суспільствах традиційно-християнської орієнтації, якими, наприклад, сьогодні є європейці, головним у системі є Бог як втілення Любові й Добра, а проміжною ланкою між людиною і Ним виступає релігія в поєднанні з мистецтвом та наукою. Вона так само намагається пояснити людині, що є Бог і прищепити їй віру в його реальність. Звідси і визначення поняття "духовності" в християнському світобаченні буде аналогічним. Духовність — це зумовлена світоглядом і вірою скерованість людини до Бога, її прагнення наблизитися до Нього.
Функціонування осі Людина — релігія (псевдорелігія) — Головний Ідеал не тільки забезпечує духовне самовизначення людини, але й зумовлює становлення духовного поля суспільства. На його тлі формується концепція виховання дітей та молоді — сімейного та громадського. Зміст виховання часто репрезентується переліком "видів виховання". Останнім часом педагоги говорять також про "напрямки" виховання. Нижче ми торкнемося їх детальніше, а тут лише назвемо кілька з них, для прикладу, з арсеналу комуністичної педагогіки: ідейно-політичне, матеріалістичне, патріотичне, моральне, естетичне, колективістське, інтернаціональне, трудове, фізичне та ін. За кожним з цих "видів" угадувалася певна група специфічних цінностей, бо, зрозуміло, що, наприклад, зміст трудового та інтернаціонального виховання — речі доволі різні.
Особливістю всіх цих "виховань" було те, що, по-перше, вони визначалися цілком стихійно, емпірично, їхня кількість і послідовність ніколи не обґрунтовувались. А, по-друге, сам зміст цих "виховань" не був самостійним. Він завжди підлягав трактуванню крізь призму комуністичного ідеалу. Образно кажучи, якщо цей ідеал уявлявся "червоним", то всі "виховання", попри свою специфіку, автоматично "рожевіли". У такому випадку мораль перетворювалася на служницю ідеології й називалася "мораллю комуністичною", національне самоусвідомлення людини трактувалося як історичний пережиток, громадянські стосунки між людьми носили характер авторитарності (всесильна партія і безсила людина), конвеєризувалося раннє виховання дитини тощо.
Така орієнтація на Головний Ідеал е, зрештою, нормою для будь-якого суспільства і для будь-якої педагогіки. Християнство тут теж не є винятком. Взаємодія духовного поля суспільства і практики виховання завжди передбачає, щоб виховник і вихованець, з одного боку, зважали на пропоновані педагогікою правила поведінки у різних сферах життя, а з іншого, — звіряли, чи відповідають вони змістові цього ідеалу. Його роль тут визначальна.
Оскільки викладене вище матиме для нас надалі важливе значення, то вважаємо доцільним зробити ще одне зауваження. У згадуваній вже формулі Василя Сухомлинського комуністичний ідеал названо "найголовнішим спонукачем сумління". Це означає, що цей "спонукач" не є єдиним і що автор визнавав що існують також інші джерела мотивації поведінки людини, серед яких — бажання подобатися іншим чи самому собі, страх покарання та ще чимало другорядних мотивів. Для нас тут важливо лише підкреслити, що цей ідеал мав у системі конкретне місце, виконував конкретну функцію і був у ній визначальним.
Крах системи і пошуки Головного Ідеалу
Коли говоримо про крах системи, то маємо на увазі не лише систему виховання. Навіть розвал "союзу" був історичним епізодом на тлі глобального краху комуністичної доктрини, з допомогою якої впродовж багатьох років зумисне приховувалися тоталітарні, неофеодальні відносини (аналіз цього процесу подано у розділі 2). Тут лише зазначимо, що у сфері свідомості людини він позначився повною зневірою в ідеал комунізму. Атому втратила свою функцію й ідеологія. Людина загубила зв'язок навіть з тим псевдобожеством, якому колись поклонялася, перестала дивитися за горизонт. Тотального руйнування зазнало, отже, псевдодуховне поле суспільства. Розмитість Головного Ідеалу автоматично призвела до духовної кризи та деградації. Наслідком і свідченням духовної поруйнованості людини стає алкоголізм, наркоманія, прагнення дармового комфорту, порнографія, садизм тощо, які торкнулися не лише знедоленої, а й матеріально забезпеченої молоді. Не підлягає сумніву, що все це, насамперед, наслідки втрати людиною будь-яких духовних орієнтирів. Дефіцит духовності став сьогодні настільки очевидним, що потребу в ній визнають навіть ті, хто з "духом" не дуже в злагоді.
Ситуація, яка таким чином склалася у суспільстві, торкається і педагогіки: вона втратила духовну опору для своїх виховних зусиль. А тому, якщо визнати факт, що джерелом духовності в комуністичній системі був ідеал комунізму і, як засвідчує Василь Сухомлинський, саме він мав бути "найголовнішим спонукачем сумління", то сьогодні педагогіці випадає думати над тим, що можна і треба поставити на спорожніле місце після його краху. Що для нас сьогодні може стати Головним Ідеалом і джерелом духовності? Як відновити духовне поле суспільства і, отже, підвалини педагогіки?
