Оцінюючи під цим кутом зору нашу школу, мусимо визнати, що в ній міцно закріпилася одна тенденція: постійне домінування інформаційного каналу. Цьому сприяє авторитарність навчально-виховного процесу: зосередивши на собі увагу класу і оголосивши себе носієм "знань" з предмета, вчитель стає чинником саме великого інформаційного впливу на учнів. Лінія сприймання і засвоєння на основі інтенсивної роботи пам'яті перевантажується, набуває форм муштрування. Це, передусім, стосується предметів гуманітарного циклу. Культу одержання знань традиційно підпорядковане все: методи навчання, підручники, організація уроку.

За таких умов втрачено увагу саме до самостійної, скерованої назовні діяльності. Сьогодні нашій освіті належить подолати цю однобокість і запропонувати дітям різні види діяльності — пізнання і вплив назовні, а також формування досвіду поведінки — бодай збалансовано. Лише в такому випадку учень зможе відчути себе суб'єктом діяльності.

Діяльність учителя

Учитель також є суб'єктом своєї діяльності. Однак об'єктом його впливу є не учень, а процес едукації в цілому. Учитель — організатор цього процесу. Його функції полягають не в тому, щоби самому все зробити за дитину, а організувати діяльність, що є значно важче і що вимагає більшої майстерності. Йому потрібно систематично створювати в класі умови для власної діяльності школярів. Лише за такої організації заняття навчальна діяльність буде результативною.

Сказане вище не означає, що в системі викладених поглядів роль учителя як "режисера" навчально-виховного процесу зменшується. Навпаки, чим більше він виявить себе, тим вагомішим буде результат навчання. Сутність проблеми полягає лише в тому, на що він спрямує свої зусилля — на чітку організацію діяльності учня чи на виконання тієї роботи, яку повинен виконувати сам школяр.

Отже, зусилля вчителя мають бути скеровані на конкретні точки системи "учень — предмет". Основними функціями вчителя є:—

одержання і опрацювання зворотної інформації, що стосується навчання, виховання і розвитку учня;—

безпосередній стимулюючий вплив на учня (сугестія, оцінка тощо);—

визначення і презентація об'єкта діяльності учня (у вигляді задачі);—

вплив на процес діяльності учня (забезпечення посібниками, унаочненнями, супутня допомога).

Від одержання і опрацювання зворотної інформації про учня значною мірою залежить успіх навчального процесу. Серед чинників, на основі яких учитель будує свою тактику навчання учнів, слід виділити: фактичний рівень знань, умінь і навичок, здібності, нахили, запити і практичні цілі, вікові та фізіологічні особливості тощо. Узагальнений висновок у кожному окремому випадку повинен створювати більш-менш чітку картину можливостей і схильностей учнів до виконання намічених завдань. З огляду на це вчитель приймає рішення щодо посилення мотивації, визначення предмета, вибору типу задачі тощо.

Що стосується безпосереднього впливу на школяра, то він не відкидається за умов співробітництва вчителя та учня і здійснюється кількома шляхами: а) оцінюванням результатів діяльності учня у формі оцінного коментування; б) заохоченням чи осудом у зв'язку з виконанням певного завдання або з певним вчинком (педагогічне підкріплення виконаної дії); в) різноманітними спонуканнями до дії в формі пропозицій, підказок, побажань, прохань тощо, які можуть виражатися як словесно, так і за допомогою інтонації, жестів, міміки тощо; г) постійним впливом на мотиваційну сферу учня. Безпосередній вплив учителя на учня виявляється ефективним лише за умови взаємної поваги, довір'я і високої вимогливості.

Функція вчителя щодо об'єкта діяльності учня визначається у двох напрямах: учитель повинен обрати предмет або його частину і знайти найбільш раціональний шлях його методичної презентації, побудувати задачу.

Вплив учителя на процес діяльності учня полягає в тому, що він виступає як джерело додаткової інформації, тобто як фактор підтримки і як сила, що скеровує діяльність учня, надає йому необхідну допомогу і зберігає при цьому максимум його самостійності. Майстерність його полягає в тому, щоб організувати та вести процес навчання і водночас "стояти осторонь", залишаючи учневі роль інтелектуального лідера.

Педагогіка співробітництва

Сутність педагогіки співробітництва полягає в демократичному та гуманному ставленні до дитини, забезпеченні їй права на вибір, на власну гідність, на повагу, права бути такою, якою вона є, а не такою, якою хоче її бачити вчитель.

Стосунки співробітництва складаються там, де діти і дорослі об'єднані спільними поглядами і прагненнями, де школа — не "єдина трудова політехнічна", а... рідна — так колись її називали й офіційно.

