Самодисципліна. Основою самодисципліни є воля і налаштованість людини на обрану мету. Якщо воля і спонуки перестають господарювати у її душі, наводити там лад, то вона стає іграшкою обставин, піддається власним інстинктам і нахилам, часто стає тягарем для близьких їй людей. Нерідко така людина почуває себе кволою і фізично.

Самодисципліна — необхідна риса керівника. "Лише той, хто вміє творити свій власний характер, — каже Конфуцій, — може керувати іншими людьми". Велика повага і вимогливість зумовлені не лише енергією зовнішньої дії, але і внутрішньою самодисципліною і самовпевненістю.

Самовпевненість є також важливою властивістю людини, що долучається до успіху її діяльності. Вона може бути природженою і навіть не завжди відповідати реальним можливостям людини, а тому повинна ґрунтуватись на самопізнанні, досвіді, правильному виборі праці тощо. У такому випадку вона стає великою силою. Невпевненість в собі позбавляє людину віри у власні сили і призводить до їх втрати.

Багатолітній стан поневолення нашого народу зумовив те, що тип непевної в собі людини став у нас домінуючим. Комплекс меншовартості, коли людина, об'єктивно володіючи значним потенціалом, воліє поводитися скромно, "задовольнятись меншим", є загальновизнаною характеристикою українця. Натомість спостерігаємо чимало випадків, коли люди вельми обмежених розумових можливостей досягають помітних успіхів лише завдяки впевненості в тому, що вони покликані до великих справ.

Відповідне почуття формується вже під час родинного виховання: якщо дитині постійно дорікати, вказувати на її недоліки, вона такою і ставатиме. З цього приводу існує порівняння, як реагують дві матері на невдачу дитини (наприклад, коли вона опинилася в калюжі). Одна скаже: "Ну, ти завжди знайдеш собі клопіт, "незграба", а інша: "Едику, обходь болото, ти ж розумний хлопчик". Навіювання дитині віри в себе формує егоїста, але розвиває і передумови успіху. Приниження дитини в сім'ї формує скромну і невпевнену в своїх силах людину.

"Часто варто лише запевнити людину, що в неї є сили, щоб сили в ній виявилися.", — пише К . Ушинський (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 374). Правдоподібно, що саме тут лежить ключ до сховища духовних сил, які викликаються з глибин свідомості вірою. І далі: "Чим більше впевненості в людини, що вона зробить ту чи іншу справу, тим імовірніше, що вона її зробить" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 374). Вважають, що впевненість у собі пов'язана зі сферою волі. Сильна воля завжди формує самовпевненість людини, рішучість і спроможність її до дії.

До складових вольової сфери людини слід віднести також терпеливість, витривалість та інші якості характеру, які, звичайно, спричиняються до життєвого успіху людини.

Периферійні специфічні якості діяча

Важко, а може і неможливо, визначити всі індивідуальні особливості людини, які позначаються на її діяльності. Дивлячись на неї "з відстані", як це й вимушена робити педагогіка, ми можемо вказати лише на найголовніші, типові особливості, що в дійсності стосуються всієї палітри цінностей розвитку, тобто такі, що можуть бути віднесені до духовної, психічної, соціальної й фізичної сфер. Дослідження в ділянці такого опису людини ще чекають свого автора.

За існуючих обставин ми зупинимось лише на деяких особливостях, обравши їх чисто емпірично, "на око" і через це — не претендуючи на вичерпність і абсолютну коректність. Про деякі з таких особливостей людини йшлося в попередніх розділах цієї праці. Нарешті, саме відокремлення загальних для всіх людей і суто індивідуальних особливостей є вельми дискусійним і, роблячи це лише умовно, ми керуємось радше потребами практики, ніж теоретичними доведеннями.

Ідеалізм і прагматизм. Людина може бути прагматиком або ідеалістом. І хоча такий поділ є надто категоричним і спрощеним, для наших цілей він достатній. Прагматик — людина "здорового глузду"— дивиться під ноги, а тому рідко спотикається, вона практична і сприймає світ таким, яким він є. Ідеаліст — прагне більшого, він намагається поліпшити життя, хоче це зробити для себе і для інших, а тому орієнтується не на реалії життя, а на ідеальний взірець, до якого людина ніколи не доходить (і він це усвідомлює), але до якого все життя тягнеться, прагне. І стан таких прагнень для ідеаліста є нормальним.

