Процес становлення національного самоусвідомлення

План

1. Процес становлення національного самоусвідомлення

2. Український виховний ідеал

3. Національне як чинник виховання

4. Українське патріотичне виховання і національні меншини

У розвитку національно-патріотичної свідомості дитини та зрілої людини можна виділити щонайменше три етапи, які накладають на цю свідомість певний відбиток, збагачують її зміст.

Етап раннього етнічно-територіального самоусвідомлення є першоосновою, корінням патріотизму. Сприяння усвідомленню етнічної приналежності дитини розпочинається з перших днів її життя в сім'ї, якщо ця сім'я вирізняється національними особливостями і національним побутом — з материнської мови, колискової пісні, бабусиної казки, з участі дитини у народних звичаях і обрядах, із засвоєння народної пісні, з причетності до процесу народної творчості тощо. Діти дошкільного віку беруть участь у народних життєвих дійствах (вертеп, колядування, віншування, гаївки, розмальовування писанок тощо).

Традиції, звичаї та обряди мають глибокий вплив на виховання, і не тільки національне, оскільки вони завжди підтримуються силою громадської думки і періодично повторюються. У сім'ї й в школі діти засвоюють шанобливе ставлення до видатних українських історичних і культурних діячів, повагу до ідеалів, за які вони боролися, беруть участь у вшануванні їхньої пам'яті. У ранньому дитячому віці формується культ рідного дому, сім'ї, рідного села, культ предків.

Неабияке значення в процесі усвідомлення етнічної приналежності має рідна мова, якій до певного часу не повинні заважати інші мови. Через неї дитина засвоює національний спосіб мислення, характерні для нього категорії та образи, ставлення до моральних цінностей тощо. Перефразовуючи відомі рядки В. Симоненка, через мову дитина здійснює своє "святе синівське право з матір'ю побуть на самоті".

У ранній період свого життя — в сім'ї — дитина знайомиться з національними та етнічними символами. Йдеться не тільки про Державний герб і прапор, про герби різних українських земель чи природно-географічних районів, а й про історичну атрибутику — гетьманську, козацьку, стрілецьку (булава, бунчук, пернач тощо). Виразником душі українця є також калина, верба і вишня, писанка, вишиванка, іноді сопілка, бандура. Привласнення таких символів, використання їх у своєму житті, одязі тощо є формою громадянського самовираження людини.

Нарешті, саме в перші роки свого життя дитина формує в собі почуття власної "містичної єдності" з територією, на якій народилася, з околицею, яку пізнала вперше, з характерним кліматом тощо.

На етапі етнізації свідомості формується те, що Г. Ващенко називав "стихійним патріотизмом". В основу його покладено, передусім, навички. "Людина, живучи довго серед певного оточення, так зживається з ним, що воно стає ніби частиною її" (Ващенко Г., 1997, с. 67). На психіці людини позначаються клімат і навіть температурні умови та спосіб харчування. Вона органічно зростається з довкіллям, природою, життям найближчих людей, з характерними формами господарювання. І таке почуття — любов до всього, що оточує людину — може іноді набувати високого напруження (Ващенко Г., 1997, с. 67).

Етап національно-політичного самоусвідомлення. За нормальних умов цей етап припадає переважно на підлітковий вік, коли дитина з лона сім'ї й школи переходить у громадське середовище. Процес її загальної соціологізації передбачає усвідомлення свого "Я" як частки суспільного організму, що має національно-політичний характер. Під впливом усвідомлення соціального життя, вивчення історії та культури народу юнак задумується над долею своєї нації, над тим місцем, яке вона посідає серед інших націй, робить вибір щодо потреби і методів відстоювання її свободи.

Етап національно-політичного становлення юнака пов'язаний з його громадською активізацією, з усвідомленням політичної ситуації, у якій живе і розвивається нація. В цей час відбувається приєднання підлітків до молодіжних, громадських та політичних об'єднань і організацій, котрі своїми програмами і діяльністю впливають на процес їхнього національного і громадянського самовизначення ("Пласт", СУМ, "Січ" тощо).

Проте головним і, певною мірою навіть ритуальним, моментом національного самовизначення юнака чи юнки є прийняття ними громадянства. Це особливо значуще для представників національних меншин. Вони вирішують для себе, чи земля, на якій живуть, відповідає їх духовним запитам, чи ні. І цим обумовлюється їх визнання або заперечення громадянства. Бо, прийнявши його, вони не тільки входять у певні права, але й беруть на себе конкретні патріотичні обов'язки — утверджувати, захищати і зміцнювати Українську державу. Це повинен бути чесний вибір.

