Зовнішні чинники виховання і розвитку: рідна мова

План

1. Рідна мова

2. Українознавство

3. Мистецтво

4. Засоби масової інформації

5. Громадське життя

Мова є явищем, що властиве лише людині. Вона виконує в її життєдіяльності фундаментальні функції, включаючи виховну та розвивальну, а тому повинна бути предметом великої уваги в педагогічній науці.

Мова в житті людини. Духовне життя людини — її почування, інтелект, воля, ціннісні орієнтації тощо поєднуються зі зовнішнім світом, удосконалюються і розвиваються завдяки мові. І те, як мова цю "з'єднуючу" функцію виконує, які образи і настрої викликає в душі людини, як вони відображають зовнішній світ — реально чи перекручено, — має для людини колосальне значення. Релігія і мова є першими тлумачами життя, навколишньої дійсності, природи, людини тощо. Релігія дає духовне, вселенське їх трактування, мова — земне, національне, "видове", природовідповідне. Звідси — очевидний висновок: збагачення мови, розвиток мовних можливостей дитини є також надійним шляхом її духовного розвитку.

Будучи засобом спілкування, мова забезпечує процес єднання людей, становлення людських спільнот і найперше нації. У цій ділянці стикаємося з двома її функціями. По-перше, з довготривалою функцією, що забезпечує продукування і зберігання суспільних ідей, розкриття змісту цінностей, що об'єднують суспільство, націю. По-друге, з оперативною функцією — у формі прямого спілкування людей.

Перша функція мови як засобу спілкування забезпечує людині можливість засвоєння вартостей шляхом оволодіння культурними надбаннями попередніх поколінь. Входження дитини в культурне поле може і повинно супроводитися також її участю в творенні, поглибленні й уточненні культурних вартостей. З допомогою мови дитина вростає у суспільне середовище, в спосіб мислення навколишніх людей, всього народу. Оскільки мова є засобом кодифікації й акумуляції духовних досягнень нації й людини, то вона стає також чинником єднання поколінь минулих, теперішніх і майбутніх, засобом "цементування" нації (К. Ушинський). Завдяки мові людина одержує можливість вбирати і засвоювати дух предків, а відтак передавати свої думки, прагнення та ідеї нащадкам.

У вихованні дітей цілком практичне значення має застосування мови як способу спілкування. Бо саме тут — у сфері прямого спілкування — найбільше виявляється важка для нас хвороба скутості ("закомплексованості") людини, що часто зумовлює рабське почуття меншовартості. Очевидно, що мова, якщо людина володіє нею добре, може бути важливим чинником становлення самовпевненості, стійкості й самоповаги, важливим чинником соціального розвитку дитини. Вона може забезпечити успіх у середовищі навіть людям обмежених інтелектуальних можливостей. Ось чому так важливо, щоби дитина всюди і постійно говорила сама, а не лише слухала. її мовлення вдома і в класі може здаватися примітивним, а предмет — банальним, але його всіляко треба підтримувати, бо це мовлення власне, і його нічим замінити не можна. У цьому сенсі цілком слушними є наші намагання привернути більшу увагу до комунікативного мовлення в початкових класах.

Отже, мова у вихованні повинна виконувати стрижневу роль, бути базовим предметом удома і в школі (К. Ушинський), фундаментом вивчення всіх інших предметів, включаючи точні науки. Це означає, що навчання мови в школярів повинно бути справою не лише одного навчального предмету — мови. Не тільки "мовник", але й "фізик", "хімік", "географ", учитель фізкультури та ін. повинні навчати дітей мови, найперше, звичайно, стосовно сфери свого предмета, а не навпаки, як це, на жаль, тепер часто трапляється, коли такі вчителі лише засмічують рідну мову дитини. Мова у школі — не "спеціальність", а загальний засіб, який обслуговує всі сфери пізнання і твор часті. Звідси — високі мовні вимоги до всіх учителів.

Мова та розвиток людини. Мова, отже, є практичним засобом творення і "матеріалізації" думки. Протягом віків виробляється певна відповідність структури думки і структури мови. І якщо умови забезпечують людині можливість виражати свої думки тією мовою, до якої її спонукає природа, тобто рідною мовою, то розвиток її відбувається повноцінно. Якщо ж сформована в душі думка змушена "вдягатися в інше вбрання", не на неї шите, то це створює додаткові психологічні труднощі й в кінцевому рахунку затримує інтелектуальний і духовний розвиток (В. Грінченко, І. Потебня та ін.).

