Якщо почуттєву сферу, таким чином, визнати як головний компонент, "ініціатором" дії характеру, то в інших чинниках його спроможності — в інтелекті, волі та індивідуальних діяльнісних прикметах людини, про які йшлося в попередньому розділі, — слід вбачати інструментальну функцію. Ці чинники виступають як засіб, що діє "за наказом" і під впливом волі "центру", що дію ініціює. Здібності, мислення, пам'ять, світогляд освітлюють предмет та умови діяльності, тим часом як воля та індивідуальні прикмети покликані забезпечити перебіг і якість дії.

Проте, як уже мовилось, спроможністю до дії сама діяльність і, відповідно, структура характеру не вичерпуються. Адже людина, будучи істотою духовною, здатна ще й керувати своєю діяльністю, розпоряджатись своїми можливостями і діяти в одному напрямі та стримувати свої зусилля в іншому. Отож структура характеру повинна містити і компонент морально-етичної саморегуляції характеру, певні ціннісні засади, зокрема ті, які забезпечують взаємодію людини з соціальним середовищем та природою. Якщо спроможність до дії покликана лише задовольняти життєві потреби людини і має суто прагматичну (навіть егоїстичну) природу, то соціальні та валео-екологічні цінності спонукають її відходити від егоцентричних прагнень, долати себе, а час від часу ставити інтереси сім'ї, громади, нації, інших людей, природи тощо вище власних.

Таким чином, у структурі характеру ми виявляємо п'ять головних складових: чуттєво-мотиваційну сферу, інтелект, сферу волі та набір індивідуальних прикмет людини, а також соціальні та валео-екологічні цінності, якими вона послуговується. Якщо цей висновок уважати обґрунтованим, то наше наступне завдання полягатиме в тому, щоб побачити ці компоненти в системі.

Зазначимо найперше, що К. Ушинський, як і Г. Ващенко та інші українські педагоги, постійно балансують між дуже вузьким розумінням характеру, репрезентованим його "чуттєвою серцевиною", і широким, що сягає меж поняття "особистість". У цьому балансуванні часто відчувається навмисне бажання уникнути категоричності. Чи не тому, що обидва підходи для педагогіки є резонними і бажаними? З одного боку, переконуємося, що всі згадані компоненти тісно пов'язані й функціонально взаємообумовлені, через що виключати їх з поля нашої уваги недоцільно. Адже "не буває психічних процесів, що їх можна б назвати виключно розумовими, чи емоційними, чи вольовими" (Ващенко Г., 1952, с. 9).

Але з іншого боку, таке широке трактування характеру затінює конкретні об'єкти в ньому, хибує нечіткістю і навіть аморфністю. Для практики воно малопридатне: через хаос понять до нього підступитися важко. За цих обставин мусимо шукати шляхи поєднання згаданих вище двох підходів.

Враховуючи все сказане, а також беручи до уваги потреби педагогіки, одержуємо можливість сформулювати три важливі для нас тези.

1. Характер — поняття неоднорідне. У ньому слід розрізняти ядро (рис. 16, А, Б), що репрезентується почуваннями (прагненнями, бажаннями, спонуками, образом життєвої

Рис. 16. Структура характеру в його педагогічному трактуванні

мети, а також типами реакцій — дратівливість, урівноваженість, стійкість тощо), та периферію, компоненти якої тісно пов'язані з ядром характеру, але несуть в собі й свої специфічні (автономні) властивості та функції. Якщо ядро є джерелом прагнень, то периферія виконує власне інструментальну функцію, визначає структуру, динаміку, якість та напрям діяльності. Саме сюди віднесемо інтелект, волю, соціальні та валео-екологічні ціннісні орієнтації людини та індивідуальні прикмети суб'єкта дії.

2. Характер— цілість, яка. будується навколо ядра, що втілює і виражає головну мету людини, сенс її життя. Мета може мати різний зміст, але без неї характеру не буває. "Характер у вужчому та властивому розумінні полягає не на існуванні таких або інших ознак функцій чи здібностей, а на постійності (сталости, стійкости) й єдності передовсім головних напрямків та диспозиції волі, що виявляється в послідовності думки і поведінки", — писав відомий український педагог Я. Ярема ("Українська педагогічна думка Галичини в іменах", 2003, с. 160). Характер — не просто сума компонентів, а певна їх організованість, єдність. Усі вони є настільки "характером", наскільки націлені на "головне" як на організуючий чинник.

Формування характеру — не звичайний розвиток окремих компонентів — прагнень, волі, мислення, ціннісних орієнтацій і окремих прикмет людини, а розвиток їх з орієнтацією на головну мету. "Межа" характеру там, де закінчується підпорядкування периферії, цій головній меті життя.

