послідовність передбачає:—

визначення і усвідомлення проблеми дослідження;—

ґрунтовне і всебічне вивчення наукових джерел, які висвітлюють цю проблему;—

вивчення проблеми в контексті практичної діяльності (навчання, виховання в школі тощо);—

пошук і формулювання гіпотези (припущення), що й визначає мету дослідження;—

виконання дослідної частини роботи (експеримент, інші способи пошуку даних);—

інтерпретація одержаних результатів (зіставлення з масовою практикою тощо);—

узагальнення результатів, формулювання висновків тощо;—

текстовий виклад дослідження.

Треба зауважити, що педагогічні дослідження, зорієнтовані на удосконалення виховання та розвитку, видаються ще складнішими, ніж ті, що стосуються дидактики. Вони часто потребують специфічного для кожного випадку дослідного інструментарію і більшої тривалості самого процесу дослідження. Саме тому виховна та розвиваюча проблематика розробляється переважно методами фундаментального рівня (аналіз наукових джерел, узагальнення, спостереження, статистика, анкетування тощо).

Педагогіка як професія

Учитель — дзеркало суспільства, і кожна доба висуває до нього свої вимоги. Всі події, що відбуваються в суспільстві, тією чи іншою мірою торкаються шкільного вчителя, а надто, коли йдеться про глибинні трансформаційні процеси, які тепер переживаємо. Тому перебудова діяльності вчителя означає також його залучення до вирішення національних і соціальних проблем. Як зазначалося на Першому українському педагогічному конгресі (1935 р.), високе звання вчителів полягає в тому, що вони є "жерцями обнови і воскресіння".

Учитель повинен зміцнювати зв'язки з рідним народом і не втрачати віри в нього, боротися за його волю і незалежність, " ...як громадянин і як людина вічно навчатися і творити душею той новий світ нового покоління, яке сповнить заповіт воскресіння. Школа такого вчителя не має приготовляти до життя, але стати самим життям, в якім єднаються духом учитель зі своїми учнями в одно тіло" ("Перший український педагогічний конгрес", 1988, с. 112). Розвиваючи цю думку на згаданому вище конгресі, В. Пачовський підкреслював, що " ...учитель мусить бути чимось більшим, ніж учителем — мусить бути дослідником, громадянином на весь ріст в кожнім ділі, в кожнім кроці, в кожнім слові, бо він сповнює місію апостола". Він має творити нових людей, він формує через своїх вихованців родину, місто, громадянство, цілу націю (Там само, с. 118). Таких учителів-творців завжди згадують і довго пам'ятають їх учні як "батьків своєї духовної цінності й не забудуть до самої смерті, бо їх слово сталося ділом і живе поміж нами та й може витворити з народу націю, з нації — свою державу" (Там само).

Виконання такої місії вимагає від учителя найперше певних особистісних якостей і рис, серед яких особливе значення мають; любов до дітей, схильність працювати з людьми, організаторські здібності, широка ерудиція, евристичність мислення, характерність, комунікабельність, інтелігентність, почуття гумору тощо. У вчительській професії особливо значущими є також духовні, моральні, національно-патріотичні, громадянські орієнтації — весь етичний склад натури педагога. Всі ці якості є, зрештою, бажаними у будь-якій професії, але для вчителя вони є обов'язковими і повинні бути виражені достатньо однозначно. Бо він виховує не тільки словом, але й власним життям, власною поведінкою.

До особистісних якостей педагога (значна частина яких є вродженими) у вищому навчальному закладі додаються певні професійні знання, вміння і навички, зокрема:

а) фахова підготовка — змістом свого предмета він повинен володіти глибоко;

б) психолого-педагогічна підготовка (найперше теоретична);

в) загальноосвітня підготовка — вчитель повинен знати бодай трохи "про все";

г) хоча б елементарні вміння вести науково-дослідну роботу (в межах підготовки рефератів, курсових проектів, дипломних робіт тощо);

ґ) практична підготовка, що набувається шляхом вивчення методик та під час педагогічної практики в школі.

У педагогічному навчальному закладі майбутній вчитель повинен одержати певні навички навчатися самостійно, чим буде займатися все життя — засвоювати передовий педагогічний досвід, опрацьовувати педагогічну періодику, матеріали фахових і методичних нарад, конференцій, відвідувати уроки інших вчителів, час від часу повертатися і до класичних праць з педагогіки. Бо вчитель постійно творить — і себе, і учнів.

