Отже, для етнічного українця — незалежно від того, якою мовою він тепер послуговується, — прийнятними і морально обов'язковими є всі вартості українського національного виховання. Що стосується представників національних меншин — росіян, поляків, болгар та ін., то вони повинні мати право і можливість реалізувати свої власні національно-культурні потреби: спілкуватися рідною мовою, дотримуватися своїх звичаїв, а за умов компактного поселення, — вчити своїх дітей у школі рідною для них мовою. Таке право закріплюється в Конституції України і підтримується державою. Проте воно: а) не повинно суперечити інтересам титульної нації, для якої ця земля є єдиною територією державного самовизначення і б) повинно узгоджуватися зі статусом громадянина, якщо представник національної меншини приймає українське громадянство.

Держава Україна є Батьківщиною для всіх громадян, які живуть на її території, проте це не повинно обмежувати права титульної нації на власний державницький та національно-культурний розвиток. Стосунки між етнічними українцями і етнічними неукраїнцями (національними меншинами) реалізуються як цивілізовані стосунки між чемним господарем і чемним гостем. Добрий господар робить усе, щоб гість почував себе, як удома, але й гість повинен шанувати вартості й звичаї дому, де його приймають, і не нав'язувати йому свої уподобання. Ми "...за українську Україну, у якій неущемлено почувалися б усі національні меншини, але цілковито розкуто, вільно, саме як господарі держави, як корінний народ, почувалися б українці зі своєю мовою, культурою, національною освітою" (Погрібний А., 1999, с. 11).

Прагнучи власного етнічного самовизначення, національні меншини мусять орієнтуватися і на кінцеву мету українського виховання, що ґрунтується на ідеології української державності — становлення громадянськості й державницького патріотизму. Бо всіх членів суспільства об'єднує обов'язок громадянина і спільна держава є для них найбільшим добром. Лояльна щодо національних меншин українська держава має право очікувати, що за свою гостинність вони відплатять їй повагою до її культури, мови тощо. Крім того, зі статусу громадянськості випливає, що всі громадяни мали б знати державну мову, бо на державному рівні всі вони є українцями, незалежно від свого етнічного походження, а відтак державна мова — головний чинник консолідації суспільства.

Якщо спроектувати цей погляд на систему українських національних вартостей, то представник національної меншини повинен до частини з них (національно-культурних вартостей) ставитися з повагою, а ту їх групу, яка стосується державності, — приймати як обов'язковий орієнтир, до якого в кінцевому підсумку прямує всеукраїнське виховання. Не кожен може бути українським націоналістом, але кожен повинен виконувати обов'язки громадянина. З цього випливає, що виховання молоді, яка репрезентує національну меншину, повинно поєднувати в собі орієнтацію на обов'язки громадянина України, уважне ставлення до власних національно-культурних (етнічних) потреб та повагу до національних особливостей корінної нації.

Варто зазначити, що природний демократизм українців сприятливо впливає на вирішення міжетнічних стосунків в Україні. Українці — нація, пройнята християнським духом терпимості, прощення, і ми розуміємо народи, котрі хочуть зберегти свою віру, своє місце в історії. Справжньому патріотові при високому почутті власної гідності чужа дріб'язкова чванливість, почуття зверхності над іншими народами. Саме на таких засадах здійснюється національно-патріотичне виховання дітей — представників усіх народностей в Україні. Очевидно, що воно буде завжди відбуватися на тлі природної суперечності, яка визначається ставленням національних меншин до Української держави. Головними чинниками, котрі виступають носіями таких настроїв і прагнень, є сім'я, а за умов компактного поселення національних меншин — громада. Власне ставлення — сім'ї і громади — до української нації, держави тощо позначається на характері національного виховання таких дітей. З одного боку, громадянська лояльність батьків щодо держави передається дітям, а з іншого, — саме національною активністю батьків і громади визначатиметься прагнення дітей до засвоєння своїх культурно-національних вартостей.

