У такому контексті мусимо тлумачити й до сьогочасний розгул корумпованості, аморальності й злочинності. Не може людина деградувати так глибоко за короткий час. Маємо тут справу лише з виявом справжнього обличчя так званої радянської людини, специфічно вихованої для життя під постійним наглядом, в атмосфері страху, без сформованого сумління, а тому нездатної поводити себе нормально за умов свободи.

Теперішні відчутні труднощі, духовна кволість людини поглиблюють її люмпенізацію.

Реальні зміни у нашому суспільстві можливі лише в міру того, як людина ставатиме на власні ноги та переставатиме шукати собі господаря і "турботливого батька", повбуватиметься психології "совковості" і споживацтва. Природовідповідний перехід від авторитарно-патерналістського устрою до громадянського суспільства, якому в Росії завадив більшовицький переворот 1917 р., сьогодні стає дійсністю. Глибинно-історична сутність цього переходу й полягає у вивільненні з-під диктату ініціативи і творчих сил людини, а відтак у подальшому їх розвитку, що можливе лише за наявності свободи. Бо свобода є найважливіша умова повноцілого досконалого життя (Ващенко Г.).

Таким чином, людина сьогодні опинилася в фокусі соціально-економічних перетворень і духовно-культурних процесів. Пристосувавшись колись до життя в умовах "безтурботного" національного і соціального рабства, вона несподівано для себе потрапила в обставини свободи — для багатьох незвичні та незрозумілі — й змушена міняти свій стан: ставати самовідповідальним, активним, підприємливим громадянином, якому багато дозволено, але який відтепер повинен жити лише за рахунок власних зусиль, власної ініціативи, а відтак і відстоювати вартості, які приймає. Як і слід було чекати, цей процес виявився для "радянської людини" надто важким і болісним.

Враховуючи природну довготривалість процесу психічних і духовних змін в людині, було б надто оптимістично очікувати швидких перемін і в суспільстві. Скажемо більше: "Спроба швидкого і радикального усунення зла в певній суспільній сфері чи формі, в якій воно в дану епоху особливо гостро і очевидно спостерігається, — пише С. Франк, — звичайно неминуче призводить до таких реформ, які одне зло замінюють іншим, іноді ще гіршим; зло так би мовити тільки перекидається при цьому з однієї сфери чи форми суспільних стосунків в іншу, але не зникає" (Франк С, 1992, с. 106). Якщо ці майже пророчі міркування відомого філософа спроектувати на недавнє минуле і на теперішній морально-духовний стан нашого суспільства і нашої людини, то стає очевидною сутність теперішніх успіхів і, особливо, невдач. Було б утопією покладатись тут, зокрема, на Помаранчеву революцію. Не підлягає сумніву, що вона розворушила енергію народу і розчистила простір для процесів національного і громадянського відродження. Мотором її виявилася молодь, хребет якої не зламано і природне почуття гідності та справедливості глибоко не сплюндровано. Проте влада з природних причин ще впродовж певного часу перебуватиме в руках старшого покоління, яке якщо й змінюватиме свою психологію, то дуже повільно.

Зрештою, таке самоусвідомлення не повинно вести і до апокаліптичного розпачу. То правда, що зло, накопичене десятиліттями в душі людини, не може так просто самозруйнуватися. Але очевидно й те, що воно перестає бути "всесильним".

У тій ділянці випадає довготривала дорога і важка праця душі — впродовж багатьох років. А відтак — надія на універсальний закон регенерації: природа здатна сама заліковувати свої рани, і це стосується теж людини та суспільства, бо вони — частина її.

Нове соціальне замовлення

Будь-яка система освіти чи виховання, а отже і педагогіка, мусять мати чітко виражену мету, що віддзеркалює потреби суспільства — соціальне замовлення. Без цього вони приречені на невдачу.

Аналіз соціально-економічних та духовно-культурних наслідків розвалу СРСР засвідчує, що наше суспільство кладе в основу свого подальшого життя дві головні ідеї: ідею побудови Української держави та ідею становлення в ній громадянського (демократичного) устрою. їм підпорядковується і процес становлення нової системи освіти і виховання, що відтепер трактується як система національно-демократична. Це означає, що наша українська освіта, наше виховання і відповідно наша педагогіка, як це характерно для всіх європейських народів, є національними. Під цим розуміємо не тільки прагнення до відродження національного самоусвідомлення нашої дитини: всі аспекти системи освіти і виховання носять національний характер, тобто відповідають духові й стратегічним цілям української нації та держави, нашій виховній традиції й нашій ментальності; це повинна бути система, що відповідає потребам нації, держави і окремої людини. Другою домінуючою тенденцією української освіти, виховання та розвитку стає демократизація особистості й пристосування її до життя в умовах свободи, без чого не маємо перспектив на успіх. Адже ніякою дисципліною і ніяким жорстким наглядом не можна замінити спонтанне джерело сил, що б'є з глибини вільної людської душі.

