Становлення характеру: педагогічне трактування

План

1. Становлення характеру: педагогічне трактування

2. Безхарактерність

Ставлячи перед собою завдання впливати на розвиток характеру дитини, педагог повинен мати власний "педагогічний" погляд на предмет.

Насамперед, мусить бути враховано те, що, як уже йшлося, людину не можна виховувати "покомпонентно". Почування і воля не розвиваються поза участю розуму і ціннісних орієнтацій. Педагогіка змушена відштовхуватись від цілості людина (дивитись на характер "з відстані"). Проте їй потрібні і такі підходи, використавши які, вона водночас бачила б у ньому і конкретні точки прикладання зусиль.

Специфічною вимогою педагогіки є трактування характеру з динаміці. Усі його складові не є абсолютно стійкими, навіть природні властивості по-різному виявляють себе у різні періоди життя людини. Відомо, наприклад, що в інтелектуальному плані деякі люди розвиваються швидше, інші — повільніше; у деяких цей процес зупиняється в 45—50 років, а в інших пік розвитку припадає на старість. Це стосується також решти компонентів характеру і загалом зумовлює його мінливість.

Є підстави вважати, що розвиток характеру має і певні вікові особливості, передбачає послідовну появу певних ознак. Особливо це стосується темпераменту. Як і наше обличчя, — вважає Я. Ярема, — затримуючи основні риси подібности, змінюється з роками і наш природжений темперамент. Він схильний припустити навіть, що дитинству властиві переважно риси сангвіністичної збудливості, юності — меланхолійна забарвленість, зрілому вікові — здатність до рішучих дій, а старості — споглядальний спокій флегматика.

Важливою особливістю педагогічного підходу до проблеми характеру є також усвідомлення того, що і хто виховує характер. Традиційно-християнське трактування людини виходить з того, що вона сама за себе відповідальна, а тому сама бере участь у його формуванні. "Характер — є в першу чергу наслідком роботи людини над собою, є виявом її свобідної волі" (Ващенко Г., 1952, с. 225). Григорій Ващенко вважає примітивним і вульгаризованим трактування людини як об'єкта виховання, що ґрунтується на поглядах російських рефлексологів (І. Павлов та ін.) і американських бігевіористів. Бо "фактично людина може діяти не тільки внаслідок впливу на неї зовнішніх, а й внутрішніх причин" (Там само, с. 15). Самовихованню характеру Г. Ващенко відводить головну роль.

Отже, виховання характеру — як його ядра, так і периферії — підлягає дії тих самих законів, за якими будується все виховання та розвиток людини. Тут задіяні три головні чинники; а) природні, вроджені особливості організму (є підстави вважати, що всі компоненти характеру мають свій початок у спадковості); б) вплив зовнішніх життєвих обставин, у тому числі й виховний вплив середовища; в) власна воля і розум людини. Таким чином, характер започатковується природою і вдосконалюється в процесі діяльності під впливом обставин та власної волі індивіда.

Серед вроджених чинників розвитку характеру К. Ушинський називає: а) загальний стан організму (сильний — ослаблений, хворий — здоровий); б) властивий організмові темп поповнення (відновлення) енергії за рахунок харчування; в) особливості будови мозку та всієї нервової системи, що виражається у сприйнятливості й збереженні зовнішніх вражень, рухливості, дратівливості тощо.

До чинників зовнішнього виливу на формування характеру відносять найперше систему виховання і розвитку дитини. Ця система повинна бути цілеспрямованою і орієнтувати її на вироблення відповідних якостей характеру. Костянтин Ушинський не схвалює виховання, "що само не має сильного характеру, не пройняте традицією, не може виховувати сильних характерів, і вихователь зі слабким характером, мінливим способом думок і дій ніколи не розів'є сильного характеру у вихованцеві..." (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 237).

Галицькі педагоги міжвоєнного часу вказували також на те, що у формуванні характеру значну роль відіграють географічні, а особливо соціальні, обставини, серед яких зростає дитина (Біланюк П., 1936, с. 294). Деякі риси характеру обставини посилюють, розвиток інших сповільнюють. "Виховання і самовиховання — це свідомо організовані й систематично здійснювані способи формування характеру" (Ващенко Г., 1952, с. 215). "Готовим" характер не успадковується. Спадковими є лише ті нервові особливості організму, на основі яких він будується. Але вони можуть бути по-різному розвинуті, видозмінені або навіть переборені. В цьому, власне, — сенс виховання характеру.

Поза увагою педагогіки не повинна залишатися ще одна обставина. Попри всю мінливість характеру, найбільш інтенсивний етап його становлення — "кристалізація" — припадає на період юнацтва. Його, цей період, Г. Ващенко називає най-змістовнішим (Там само, с. 40). Становлення характеру, на його думку, завершується в 20—25 років. А це означає, що саме на педагогіку і на діяльність освітньо-виховних інститутів лягає головна відповідальність за те, як формується характер молоді. Як зауважує Г. Ващенко, людина вдосконалюється все життя, але в молоді роки основна роль його становлення належить вихованню.

