Потреба побудови родини є природною і не залежить від самої людини. Родина — це завжди і радість, і клопіт; вона окрилює і обмежує, але людина чує потребу в ній. Бо це — обов'язок, виконання якого покладене на людину Богом. Духовне ядро родини зароджується в людині у процесі її власного духовного розвитку.

Деякі родинні цінності дитина засвоює дуже рано. Вона ділиться іграшками з молодшим братчиком, допомагає бабусі, відмовляється від цікавої телепередачі, якщо в хаті хтось хворий, винесе сміття зі спільної кухні тощо. Коли людина стає дорослою, вона повинна бути готова до інших, важчих актів самообмеження. Особливо це помітно, коли настає пора будувати власну родину. Досвід дитинства тут виявляється дуже корисним. Закони вірності спонукають людину обмежувати своє приватне життя, приносити жертву і пізнавати радість народження власних дітей, а відтак виконувати непрості обов'язки догляду за ними; дбати про спільні засоби життєдіяльності, готувати їжу для інших, заробляти потрібні кошти тощо. Усе це — самоподолання, яке не видається важким людині, що несе в собі духовну потребу такої поведінки.

В умовах родинного співжиття подолання егоїзму індивідуальної людини веде до злиття зусиль і прагнень об'єднання в одне ціле. Так у родини з'являється спільне бажання йти до власного призначення, до досконалості, прагнення ідеалу. Утворюється родинна атмосфера ("аура"), а в ній — духовне ядро.

За цих умов духовні сили родини становлять вже не звичайну суму доданків, а щось вище, те, що психологам відоме як "додаткова енергія": люди, котрі зі самозреченням складають власні зусилля в одне ціле, завжди виявляють, що їх спільна енергія — щось більше, ніж сума енергій окремих людей. У цьому процесі особливо виразно відчувається двоєдина природа родини. Вона, як і окрема людина, складається з матеріального, біологічного, з одного боку, і духовного, містичного, астрального — з іншого. Здатність людини долати себе задля власної родини, жертвувати собою, орієнтуючись на ідеали родинності, є головною і категоричною передумовою стабільності сім'ї. "Розлучатися поспішають передусім егоїсти", — пише В. Сухомлинський. Жити в шлюбі — це найперше уміння керувати, управляти своїми бажаннями, уміння поступатися часткою своїх бажань (Сухомлинський В., 1977, т. б, с. 880). Відсутність такої здатності — перша і цілком достатня причина розвалу сім'ї.

Зрештою, духовність людини — не єдиний чинник, котрий впливає на стан родини. Тут має значення і вдалий вибір партнера, і справедливість у моральних, побутових та майнових відносинах, матеріальні умови життя родини, і ще багато інших чинників. Усі вони можуть ослаблювати родину, але лише за однієї умови: якщо духовність поступається першим місцем у свідомості людини і нею оволодівають інші прагнення. За всіх обставин духовність родини має здатність "згладжувати" гострі кути і допомагати людині долати труднощі. Саме на таких засадах будували родину наші предки: життєві труднощі й невдачі їх теж не минали.

Таким чином, життєздатність і сила родини— найперше у розвитку її духовних основ, у здоров'ї її духовного ядра. Не глибоке пізнання

Деякі традиційні особливості української родини

Витоки української сім'ї простежуються на нашій території ще з доби раннього палеоліту (приблизно 200 тис. років до Хр.), а на думку М. Грушевського, чіткі форми сімейного союзу в Україні виразно виступають в індоєвропейську епоху. Хліборобське життя стародавніх українців впливало на родинний устрій. Осідлість, стабільний прибуток від праці на землі, чим переважно займалася жінка, робили матір головною особою родини і надовго закріпили тут елементи матріархату.

З давніх-давен українка вирізнялася почуттям власної гідності та завжди була берегинею сімейної моралі. Візантійський письменник і цісар Маврикій (682—601) засвідчує, що "їхні (наших предків. — О. В.) жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважають смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям..." (Січинський В., 1946, с. 16). Наша жінка не терпіла невірності свого чоловіка. На відміну від російської сім'ї, де протягом віків допускалося навіть так зване снохацтво (співжиття свекра з невісткою) і де жінка зазнавала постійних принижень від деспотизму чоловіка, стосунки в українській родині будувалися на визнанні рівноправності чоловіка й жінки. їхні взаємини характеризувалися певним демократизмом. Діалог Одарки і Карася з опери "Запорожець за Дунаєм" ілюструє цей момент дуже вдало: їхню "сварку" пронизує почуття рівності, добрий гумор і взаємна любов. У традиції створення сім'ї в Україні існував звичай, коли дівчина сама сваталася до парубка: приносила в хату хліб, ставила на столі й мовчки чекала відповіді від батьків свого обранця.