"Ідеалізм діяльності" втілює в собі намагання вимірювати свої зусилля ідеальним еталоном, а тому він випереджує практичні цілі, спонукає дивитись далі й вище, фактично позбавляє силу прагнень будь-яких меж. Такий "ідеалістичний" — підхід до життя має в собі, як не дивно, конкретний і практичний сенс: істина в тому, що людина, яка прагне сильно і багато, в кінцевому рахунку завжди продуктивніша і завжди чогось домагається.

Природа налаштовує людину на економію сил, а тому "заземлює" її, спонукає до меншого. Реальні наслідки її зусиль постійно менші, нижчі, гірші, ніж її задуми і цілі. Власне в цьому контексті бачимо сенс геніальної думки Г. Сковороди: "Бери вершину і матимеш середину". Те саме згодом повторить М. Реріх у розмові з Л. Толстим: якщо хочете досягти якоїсь точки на протилежному березі швидкоплинної річки, мусите, перепливаючи, за орієнтир брати іншу точку — розташовану вище неї.

Прагматизм — це філософія компромісу, що не підносить людину над собою, а втоптує її в рутину матеріального життя і власних "найперших" інстинктів. Вона обмежує інтенсивність прагнень, а отже, зменшує шанс розвитку сильного характеру. Орієнтуючись на "нижчі" цілі, досягаємо ще нижчого. Натомість "ідеалізм" — це філософія високої мети. Намагаючись робити все якнайкраще, з орієнтацією на ідеал, людина тим самим удосконалює всі головні компоненти власного характеру.

Григорій Ващенко підкреслює, що ідеалізм, як правило, властивий молоді, і то не залежить від того, якої ідеології вона дотримується. Саме молодь прагне до високого, вона здатна до самопожертви, схильніша до чистого кохання, до вияву геройства тощо. Усе це позитивно впливає на формування характеру (Ващенко Г., 1952, с. 33).

.Свобода. Якщо воля означає "здатність", "спроможність" впливати на зовнішній і свій внутрішній світ задля реалізації певних цілей, то свобода — це "дозвіл", це право щось робити. Існує і поняття "свобода волі" (Ващенко Г., 2000, с. 328).

Свобода є передумовою самодостатності людини. Почуття свободи розвивається у діяльності — шляхом долання обмежень. "Якби людина з дитинства ніколи не знала, що таке обмеження волі, то вона ніколи не знала б і почуття свободи"(Ушинський К., 1954, т. 1, с. 464). Допоки людина прагне свободи — вона вільна. Справжнє рабство починається тоді, коли людина втрачає потребу, а відтак і "смак свободи", перестає їх цінувати. Натомість раб, який обурюється тим, що його позбавили свободи, — вже не раб.

Здатність людини відстоювати свободу, боротися за неї — і є реальним шляхом до розвитку "апетиту" до свободи, прагнення ії мати. За цих умов діє той самий закон розвитку — боротьба за свободу забезпечує удосконалення здатності людини до такої боротьби. Почуття і потреба свободи — другий бік самої діяльності, її головна передумова.

У діяльності людини є сфери, де вона повинна робити щось також із почуття обов'язку і виховувати в собі це почуття. У якихось моментах вихованець повинен підкоритись волі обставин, навіть волі виховника. Це привчання до виконання обо- в'язку таке дорогоцінне, що вияв повної свободи був би великим "нещастям", — уважає К. Ушинський. "...Сама основа справжньої свободи полягає в умінні обмежити себе, і людина, яка не вміє примусити себе робити те, чого не хоче, ніколи не досягне того, чого хоче" (Там само, с. 405). Якщо ж обмеження свободи відбувається лише ззовні, якщо в діяльність дитини втручаються інші люди — батьки, вчителі — і не дають їй ніколи вільно почувати і бажати, то це однозначно веде до безхарактерності та інфантильності.

Егоїзм і амбітність. Егоїзм — поняття неоднозначне. Домінування його у свідомості людини рівнозначно втраті духовності, звідси причина асоціальної поведінки людини, яка протиставляє себе суспільству і природі, веде до конфлікту з ними. Проте, з іншого боку, егоїзм вказує на "індивідуальність" у людині, він є джерелом амбітності, без якої вона не спроможна досягти в житті успіху.

На цей аспект егоїзму вказує Софія Р у сова: "Природна дитина егоїстична, і цей егоїзм необхідний для найкращого розвитку ії індивідуальності. Виховання й не мусить знищувати у малої дитини інстинкту егоїзму, без нього дитина не розвивається в справжню людину, а в якусь солодку сентиментальну істоту" (Русова С, 1994, № 1, с. 31). Так само Яким Ярема ("Українська педагогічна думка Галичини в іменах", 2003, с. 142) стверджує: "Щоб зміцнити волю,