Разом з тим К. Ушинський неодноразово вказує також на дві складові характеру: природний характер і характер, вироблений самою людиною, і що в одної людини може домінувати спадковість, а в іншої — схильності, нею вироблені (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 281). Існує також думка, що "вродженість характеру" виявляє себе раніше, а його вихованість — пізніше. Гармонійні характери, що є вродженими, видаються привабливішими. "Та коли ми хочемо бути справедливими, — пише К. Ушинський, — то повинні будемо віддати пальму першості характерам другого роду, які важкою боротьбою перемогли природжені погані схильності й виробили в собі добрі правила, керуючись усвідомленням необхідності добра. Такі сократівські характери виривають з корінням зло не тільки з себе, а, можливо, й із своїх дітей та внуків і вносять у життя людства нові, живі джерела добра" (Там само).

Загальний висновок зі сказаного вище полягає в тому, що шлях до гармонії характеру пролягає не через репресивні зусилля, не через "викорчовування" негативних рис, наприклад, лінощів, пасивності тощо, а через розвиток у процесі діяльності їх антиподів — працьовитості, ініціативи тощо. За всіх обставин найкращою в тому сенсі є діяльність самостійна, бо лише через неї діють власні зусилля людини, скеровані на розвиток свого характеру. Тут — у діяльності — формуються звички, в яких усі компоненти характеру діють безвідмовно і стають для людини природними.

Безхарактерність

Безхарактерність — вельми поширене явище в нашому сучасному суспільстві. У її основі — загальна інтелектуальна, вольова і моральна "детренованість" (недорозвинутість) людини, а насамперед, відсутність високої мети та зосередженості зусиль, що породжує хаотичність поведінки, або ж велике "розсіяння" цілей. Опинившись у конкурентному середовищі й водночас у пустелі духу, вона відчуває стан розгубленості й нездатності до продуктивної діяльності.

Першою і головною ознакою безхарактерності є, отже, відсутність у людини стійкого прагнення долати зовнішні обставини та примхи власної натури, а відтак підпорядковувати все головній меті власного життя. Руйнівником характеру в також попутне сподівання, що хтось інший, а не я, несе відповідальність за моє життя. Це — психологія рабства, коріння якого глибоко входить у наше минуле. Прагнення до високої мети і покладання обов'язку щодо її осягнення на себе є хребтом характеру, а людей, які не здатні на це, Г. Ващенко називає "безхребетними". Бо саме в цьому бачить він запоруку гармонійності та врівноваженості, доброї організації всіх життє-творчих сил. "Основне в людині — не знання самі по собі, навіть не глибина і системність їх, а характер і добра воля, що визначається спрямуванням сил людини до високої мети, поєднаним з енергійністю, великою наполегливістю і стійкістю у досягненні поставлених перед собою завдань" (Ващенко Г., 2000, с. 116).

Слабкість і розвал характеру може спричинити також меншовартість будь-якого іншого компонента його структури — недорозвиненість волі, слабкість інтелекту, перевага негативних з точки зору потреб діяльності прикмет індивіда, відсутність твердих моральних засад. У дітей безхарактерність розвивається в ситуаціях, коли батьки і школа надто обмежують прагнення, розум і волю дитини, заважають виявам її самостійності. Негативне значення може мати невдалий вибір людиною заняття, не здобутий власними зусиллями комфорт, іноді погане здоров'я та інші чинники.

Зовнішнім виявом безхарактерності є втрата оптимізму та перспективи свого і суспільного життя, хисткість намірів, кволість і занепад духу, безпринципність, відсутність віри і самовпевненості, схильність пливти за течією тощо. Зауважимо, що Г . Сагач виділяє три драматичні ознаки життєвої нереалізованості людини, що також вказують на відсутність характеру: а) втрату смисложиттєвих цілей, розчарування і зниження працездатності; б) деформоване життя як наслідок невизначеності життєвих цілей або їх хибність, безпорадність; в) сурогатне життя, яке заповнене псевдо діяльністю, псевдо цінностями ("Психологія і педагогіка...", 1996). У всіх випадках безхарактерність кінець-кінцем зводить людину до стану тваринного життя, робить її слугою власних інстинктів і нездорових звичок.

У практиці виховання, а надто, коли йдеться про зміцнення характеру вже сформованої людини, випадає найперше "поставити діагноз" — виходячи хоча би з наведеного вище простого розуміння його структури. Гармонія характеру може бути осягнута лише внаслідок "лікування" якогось