Процес едукації та шляхи його демократизації

План

1. Поняття структури процесу едукації

2. Учень і вчитель як суб'єкти діяльності

3. Діяльність учня

4. Діяльність учителя

5. Педагогіка співробітництва

Поняття структури процесу едукації

Системний аналіз процесу едукації має починатися з визначення чинників, зайнятих у ньому. Ними е найперше педагог, учень і предмет. Як процесуальні компоненти сюди входять також діяльність учителя та діяльність учня. Розкрити структуру процесу едукації означає вказати на взаємозв'язок діяльності учня і педагога, показати специфіку цієї взаємодії.

Традиційно вважається, що навчальний процес ґрунтується на прямій і постійній взаємодії вчителя і учня (рис. 1). При цьому першому відводиться роль ведучого, ініціатора і "двигуна", а другому — статус об'єкта впливу: учень повинен сприймати і засвоювати те, що йому пропонує вчитель. На цій основі розроблено загально-педагогічні настанови і практичні рекомендації. Домінуючими у навчальному процесі стали так звані фронтальні методичні прийоми, коли вчитель ставить себе в центр уваги класу, пояснює учням новий матеріал, щось ілюструє, доводить і час від часу звертається до них з вимогою відповісти на запитання, спонукає запам'ятати і відтворити те, що вони дочули. Урок у цьому випадку нагадує театр одного актора: вчитель є головним, а часом і єдиним трудівником. Учні ж у такому "театрі" залишаються переважно "слухачами" і "глядачами". Не підлягає сумніву, що таке навчання позначається і на формуванні їхніх характерів вони йдуть у життя після школи "слухачами" та "глядачами".

Рис. 1. Традиційне трактування структури навчального процесу

У такому вигляді едукацію, власне, і досі називаємо "навчально-виховним процесом". У самому терміні тут закладено розуміння його двоєдиності (навчання + виховання), що сформувалося у Пруссії на ґрунті гербартіанства. Bildung і Erziehung повинні були забезпечити людині, з одного боку, знання, уміння та навички праці, а з іншого — лояльність щодо влади і суспільства. Ці два головні завдання ставила перед собою і освіта Австро-Угорщини та Росії — як дореволюційна, так і комуністична, а тому таке двоєдине розуміння едукації тут добре прижилося і дійшло до нас.

Англомовна педагогіка не прийняла подібне розуміння цілей освіти. Уже в XIX ст. тут домінував образ Робінзона Крузо, характерними рисами якого були ініціативність, творчість, підприємливість. З цієї причини навіть аналогічна пара термінів (навчання і виховання) в англомовній культурі не утвердилась. Натомість поширення набув термін education, що фактично означає не двоєдине, а триєдине поняття (навчання + виховання + розвиток).

Учень і вчитель як суб'єкти діяльності

Структура навчально-виховного процесу, запозичена від старої школи, не відповідає вимогам часу. Одні лише виконавські функції можуть забезпечити учневі знання, але не сприяють формуванню його як повноцінної творчої особистості. Тут перекручена сама сутність процесу її становлення, бо в людині закладена потреба самостійної активної діяльності, активного впливу на зовнішнє середовище. Це було передумовою її виживання в процесі еволюції. Визнання цього факту покладено в основу двох широко відомих положень філософії: а) людина сама себе створює в процесі праці та через працю і б) взаємодіючи з навколишнім середовищем, людина перетворює його і одночасно змінює себе.

Навчання в школі є організованим продовженням взаємодії людини а навколишнім середовищем, яке репрезентоване тут навчальними предметами. Проте, якщо порівняти, наприклад, процес життєдіяльності дитини в дошкільному віці з тим, що відбувається в школі, то неважко помітити істотну різницю. Переступаючи поріг класу, вона втрачає головне для життя — право на вільну активну діяльність, на ініціативу, право на вибір. їй пропонують сісти за парту, сидіти тихо, уважно слухати, запам'ятовувати те, що говоритиме вчитель. Над дитиною починає панувати авторитет, а також закон дисципліни, який оберігає його статус. Віднині вона своєю діяльністю керувати не зможе, бо домінуватиме сприймання чужого впливу. Поступово учень стає споживачем готового інтелектуального продукту: завантажується пам'ять, але дрімають мислення, здібності, уява, воля, відчуття, потреби діяльності, емоції тощо.

Звідси — перша умова перебудови навчально-виховного процесу на основі демократизації: слід розчленувати традиційно сформовану взаємодію вчителя і учня (систему "вчитель — учень") і, таким чином, забезпечити тому, хто навчається, більш автономну функцію — з правом на власне рішення та вибір. Учневі необхідно повернути статус суб'єкта навчальної дії й спрямувати його зусилля на предмет. Лише так він відчуває себе вільною діяльною особистістю (рис. 2).