Навряд чи варто серйозно сприймати помітну тенденцію до пошуку духовності, ігноруючи її джерело. Натомість на більшу увагу заслуговують різні спроби богогиукацтва, що тепер досить голосно заявляють про себе. Випробовуємо "на зуб" усілякі псевдорелігій ні сурогати, з'являються філософи, які хотіли б оголосити вищим авторитетом будь-що, що не є Богом. Бо важко повертатися до джерел, у які напльовано. Спроби такого богошукання ведуться в декількох напрямках.
Найперше, заперечуючи існування Бога як реальності, в ранг божества пропонують підняти "дух народу", "дух нації" (див. дискусію навколо публікації В. Корсунського. — "Рідна школа", 2001, № 7). Такий підхід, звичайно, наповнює змістом нашу модель, оновлює ідеологію, яка націлює людину на молитву до нації, повно ціннішим стає її духовне життя. Відповідно нового забарвлення набуває і зміст виховання. От тільки куди заведе нас таке виховання? Якщо до цього змісту Головного Ідеалу застосувати формулювання Василя Сухомлинського, то вийде, що "головним спонукачем сумління" мали б стати інтереси нації. Чуємо в цьому вже щось знайоме, але таке, що суперечить сутності нашого традиційного виховного ідеалу — служіння Богові й Україні.
Напрям розвитку сучасної модерної, переважно північноамериканської культури, що брудним потоком лине на нас з телеекрана, підказує ще один варіант вищого авторитету — саму людину. Свої послуги готова надати і романтика прометеїзму, і філософія антропоцентризму — такі ж давні, як і сам світ.
Антропократичний світогляд лукаво відвертає погляд людини від образу її Творця і зосереджує його на її власному образі. За цих умов втрачається не тільки будь-яка узгодженість між індивідуальним і соціальним у людині: вони стають антагоністами, а відтак посилюється процес домінування індивідуального і нехтування соціальним. Соціальне стає лише тлом для самовозвеличення людини. Паростком такого демонізму в наших умовах є образ "крутого", що все може і що часто стає предметом захоплення дітлахів і повій.
Як засвідчують сучасні дослідження, "у західній цивілізації духовне життя минає під знаком жорстокої, смертельної ворожнечі між двома вірами: вірою в Бога і вірою в людину" (Савчин М., 2001, с. 77). Людина стає істотою, якій все дозволено і яка нібито власними силами здатна забезпечити розумовий і моральний прогрес. Тим часом з-під тоненької оболонки освіченого європейця час від часу виглядає садист (Там само). Самообожнення людини зумовлює в ній патологічну потребу наживи, сексуальних та наркотичних насолод, задоволення інстинкту вбивці тощо. "Коли людська особистість нічого не хоче знати, крім себе, вона розсипається, допускаючи вторгнення нижчих природних стихій, і сама знищується у цій стихії" (Бердяєв М., 1990, с. 120).
Зауважимо принагідно, що головним ідеологом цього напрямку богошукання був Ніцше з його теорією Людини-Бестії, і про наслідки такого світогляду ми теж уже знаємо.
Отож, шлях богошукання, зорієнтований на людину (для нас він сьогодні, можливо, найнебезпечніший) теж не можемо приймати. Зважимо, що в цьому випадку запропонована вище формула Василя Сухомлинського зазвучала би так: людина має керуватися совістю, а головним спонукачем її сумління має бути прагнення стати Надлюдиною. Є тут над чим подумати.
Відновлення духовного поля
У другому розділі вже мовилось про закономірність і природо-відповідність повернення нашої свідомості й нашого українського виховання до традиційно-християнських засад. Системний підхід до проблеми також наводить нас на думку про те, що визначальним орієнтиром у виховних зусиллях мусимо обрати Авторитет Бога. Заклик В. Сухомлинського "умій бачити і відчувати зло" (Сухомлинський В., 1976, т. 2, с. 240) набуває сенсу лише тоді, коли людина "володіє" еталоном Добра, яким є образ Всевишнього, і може зіставити ці антиподи. Отже, зіставлення починається з вибору Головного Ідеалу і з віри в Нього. Очевидно, що він — цей Головний Ідеал — може бути позитивним і негативним, втілювати добро або зло (рис 9), але цього вибору уникнути неможливо. Проте зробивши його, людина чує себе впевнено і духовно захищеною.
Рис. 9. Вибір Головного Ідеалу у структурі системи виховання
Вибір Головного Ідеалу веде нас за межі самої педагогіки — до духовного поля, яким живе все суспільство і яким збирається жити. Власне воно — духовне поле — дає можливість нового прочитання слів В. Сухомлинського: "..людина повинна чинити за велінням совісті, а найголовнішим спонукачем сумління має бути Бог Любові й Добра".
Не варто у цьому виборі стратегії відразу вбачати апологетику якоїсь конфесії чи" тим більше, шукати в такому визнанні ознаки релігійного фанатизму. Дивимось на проблему християнства в нашому вихованні так