Із національно-демократичного характеру української освіти і українського виховання випливають усі інші наші пріоритети, зокрема: відродження духовності, моральних засад і почуття патріотизму, розвиток громадянського самоусвідомлення людини — її творчих і вольових якостей, ініціативи і здатності забезпечувати собі успіх за умов конкуренції, дбати про своє здоров'я та довкілля.

Сказане вище дає також підстави визначити загальну мету сучасної української педагогіки як історично-специфічну. Вона не тотожна функції педагогіки будь-якої європейської держави, життя в якій характеризується стабільністю і ясністю цілей. Мета нашої педагогіки — значно ширша і радикальніше. Вона полягає насамперед у тому, щоби сприяти становленню "цілком інакшої людини", здатної вести природовідповідне (самовідповідальне) життя, допомогти їй переорієнтуватися з цінностей азійського (деспотичного) типу на цінності європейсько-демократичні, а відтак відійти від свідомості провінційної, осягнути відчуття власної національної й особистої гідності та повноцінності. Таке виховання орієнтується також на вирішальну роль внутрішнього самоконтролю людини і на відмову від тотального зовнішнього нагляду, який передбачався комуністичним вихованням.

У ділянці патріотичного виховання, зрештою, специфічною метою українського виховання є і прищеплення державницького світогляду, коли свою долю та своє особисте щастя людина пов'язує з власною упорядкованою державою, що має міцні моральні підвалини і добрі та шановані людьми закони.

Нарешті, наша освіта і наше виховання повинні бути сучасними, тобто спиратися на духовну силу своєї традиції, але орієнтуватися і на теперішні потреби нашого суспільства, а відтак осягати європейські освітні стандарти.

Педагогіка у вакуумі ідеалів

В основі будь-якої системи освіти лежить прийнята в суспільстві система цінностей, а отже, і віра у відповідні ідеали. Комуністична освіта і виховання 20—40-х років мали у своїй основі таку систему цінностей. Головним Ідеалом тут була запозичена у благородних мрійників ідея і обіцяна народу побудова "комуністичного" суспільства. Крізь призму віри в цей міф трактувалися всі інші норми загальнолюдського, національного, громадянського, сімейного та особистого життя людини.

Попри всю химерність ідеї "комуністичного раю" як Головного Ідеалу, вона все ж забезпечувала цій антихристиянській системі певну цілісність і рівновагу, а педагогіка, яка на цій системі ґрунтувалася (А. Макаренко та ін.), була на той час по-своєму життєздатною. Комуністи загалом вірили, що з перевихованням людини в дусі беззавітної віри і відданості комуністичній ідеї будуть розв'язані всі педагогічні проблеми. Зразком людини, вихованої на таких цінностях, вважалися Павка Корчагін, Павлик Морозов, молодогвардійці та ін.

Незважаючи на декларовану прихильність до матеріалізму, у сфері цінностей перші більшовики були ідеалістами. Цей ідеалізм ґрунтувався на ідолопоклонстві. Він характеризувався глибокою вірою у "світле майбутнє", в безпомилковість вождів та їх творів, вірою в необхідність зла. Задля щастя всього людства приносилися в жертву долі та душі мільйонів окремих людей.

Життя, а згодом і XX з'їзд КПРС, у свідомості багатьох розхитали віру в ідеї комунізму, поставили під сумнів усю систему вартостей в її специфічних виявах. І якщо офіційно, за допомогою суспільних наук, в літературі, культурі й мистецтві тощо, вона за інерцією продовжувала насаджуватися, то через втрату віри і переконання щодо відповідних ідеалів, насправді впливу на людину більше не мала. "Епоха Брежнєва" позначена глибинним руйнуванням ідеалізму в будь-якій сфері життя людини. Вона у своїх вчинках більше не оцінювала себе крізь призму "вищих цілей" чи будь-яких ідеалів взагалі. Помисли людини збуденіли, заземлилися. Релятивізм трактування моралі став зручним не лише для партійного функціонера, але й для буфетниці. "Матеріалізації" людини великою мірою сприяли матеріальні нестатки, відсутність товарів першої необхідності, вистоювання в чергах за продуктами тощо. За цих умов вона деградувала морально, духовно і навіть фізично. Хамство перемогло порядність, тваринні інстинкти — нормальні людські почування. Витворився особливий тип "гомо совєтікуса" ("совка"). У свідомості такої людини постійно переважають лише матеріальні інтереси — задоволення потреб виживання, а, якщо пощастить, то й забезпечення комфорту. На думку Євгена Сверстюка, "...ми стали зустрічатися з таким повсюдним явищем, як охлялість, — фізична і моральна заляканість, зацькованість, збайдужіння, і