3. У своїй єдності характер є явищем динамічним. Як зазначає К. Ушинський, в ньому є "щось природжене людині й щось таке, що формується в ній впродовж її життя" (Ушинський К., 1954, т. б, с. 301). Розвиток його відбувається від зародкового, простого до складного і досконалішого. У цьому процесі первинні прагнення до діяльності переростають у життєву мету, первинні реакції — у зрілий темперамент, первинні усвідомлення — в глибокий аналіз ситуацій, а первинне самооцінювання — у світогляд тощо.

Отже, характер відрізняється від простої сукупності тих чи інших якостей людини саме тим, що ці якості певним чином націлені, зорієнтовані, зосереджені й підпорядковані справі осягнення єдиної мети. Водночас усі ці духовні, психічні, соціальні та інші якості пов'язані між собою певною взаємозалежністю і функціональною взаєморозташованістю. У цій взаємопов'язаності компонентів характеру К. Ушинський вбачав його силу, а їх розрізненість, розірваність, неповноту організації трактував як слабкість характеру (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 448). Людей, які мають розвинутий розум або сильну волю, зустрічаємо немало, але не завжди вони будуть характерними. Бо характер — це системна організованість усіх потенцій організму, де кожен чинник відіграє лише ту роль, яка визначається ядром.

Такий погляд на характер та його функціонування дає підстави повернутись до того педагогічно доцільного його визначення, яке дав йому К. Ушинський. Характер — це сукупність тих особливостей, якими відрізняється діяльність однієї людини від діяльності іншої. Втім практичні завдання педагогіки спонукають нас також і до покомпонентного трактування цього складного і цілісного поняття. Зупинимось стисло на цих компонентах.

Ядро характеру

Змістовна структура ядра. Поняття ядра характеру пов'язується з почуттєвою сферою людини. Вона є найінтимнішою у її структурі. У психології розділ про неї й досі залишається найбільш нез'ясованим, туманним і, правдоподібно, таким залишиться, бо в природі цієї сфери багато транераціонального, містичного. У своїх дослідженнях К. Ушинський розрізняє два види відчуттів: почуття і почування.

Почуття (див. рис. 16, В) є безпосередніми відгуками душі на зовнішнє середовище і виявляють себе в силі й темпах реакції: вони можуть бути сильними і слабкими, глибокими і поверхневими, швидкоплинними і повільними. Почуття зумовлюють спосіб сприймання світу і засвоєння досвіду, а тому можуть мати свої особливості в кожної людини. Правдоподібно, що тут, власне, стикаємося з тим, що в процесі розвитку людини трансформується в темперамент, коли в характері починають домінувати якісь певні риси— вразливість, дратівливість, стійкість, повільність тощо.

Беручи свій початок від рефлексів, імпульсів та інстинктів, цей аспект чуттєвої сфери свідчить про стан емоційності людини (Ващенко Г., 1952, с. 173). Зауважимо також, що в цій ділянці чуттєвої сфери на основі природних і привласнених особливостей відбувається розвиток інтровертності та екстравертності характеру, що, як уже йшлося, є важливим предметом уваги нашої етнопсихології.

Характерною особливістю почуттів є те, що вони безпосередніше, ніж почування, пов'язані зі зовнішнім світом, а також те, що в їхньому формуванні беруть участь наші органи відчуттів. Через це вони мають конкретніший характер.

Почування (див. рис. 16, А) — це відгук душі на її ж власні відчуття (наші переживання), а тому вони мають ще більш суб'єктивний характер, ніж почуття (сором, жаль, гнів, співчуття, симпатія тощо). "Почування більш невіддільні від душі, ніж відчуття, і саме їх людина не може передати іншій людині" (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 31). З цієї причини спроба вивчення почувань часто заводить дослідників у сферу глибоко індивідуального і духовного, де будь-яка їх класифікація взагалі неможлива.

Важливим супутником почувань є віра, що поруч з іншими чинниками лежить в основі переконань. Поєднуючись з переконанням, віра полегшує боротьбу мотивів, посилює рішучість, робить доступнішим вибір. Навпаки" відсутність віри і переконань робить людину часто рабом випадку і сторонніх впливів (Г. Ващенко). Це ослаблює характер.

Функції ядра. Ядро характеру є, отже, фокусом, у якому зароджується образ мети і прагнення її осягнути. Цю серцевину людини П. Юркевич трактував як осердя духовного життя і називав її "серцем". Він уважав, що саме тут "зачинається і зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; у ньому (у "серці". — О. В.) виникають різноманітні наміри й бажання" (Юркевич П., 1993, с. 74).

Як мовилось вище, тут — у ядрі характеру — зосереджена і його сила як здатність