Зауважимо, однак, що тут на підлітка іноді чигає і певна небезпека, яка полягає у переоцінці місця нації в контексті історії та в сучасному політичному житті, що може призвести до зневаги представників інших національностей. Становлення національного духу ґрунтується не на ворожості до інших націй, а лише на любові до рідного краю, рідного народу. Цей дух повинен сприяти розумінню інших людей, котрі теж люблять свою націю.

Етап державницько-патріотичного самоусвідомлення. Якщо націоналіст любить свою націю, то патріот любить свою Батьківщину. Ця загальнопоширена думка свідчить про те, що патріотизм (громадянськість) е ширшим поняттям, ніж націоналізм. Він є виявом любові та поваги до своєї держави як головної мети національної боротьби і може трактуватися як рівень державницько-патріотичного самоусвідомлення.

Зрозуміло, що передумовою успішного становлення такого державницького патріотизму є, з одного боку, почуття причетності до своєї нації, бо немає патріота, який би не любив свій народ; а з іншого — необхідна наявність власної держави. За будь-яких умов націоналізм повинен поєднуватися із визнанням усіх прав людини і прав народів, відповідати їм. Власне, це і підносить любов до нації на вершину державницького патріотизму як категорії загальнолюдської. Так патріотами України стають не лише українці, а й представники інших національностей, що живуть у нашій державі. Поняття "національного" виходить тут за межі етнічності й сягає рівня державності. Наприклад, термін "нація" (nation) вживається у назві "Організація Об'єднаних Націй" і т. п.

Таким чином, слово "українець", як і слова "француз", "німець", "росіянин", може позначати щонайменше три поняття: а) людину, причетну до свого етносу; б) людину, яка усвідомлює себе часткою нації та поділяє з нею її долю; в) громадянина своєї держави, у даному випадку — України. Саме в останньому випадку ми говоримо: "американець українського походження", "француз польського походження" тощо. Із розвитком державницької самосвідомості нормальним стане вживання словосполучень: "українець російського походження", "українець єврейського походження" тощо.

Названі вище етапи громадянського становлення людини відповідно позначаються на самому змістові її національної свідомості, спричиняються до формування її специфічних аспектів: етнічного, національно-політичного, державницько-патріотичного. Є підстави вважати, що саме наявність цих аспектів у світогляді людини свідчить про його зрілість.

Український виховний ідеал

Основним орієнтиром у системі виховання будь-якого народу є вироблений ним виховний ідеал — особливе уявлення про те, якою повинна бути людина (К. Ушинський, Г. Ващенко). Це уявлення народ втілює у своїй пісні, літературі, казках і переказах, у своїй народній педагогіці. "Ідеальна людина" завжди наділена найкращими якостями душі народу.

Переломні епохи характеризуються потребою виразного бачення виховного ідеалу. Відомо, що він переглядався і в часи реформації, Французької революції, становлення американського прагматизму, фашизму, більшовизму. Таку переломну добу переживаємо і ми тепер, тому гостро відчуваємо потребу мати відповідний ідеал виховання.

Український виховний ідеал втілюється у нашій традиції. Ним, як вважає Г. Ващенко, "треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільше відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості й в творах кращих митців і письменників, що стали духовними проповідниками свого народу" (Ващенко Г., 1994, с. 104). Теоретичне обґрунтування українського виховного ідеалу започатковане К. Ушинським і розвинуте у педагогічній творчості Г. Ващенка, зокрема у його відомій праці "Виховний ідеал".

В основу своїх поглядів на ідеал українського національного виховання Г. Ващенко поклав закони віри в ідеали добра, намагання творити добро і відстоювати його на землі. Вихована на цих засадах людина у своїй поведінці керується вірою, утверджуючи її навколо себе і в самій собі: вона будує Царство Боже на землі.

Водночас людина народжується і живе як єство соціальне, у конкретному національному середовищі, належить до певної спільноти, що вирізняється серед інших спільнот особливим енергетичним полем, своєю мовою, культурою, зв'язками з минулим, звичаями і обрядами і яка зветься нацією. Саме звідси, з походження людини, починається для неї поняття свого етносу, народу, нації. Звідси — її коріння.

Таким чином, ідеал українського виховання ґрунтується на двох головних цілях: служіння Богові та служіння своїй нації.

Бог — це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса тощо. Нація — земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися її власні та вселюдські вартості. У контексті сказаного в попередніх розділах Бог і Україна — є поняттями, які становлять вершину системи вартостей і певною мірою визначають зміст ярусів, які розташовані нижче. У педагогічному сенсі виховний ідеал — це людина, яка служить Богові й Україні.

У своєму трактуванні виховного ідеалу Г. Ващенко спирається на виховну традицію українського народу, на етнопедагогіку. Водночас прямо чи