Рис. 2. Функції вчителя і учня в процесі едукації

Сказане вище підводить нас до висновку, що серцевину уроку повинна становити самостійна діяльність кожного учня. Адже саме його власні зусилля залишають найглибший слід у структурі його особистості. Таким чином, виникає необхідність чітко розрізняти функції учня і вчителя, роз'єднати ці функції й репрезентувати в двох площинах: а) учень — діяльність — предмет і б) учитель — діяльність — процес едукації (див. рис. 2). Учень засвоює предмет, тоді як учитель організовує його діяльність. Тільки йдучи цим шляхом, ми зможемо забезпечити статус суб'єкта обидвом учасникам навчального процесу. Учень перестає бути лише слухняним "співрозмовником".

Самостійна творча діяльність кожного учня на уроці є основною запорукою формування людини — суб'єкта демократичних стосунків, до яких прагне наше суспільство. Таке навчання є переважно розвивальним, і головним "продуктом" його є не якнайширша інформованість, не глибокі знання, а здатність людини до ініціативи — інтелектуальної й соціальної, її розвиненість.

Щоб уникнути нечіткості розуміння статусу учня на уроці, уточнимо принагідно саме поняття "суб'єкта". Прийнято вважати, що він завжди активний. Але не лише активність є достатнім показником статусу суб'єкта. Наприклад, ним не можна вважати учня, який лише уважно слухає і сприймає розповідь учителя. Суб'єкт повинен володіти правом щось вирішувати, правом вибору. Він повинен сам усвідомлювати задачу, сам шукати шляхи її розв'язання, сам вирішувати, сам оцінювати результат зробленого і відчувати задоволення. Звичайна причетність до чужої діяльності (навіть активна) ще не означає, що учень діє як суб'єкт. Зазначимо також, що правом бути суб'єктом, тобто правом діяти самостійно, повинен наділятися кожен учень у класі — не "за чергою", а протягом усього уроку. Ця вимога і є одним із важливих критеріїв вибору альтернативних форм діяльності на уроці.

Діяльність учня

Загальновідомо, що діяльність є формою стосунків людини з навколишнім середовищем, і через неї вона задовольняє свої потреби. Навчальний процес не є винятком і, як усяка діяльність, розгортається в трьох напрямах.

1. Людина сприймає і засвоює зовнішній світ. У ранньому дитинстві це відбувається шляхом сприймання зовнішніх образів. Пізніше, оволодівши мовою, дитина одержує змогу привласнювати собі також чужий готовий досвід. Згустком його і є навчальний предмет у школі. Досвід людини поповнюється знаннями, вміннями і навичками, необхідними для діяльності. Багаж досвіду закріплюється в пам'яті. Накопичення інформації й закріплення її в пам'яті — перший компонент у структурі процесу едукації.

2. У процесі життєдіяльності людина впливає на зовнішній світ, бо вона наділена природними силами, є діяльною природною істотою. Наштовхуючись на перепони, вона докладає зусиль, щоб навчитись переборювати їх, шукає нових, ні в кого не запозичених способів розв'язання власних проблем. Таким чином вона виробляє в собі певний "інструментарій" успішної взаємодії зі зовнішнім середовищем, удосконалює духовні, психічні, соціальні й фізичні можливості власної діяльності. Це —розвиток,

У навчальному процесі така діяльність зорієнтована на навчальний предмет, який дитина повинна постійно "переробляти", "перетворювати" з однієї форми в іншу (ними є вирішення навчальних задач).

Природа процесу пізнання і процесу впливу на зовнішнє середовище, таким чином, є різною і зумовлює формування в людині різних якостей, але про це мова піде в наступних розділах.

3. Життєдіяльність людини забезпечується також набутою в процесі еволюції здатністю до орієнтації й саморегуляції на основі сформованої моделі поведінки. Враховуючи власний досвід, а також досвід інших, індивід визначає своє ставлення до всього, з чим стикається, — до природи, суспільства, соціальних ідеалів, окремих людей, до оточуючих його речей, до себе самого, — і таким чином виробляє в собі стійку систему правил, поглядів і переконань, звичок.

Звичайно, немалу роль тут відіграє і зовнішнє середовище, зокрема, соціальне. Воно диктує свої "правила гри", вказує людині на певні межі, які вона не повинна переступати, на її обов'язки перед суспільством тощо. Таке збагачення досвіду поведінки відбувається і під час навчально-виховного процесу. Воно трактується як виховання (самовиховання) і входить до нього третім компонентом.

Усі три лінії взаємодії людини з навколишнім середовищем становлять нерозривну єдність (рис. 3). Вона ґрунтується на

тому, що джерелом їх є взаємодія людини з одним і тим же предметом. У кожному акті людської діяльності є і пізнання (а), і формування власного ставлення до предмета (б) і вплив на предмет (в). Немає "чистого" засвоєння інформації, "чистого" впливу на світ або "чистого" виховання, і розривати ці процеси неправомірно.

Рис. 3. Структура діяльності учня

Усі три лінії навчальної діяльності, будучи тісно пов'язаними,