На цю ситуацію вказує і К. Ушинський, описуючи свої подорожі по Швейцарії, де він зауважив велику пошану до рідного слова, хоча воно і не було "великодержавним". "Не без жалю, — пише він, — згадував я про наших малоросійських хлопчиків, яких з першого дня починають ламати на великоруський лад" (Ушинський К., 1954, т. 2, с. 136). А в своїй відомій праці "Рідне слово" він наголошує, що позбавлення можливості навчатися рідною мовою веде до сповільнення психічного розвитку дитини; такі діти або "цілковиті ідіоти", або позбавлені всякого характеру і творчої сили (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 275). Дитина, що вивчає світ з допомогою чужої мови, "важче, тупіше, менш глибоко входить у розуміння природи й життя, або, інакше кажучи, розвивається повільніше і слабше" (Там само, с. 273—274).

Явище мовно-інтелектуальних деформацій характерне сьогодні для низки регіонів України, де діти в родині говорять українською мовою, хай навіть зіпсутою, а в школі змушені повністю переходити на російську. До речі те, що називаємо "мовним суржиком", є не чим іншим, як наслідком невідповідності вродженої структури мислення українця і структури чужої йому мови, "продуктом" намагань узгодити їх, "одягти" своє мислення в чужий "одяг". З огляду на це доцільно було би будувати бодай початкове навчання за етнічним принципом: мала дитина повинна "купатися" в своїй національній культурі й мові.

Мовні труднощі створюються також протиріччям між сімейною мовною практикою і довкіллям. Воно теж може пригнічувати дитину, змушувати її приймати чужу їй мову задля збереження власного статусу в середовищі. Зрештою, середовище тисне і на дорослу людину, тому всяка "демократична" байдужість нашого уряду до цих процесів є дуже шкідливою.

Проблема мови і виховання неодноразово, але однозначно трактувалася в галицькій педагогіці 30-х років минулого століття: чужа мова гальмує розвиток дитини, рідна — сприяє цьому процесові. На думку В. Сімовича, цьому закону підлягають найперше ситуації протистояння споріднених мов, бо за зовнішньою спорідненістю у глибині приховано духовні своєрідності, що лише на поверхні мови виражаються малопомітно. Найперше це стосується семантики, структура якої має завжди помітні розбіжності. Можна, зрештою, стверджувати, що саме споріднена мова і є найбільш небезпечним чинником сповільнення розвитку, бо шанси її глибокого негативного впливу значно більші, ніж мови цілком відмінної. Наприклад, слова з іспанської чи навіть англійської мови запозичуються важче, ніж слова з мови російської чи польської.

Домінанта рідної мови. Духовна і культурна функція рідної мови кожної людини залежить від того, яке місце вона посідає в свідомості людини поруч з іншими мовами — домінуюче, рівнозначне чи підлегле. Нормальною є ситуація, якщо рідна мова є в психіці людини домінуючою, бо саме на її основі працює "інтелектуальна кухня". У цьому сенсі всі інші мови — як би ми добре їх не знали — лише добудова (Сімович В., 1934, с. 41), і знання їх, природно, будуть "трохи гіршими" від знання рідної. Серед колишніх "радянських" народів це завжди демонстрували естонці, литовці, латвійці. Властиве це і полякам. І не тому, що ці народи нездатні добре вивчити чужу мову або що вони її ненавидять, а тому, що люблять і шанують мову рідну. Лише брак патріотичних почувань спонукає людину в спілкуванні легковажно переходити на чужу мову свого співрозмовника і таким чином визнавати свою мову меншовартісною.

Явище домінанти рідної мови має сьогодні доленосне значення для нашого народу, нашої культури, нашої школи. Не досить оголосити формально якусь школу "україномовною". Навіть за умови щирого ставлення вчителів до цієї проблеми рідна мова стане домінантою ще не скоро. Тим паче, якщо цьому процесові заважає мова конкуруюча — у свідомості й мовній практиці середовища. Тут потрібна довготривала і продумана державна політика, спрямована не на "українізацію", а на знеросійщення (дерусифікацію) поросійщених колись національних меншин "союзу".

Українознавство

Українознавство можна трактувати і як цілісну систему наукових поглядів, що втілює та інтерпретує національні цінності, і як певний набір українознавчих наук (навчальних предметів), об'єднаних на основі концепції українства. В обидвох випадках воно втілює також дві глобальні функції — науково-дослідну і виховну. Першу з них цей предмет може виконувати і під іншими назвами, наприклад, "народознавство", "українське народознавство" чи навіть "суспільствознавство". Натомість виховній ролі цього предмета відповідають тільки два терміни: "краєзнавство" (від слова край) і "українознавство", їх об'єктом є цілісне поняття Малої й Великої Батьківщини в її етнічному, територіально-географічному, історичному, національно-культурному, мовному тощо вимірах (Кононенко П., 1994, с. 21). Вони мають на меті не тільки пізнавати Батьківщину, але поступово відкривати її для дитини — не "частинами" чи "аспектами", а цілісно — відповідно до того, як розширюються