Рівноправність стосунків виявила себе також у правах жінки на майно, зокрема, на так звану материзну, що не характерно для деяких інших народів, де повним власником є лише чоловік. Не поодинокими були випадки, коли жінка ставала навіть номінальним головою ("Чоловік підпирає один кут хати, а жінка — три"). Уважають, зрештою, що емансипованість української жінки пов'язана не лише із залишками матріархату в українському характері, а й часто з вимушеною відсутністю чоловіка вдома (визвольні війни, козакування, чумацтво тощо). Жінка нерідко повинна була брати на себе відповідальність голови сім'ї й виконувала чоловічу роботу.

Українська сім'я радо відкривала себе впливові соціально-духовної культури, користувалася громадським захистом. З цього приводу маємо цікаві свідчення Павла Алепського (1654 р.). Він пише: "Ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони (мешканці Козацької землі. — О. В.) за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів" (Січинський В., 1946, с. 39).

Справа одруження — творення сім'ї — у наших предків мала не лише особистий, а й громадський характер: на підбір пар впливали, зокрема, парубоцькі та дівочі кола (громади), громадська думка, звичаєві норми тощо. Чоловіка, згідно з цими нормами, вважали самостійним лише після одруження. Тривале парубкування не схвалювалося, а до тих, хто взагалі не одружувався, ставилися зневажливо.

Участь громади у формуванні молодої сім'ї відбивалась також в оцінці морального стану родини молодого й молодої. Репутація сім'ї цінувалася часом вище, ніж її майновий стан. Шлюб практично повсюдно освячувався церквою, кульмінацією чого була взаємна клятва вірності молодих. Винятковими були шлюби, коли чоловік і жінка "жили на віру", тобто не приносячи такої клятви в церкві. За всіх цих випадків родинна мораль підносилася до рангу громадської.

Як засвідчує М. Стельмахович, українцям з давніх-давен був властивий культ домашнього вогнища, культ Роду, Вони мали у своєму пантеоні навіть божества, які опікувалися родиною — Рід і Рожаницю. Людина не мислила власного щастя без сім'ї, без домашнього вогнища — "Без сім'ї — нема щастя на землі".

Культ роду був відлунням того, що ми сьогодні називаємо генетичним кодом, покликом крові. Окремі роди виділялися як "знатні"; до них висувалися особливі вимоги, зокрема моральні й патріотичні. "Знатні роди" в історії народів були їх репрезентантами, носіями їх кращих особливостей. Честь роду зобов'язувала людину поводитися високоморально, бути взірцем для інших. Дуже цінувалася пам'ять про предків і їхні вчинки; від покоління до покоління передавалися матеріальні предмети, залишені ними, — рушники, особисті речі, зображення тощо; ретельно доглядалися могили предків.

Виявом поваги до родини, її єдності були храмові свята, коли члени роду, навіть далекі родичі, які жили в інших селах, збиралися бодай раз на рік — на "храм" — за спільним столом, обмінювалися відомостями про своє життя і так відновлювали духовну єдність роду.

Потяг до збереження цілості сім'ї й роду позначився також і на інших святах та обрядах, особливо в обряді Різдва Христового.

Споконвіків наш народ дбав про фізіологічне здоров'я роду, зокрема, ще з давніх-давен суворо заборонялися шлюбні стосунки внутрішньородового характеру.

Українська родина відрізнялася особливостями свого побуту. Іноземці, які відвідували Україну, неодноразово відзначали охайність української сім'ї. Так, лікар Ґотліб Ґмелін у своїй "Подорожі по Росії"" (1770— 1780) писав, що українці "люблять і пильнують чистоти, для того і в найпростіших хатах у них значно краще, ніж у найбагатших дворян у росіян". Подібне спостереження у 1812 р. робить Бдвард Даніель Кларк. Порівнюючи українців з мешканцями Московії, він зазначає, що перші "чистіші, запопадливіші, гостинніші, побожніші та менш забобонні".

Іншою особливістю української родини був і, зрештою, залишається природний потяг до естетизації побуту, прикрашання свого житла, знарядь праці, матеріальних предметів, пов'язаних з обрядами і звичаями (рушники, писанки тощо). Естетизм українки виявлявся особливо в оригінальному покрої та орнаментації її одягу, детальний опис якого у XVII ст. з підкресленою симпатією подають У. Вердум, Петре, згадуваний вже Ґ. Ґмелін