Попри всі покладені на нього обов'язки учитель має право на ініціативу, на свій власний педагогічний почерк, що забезпечує можливості його повноцінної само реалізації.

Практичний досвід педагога не обмежується лише вчительською діяльністю. Він — завжди громадянин, відчуває потреби свого народу, бере участь у суспільному житті, у творенні національної культури. У цьому сенсі неабияке значення має участь учителя в громадських, зокрема, громадсько-педагогічних організаціях, таких як Всеукраїнські педагогічні товариства ім. Г. Ващенка, "Рідна школа", різні спілки творчих учителів тощо.

Нарешті, варто зазначити, що вчитель, який має добру психолого-педагогічну підготовку, а отже, не псує дітям і собі настрій через власну неграмотність, має шанс почувати себе впевнено і оптимістично. Жодна інша професія не дає такої постійної "підзарядки" оптимізмом і молодістю, як учительська — адже учитель повсякчас має справу з юністю, зі ще не понівеченою життям дитячою душею.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991.

Белинский В. Сочинения: В 2 т. — СПб., 1900. — Т. 2.

Бергер П. Капіталістична революція. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бердяєв Н. Смысл истории. — М.: Мысль, 1990.

Бердяєв Н. Царство духа и царство кесаря. — М.: Республика, 1995.

Бех І. Цінності як ядро особистості // Цінності освіти і виховання. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шлях реалізації // Рідна школа. — 1999. — № 12. — С. 13—16; 2000. — МІ. — С. 10—12.

Біблія. — К., 1992.

Біланюк П. Не лишень навчаємо, але й виховуємо // Рідна школа. —1936. — Ч. 20. — С. 293—296.

Біланюк П. До чого змагає сучасна школа взагалі й Рідна Школа з окрема. — Л., 1938.

Біланюк П. Де шукати джерел внутрішньої карности // Шлях виховання й навчання. — 1939. — Кн. II. — С. 116—119.

Білошицький А. Суспільство без емоцій, без моралі, або пропаща душа — гомо хамус // Рідна школа. — 1993. — № 8. — С. 2—7.

Будз П. Виховання характеру // Шлях виховання й навчання. — 1928. — Ч. 11. — С. 1—8; Ч. 12. — С. 4—9.

Вахтеров В. Основы новой педагогики //Избр. пед. соч. — М.: Педагогика, 1987.

Ващенко Г. Виховання волі і характеру. — Лондон: Вид-во Спілки української молоді, 1952.

Ващенко Г. Виховання любови до Батьківщини (націоналізм і інтернаціоналізм). — Лондон: Вид-во К.К. СУМ у В. Британії, 1954.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Полтавський вісник, 1994.

Ващенко Г.— 1. Вибрані педагогічні твори.— Дрогобич: Відродження, 1997.

Ващенко Г.— 2. Загальні методи навчання. — К.: Українська видавнича спілка, 1997.

Ващенко Г. Праці з педагогіки і психології. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2000.

Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам'яті. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2003.

Вернадский В. И. Начало и вечность жизни. — М.: Советская Россия, 1989.

Витулкас Дж. Новая модель здоровья и болезни. — М.: Педагогика, 1997.

Вишневський О. Сучасне українське виховання. — Л., 1996.

Вишневський О. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене // Рідна школа. — 2001. — № 10. — С. 24—28.

Войтыла К. Основания этики // Вопр. философии. — 1991. — Ml. — С. 29—60.

Волкова Н. Педагогіка. — К.: ВЦ "Академія", 2001.

Гончаренко І. Уваги до українського національного характеру. — Новий Ульм, 1961.

Горохович А. Плекаймо в дитині і розум, і душу. — Дрогобич: Бескид, 1992.

Джонс Дж. та ін. Укрепление здоровья при содействии школ // Здоровье мира. — 1995. — март — апрель. — С. 10—11.

Дзерович Ю. Педагогіка. — Львів: Накладом греко-католицької Богословської академії, 1937.

Дорошенко В. Короткий бібліографічний огляд // Українська душа. — К., 1992.

Жуйко П. Психологія гомо совєтікуса // Сучасність. —1993. — № 9. — С. 148—152.