На побутовому рівні в тій ділянці стикаємося іноді з певними конфліктами. По-перше, дуже часто позбавлення колишніх культурних і політичних привілеїв, якими користувалися росіяни, трактується як порушення прав людини. Тут потрібні елементарна чесність і почуття справедливості. По-друге, нині ще живуть ті люди, народи, зокрема й українці, які на своїй землі зазнавали кривди і несправедливості, депортацій і ув'язнень лише за те, що любили свою Батьківщину. І їм важко позбутися відчуття жалю і змусити себе шанувати тих, хто знущався над ними. Так виявляється "емоційне тертя" між представниками різних національностей, що, однак, ніяк не можна ототожнювати з державною політикою в Україні.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К.: Дніпро, 1991.

Белинский В. Сочинения: В 2 т. — СПб., 1900. — Т. 2.

Бергер П. Капіталістична революція. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бердяєв Н. Смысл истории. — М.: Мысль, 1990.

Бердяєв Н. Царство духа и царство кесаря. — М.: Республика, 1995.

Бех І. Цінності як ядро особистості // Цінності освіти і виховання. — К.: Вищ. шк., 1997.

Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шлях реалізації // Рідна школа. — 1999. — № 12. — С. 13—16; 2000. — МІ. — С. 10—12.

Біблія. — К., 1992.

Біланюк П. Не лишень навчаємо, але й виховуємо // Рідна школа. —1936. — Ч. 20. — С. 293—296.

Біланюк П. До чого змагає сучасна школа взагалі й Рідна Школа з окрема. — Л., 1938.

Біланюк П. Де шукати джерел внутрішньої карности // Шлях виховання й навчання. — 1939. — Кн. II. — С. 116—119.

Білошицький А. Суспільство без емоцій, без моралі, або пропаща душа — гомо хамус // Рідна школа. — 1993. — № 8. — С. 2—7.

Будз П. Виховання характеру // Шлях виховання й навчання. — 1928. — Ч. 11. — С. 1—8; Ч. 12. — С. 4—9.

Вахтеров В. Основы новой педагогики //Избр. пед. соч. — М.: Педагогика, 1987.

Ващенко Г. Виховання волі і характеру. — Лондон: Вид-во Спілки української молоді, 1952.

Ващенко Г. Виховання любови до Батьківщини (націоналізм і інтернаціоналізм). — Лондон: Вид-во К.К. СУМ у В. Британії, 1954.

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Полтавський вісник, 1994.

Ващенко Г.— 1. Вибрані педагогічні твори.— Дрогобич: Відродження, 1997.

Ващенко Г.— 2. Загальні методи навчання. — К.: Українська видавнича спілка, 1997.

Ващенко Г. Праці з педагогіки і психології. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2000.

Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам'яті. — К.: Школяр — Фада ЛТД, 2003.

Вернадский В. И. Начало и вечность жизни. — М.: Советская Россия, 1989.

Витулкас Дж. Новая модель здоровья и болезни. — М.: Педагогика, 1997.

Вишневський О. Сучасне українське виховання. — Л., 1996.

Вишневський О. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім мене // Рідна школа. — 2001. — № 10. — С. 24—28.

Войтыла К. Основания этики // Вопр. философии. — 1991. — Ml. — С. 29—60.

Волкова Н. Педагогіка. — К.: ВЦ "Академія", 2001.

Гончаренко І. Уваги до українського національного характеру. — Новий Ульм, 1961.

Горохович А. Плекаймо в дитині і розум, і душу. — Дрогобич: Бескид, 1992.

Джонс Дж. та ін. Укрепление здоровья при содействии школ // Здоровье мира. — 1995. — март — апрель. — С. 10—11.

Дзерович Ю. Педагогіка. — Львів: Накладом греко-католицької Богословської академії, 1937.

Дорошенко В. Короткий бібліографічний огляд // Українська душа. — К., 1992.

Жуйко П. Психологія гомо совєтікуса // Сучасність. —1993. — № 9. — С. 148—152.