може опиратися, але неспосібна творити власне життя, — вона тільки просто існує" (Там само, с. 111). Тим часом значення має не те, що існує, а те, що діє, що йде кудись, будучи озброєним ідеєю, коли ідея втілюється в кінетичну силу. Народ має бути чимось більше, ніж фактом; у його свідомості мусить знайти втілення динамічна сила. Очевидно, що за сучасних умов, це сила державотворення. Саме поєднання національного духу з діяльністю мало б вести до подолання невиразності, нестійкості й розрізненості наших намагань. Українознавство несе цю ідею і головним своїм завданням вважає передати її українській дитині. Воно покликане цементувати національну свідомість українства і в цьому сенсі, як зауважує П. Кононенко, його ідея дуже співзвучна з ідеєю і прагненням Т. Шевченка: "В Україну ідіть, діти!"
Отож, українознавство в школі матиме великий вплив на виховання за умови, якщо подаватиметься на діяльнісній основі. На цю обставину постійно вказувала С. Русова, що була, як відомо, прихильницею концепції Дж. Дьюї. На її думку, вчитель, звичайно, повинен підводити увагу дітей до відповідного предмета. "Але саму працю мусять виконувати учні власними силами та й власними силами осягнути успіх в переведеної праці". Бо знання, які "не виходять із самочинності", не дають великої користі (Русова С, 1933, с. 32). Конкретними "теренами" практичної участі дітей є географія рідного краю, його геологія, рослинний і тваринний світ, побут та звичаї, фольклор тощо. З метою вивчення рідного краю С. Русова радить влаштовувати екскурсії, складати плани і карти місцевості, писати літопис міста чи села, досліджувати власний родовід. Ця робота, на її думку, має розвивати в дитині активність, "самочинність" (Там само, с. 33). Далі навколо такої роботи вона радить розгортати вивчення всіх інших предметів — мови, арифметики, геометрії тощо.
На активних методах засвоєння дитиною українознавства наголошує і В. Пачовський у своєму виступі на Першому українському педагогічному конгресі. На його думку, на уроках літератури, наприклад, учні повинні сперечатися, розходитися в поглядах, висловлювати своє ставлення, керуватися власними почуттями, щоб у кожного з них формувався власний світогляд. "Знання про минуле, сучасне і майбутнє Вітчизни повинні бути сповнені трепету особистих почуттів і переживань людини — тільки за цієї умови камені історії оживають і стають могутніми велетнями, що борються поруч з нами..." (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 228).
Діяльнісне українознавство передбачає, отже, щоб діти виконували творчі завдання, що ведуть до пізнання Батьківщини. Це пізнання повинно також сягати рівня державності, зовнішньої та внутрішньої політики тощо. Прикладаючи власні зусилля до вивчення Рідного краю, дитина зближується з ним, глибше розуміє його минуле, теперішнє і майбутнє, свої обов'язки перед ним.
Мистецтво
В історії людства мистецтво завжди мало великий вплив на духовний стан суспільства. І не випадково, як зазначає Г. Ващенко, великі митці часто виступають репрезентантами, "символами" своїх епох — як у всесвітньому, так і в національному масштабах — епоха Гомера, епоха Данте, епоха Котляревського тощо. Показово також, що навіть деякі вчені та філософи в минулому писали свої твори в поетичній формі. "Бо дія мистецтва — повніша, ніж дія науки" (Ващенко Г., 2000, с. 196).
Наука, на думку Г. Ващенка, діє переважно лише на розум: участі почуттів тут навіть уникають. Через це наукові твори не вельми сильно впливають на поведінку людини. Дія мистецтва ширша. Воно впливає на почуття, волю, мислення людини. Сприймаючи мистецькі образи та їх трактування (мислення), ми водночас переживаємо задоволення, обурення, любов і ненависть, співчуття чи навпаки, отримуємо певне бажання стати на чийсь бік (Там само).
Виховання та естетичні потреби людини. Шукання і творення краси, прихильність до неї, потреба естетичного переживання є вродженими в людині. На думку К. Ушинського, "інстинктивність естетичних прагнень, яка існує в людях, є психологічний факт, що не підлягає сумніву" (Ушинський К., 1954, т. 6, с. 179). Вони — естетичні прагнення — реалізуються в наших будівлях, в убранні, в поезії, в звичаях і навіть у науці — стихійно і "ненавмисно".
Дитина любить усі види мистецтва — малювання, спів, ігри, танці, казки тощо — і радо поєднує з ними свою діяльність. Зрештою, найраніше виявляється в неї любов до малювання, ліплення і мистецтва слова. Душа дитини народжується готовою до спілкування з мистецтвом, і цим природа виявила турботу про людину: дала готовий специфічний інструментарій пізнання світу ще до того, як вона навчиться мислити, говорити, читати і писати.