Добрі й людяні стосунки між учителем і учнем сприймаються дитиною як норма життя. "Раз добром нагріте серце вік не прохолоне", — ці слова Т. Шевченка підтверджують одвічний закон гуманістичного виховання: атмосфера добрих стосунків формує добру людину, авторитарність і грубість сприяють розвитку мізантропічних рис у її характері, бо немає в раба вищого прагнення, ніж стати деспотом. Педагогіка співробітництва бачить в учневі добровільного і зацікавленого соратника, однодумця, рівноправного учасника педагогічного процесу, турботливого і відповідального за його результати.

В основу нового підходу покладено демократизацію та гуманізацію взаємин між учителем та учнем, оптимістичний погляд на людину, зміну характеру взаємодії. Педагогіка співробітництва визначає істинно демократичний спосіб співпраці педагога і дитини, який не відкидає різниці в їх життєвому досвіді, знаннях, але передбачає безумовну рівність у праві на повагу, довір'я, доброзичливе ставлення і взаємну вимогливість.

До реалізації ідей педагогіки співробітництва (педагогіки партнерства) ведуть, зрештою, два шляхи.

По-перше, шлях, який можна назвати "романтичним" — "віддавши серце дітям". Учитель наближується до дитини за рахунок великої любові й поваги до неї, "схиляється до її рівня". Слідом за В. Сухомлинським цей шлях пропонував і відомий грузинський педагог Ш. Амонашвілі. На жаль, не всі педагоги готові до такого стилю стосунків, і далеко не всі діти повірять у свою "рівність" з учителем.

По-друге, шлях розподілу функцій вчителя та учня і організації їхньої співпраці, про що вже йшлося вище. У функції вчителя входить ретельно підготувати вдома для дитини навчальне завдання, продумати в деталях хід його вирішення різними групами учнів тощо. Функція учня — на добровільних засадах прийняти запропоновану вчителем задачу як свою і самостійно її вирішувати.

У такому випадку обидва учасники навчання і виховання — вчитель і учень — рівноправні, вони — суб'єкти діяльності. Ніхто ні над ким не застосовує владу. Так реалізується ідея рівності. Не кожен учитель має достатній запас любові до дітей, але кожен може побудувати навчання так, щоби дитина почувала себе істотою вільною і час від часу забувала, що в класі є наглядач".

Так доходимо висновку, що психологічну основу педагогіки співробітництва становлять суб'єкт-суб'єктні стосунки співпраця двох суб'єктів. Цей тип взаємин є для навчально-виховного процесу оптимальним, бо, з одного боку, він зберігає за вчителем функцію управління, а з іншого, — надає учневі можливість діяти самостійно.

Розділ 5. Інформативна функція процесу едукації

Роль інформації у життєдіяльності людини

Інформація є важливою передумовою діяльності. Крилатий вислів "той, хто володіє інформацією, той володіє світом" містить у собі глибокий зміст. Тільки завдяки засвоєнню інформації людське пізнання може бути безперервним висхідним процесом. Водночас засвоєння інформації має сенс лише тоді, коли воно переростає у процес творчого перетворення світу. Нарешті, без засвоєння інформації неможливий і процес виховання. Вважається, що оволодіння необхідним обсягом інформації про навколишнє середовище і про себе самого є необхідною передумовою життєдіяльності індивіда. Пізнання і усвідомлення середовища завжди передує діяльності, спрямованій на перетворення світу і вдосконалення самого себе.

Процес пізнання здійснюється як шляхом безпосереднього сприймання світу (за допомогою слуху, зору, дотику, нюху тощо), через синтез і аналіз одержаних даних і до їх систематизації в свідомості, так і у вигляді запозичення чужого (зокрема, попередніх поколінь) досвіду, що стає можливим, коли людина оволодіває мовою. Так, дитина слухає, про що говорять дорослі, спостерігає, як вони виконують різні дії, і таким чином формує свій інформативний фонд, який дасть можливість організувати свою власну діяльність.

У засвоєнні інформації людина — прагматик. Вона опановує найперше ті відомості, які в даний час є для неї актуальними. Цей момент слід особливо підкреслити, бо він є свідченням того, що, незважаючи на всю свою важливість, інформація виступає лише засобом діяльності. Вона не повинна трактуватися як самоціль.

Сказане стосується і навчання в школі. Інформація подається тут у певній логічній послідовності, що втілюється в програмі й підручнику. Таким чином, вона стає предметною основою навчального процесу, його організаційним хребтом (рис. 4). І якщо "порція" інформації (певний розділ, тема) включає в себе запрограмовані потреби власної діяльності (проблемний характер) та самовиховання, то є підстави говорити про повноцінний навчальний цикл. Він дає можливість реалізувати триєдину мету едукації: засвоєння інформації, удосконалення психічних, духовних, фізичних та соціальних функцій людини (розвиток) і формування моделі її поведінки (виховання).

Рис. 4. Триєдина структура процесу едукації

Проте, порівняно з