Іншим важливим моментом у педагогічному трактуванні мистецтва є те, що краса, яку воно репрезентує, і добро тут завжди йдуть у парі. Мистецтво здатне нести добро. Аналізуючи внутрішній стан людини, відомий філософ С. Франк стверджує, що "десь недалеко від краси знаходиться добро" (Франк С, 1992, с. 235). І саме звідси бере свій початок відомий афоризм: "Краса врятує світ".
Про спорідненість краси і добра свідчить навіть поняття "моральної краси". Щире подвижництво, смерть за волю Батьківщини чи за перемогу добра, — все це краса моральна, що сприймається не стільки розумом, скільки серцем. Ми не сумніваємося в тому, що "це Краса", бо маємо еталон (ідеал) такого вчинку в своєму духовному досвіді.
Естетичний досвід. Спілкуючись з мистецтвом, дитина накопичує свій естетичний досвід, що має подвійний характер. По-перше, вона сприймає мистецтво — поверхнево або глибоко, залежно від власного естетичного розвитку — і завдяки цьому розвиває в собі його розуміння, нарощує досвід такої діяльності. Намагання дитини осягнути ідеальне сприяє розвитку ідеалістичного світогляду. Добра музика, наприклад, має іноді глибокий збудливий вплив на емоції, веде до вдосконалення смаків; вона може також унормовувати і врівноважувати почуття, облагороджувати душу.
По-друге, дитина бере безпосередню участь у мистецькій творчості, що зумовлює розвиток її власних творчих можливостей. К. Ушинський вказує на те, що дитяче малювання і дитячі мистецькі роботи є дуже могутнім засобом пробудження в дітей прагнення до вдосконалення в галузі витонченого. Однак саме лише оточення дитини гарними речами може цей розвиток заглушити. Немає сумніву, що з-поміж цих двох аспектів естетичного життя дитини участь у художній творчості має вирішальне значення. Як і в релігійному досвіді, пасивне сприймання краси веде лише до запозичення естетичних можливостей. Щоб розвиватися, душа повинна працювати, і чим важче, тим більших здобутків доможеться.
У нашій виховній традиції могутнім засобом естетичного виховання завжди був хоровий спів, особливо в церквах та читальнях, драматичні аматорські гуртки, уроки малювання і співів у школі, писанкарство. Піснею супроводилися польові роботи, толоки, вечорниці тощо. Усе це передбачало активну участь людини в творчості.
Сьогодні ситуація швидко і докорінно змінюється. На природних естетичних потребах паразитує телебачення та кіноекран. І якщо навіть не давати оцінку змістові цього "екранного мистецтва", сам той факт, що воно перетворює людину на пасивного спостерігача, видається вельми зловіщим: така ситуація веде до розвитку згадуваного вже "паразитарного емоціоналізму", коли людина звикає реалізувати свої емоційні потреби не через свою власну творчість, а лише очікує впливу на себе ззовні. Як вважають психологи, задоволення емоційних потреб таким чином не розвиває, а притуплює волю і розум. Щось подібне пережили стародавні римляни, полюбляючи жахливі видовища — задля власної втіхи. Це ознака деградації. Психологи простежують велику поширеність цих явищ і в наш час. Звідси — очевидний педагогічний висновок і найперше для батьків: якнайширше залучати малих дітей до мистецької діяльності (малювання, ліплення, гра на музичних інструментах тощо) і дуже обережно користуватися послугами телебачення та кіно.
Мистецтво і праця. Естетичне виховання і розвиток — як шляхом сприймання мистецтва, так і участі у його творенні — ведуть до розвитку почуття краси, спостережливості, розуміння форми і гармонії, відчуття барв, ритму тощо. Участь дитини в творенні образів забезпечує також володіння технікою (словом, барвами, звуками тощо). Цим особливо характеризується ужиткове мистецтво, що передбачає володіння також технічними засобами — токарним верстатом, інструментами для обробки дерева тощо. Деякі види мистецтва (наприклад, дизайн) взагалі поєднуються з процесами матеріального виробництва.
В історії нашої культури мистецтво, схильність людини до орнаменталізму завжди характеризували будь-яку нашу працю: будівництво дому і внутрішнє облаштування житла, виготовлення одягу, сільськогосподарські вироби, наші народні звичаї тощо. І досі українець намагається прикрасити свій дім ззовні орнаментом чи картиною. Потреба естетичного самовираження в праці є вродженою, але вона особливо виражена в нашому характері.
Штучна урбанізація нашого населення за більшовицького режиму не давала можливості розвиватися цій потребі людини. В місті вона не створює таких передумов — тут все стандартне і для неї готове. Сьогодні ж поєднання праці й мистецтва набуває особливої актуальності й стосовно домашнього і шкільного виховання. І не тому, що "так треба", а тому, що це для нас природовідповідно. Викладання таких "синтетичних" предметів, наприклад, у рамках уроків ручної