Контингент жерців комплектувався звичайно за принципами успадковування цього звання. Але, крім права успадкування, існував ряд ритуальних вимог, серед яких була й така, як відсутність у кандидата фізичних недоліків. Були в храмах і жриці. Практикувалася храмова проституція. Жриці, які виконували ці функції, звалися ієродулами, вони виконували відправляли культи.

Жрецтво тримало в своїх руках науку, літературу і мистецтво. Розташування Ассирії та Вавилонії у межиріччі Тигру і Євфрату на торговельних шляхах, що ведуть до Східної Аравії, Індії і Далекого Сходу, створювало умови, що сприяли культурному обміну. Жрецтво широко використовувало ці зв'язки.

У Дворіччі розвиток релігійних уявлень збігався з розвитком перших наукових знань. Тут виникло і розвивалося зрошуване землеробство, яке підштовхнуло вивчати міри площ, обсягів, маси, часу.

Розвиток землеробства і будівництва потребував математичних знань, вони з'явилися вже в кінці ПІ тис. до н. е. Шумери користувалися шістдесятирічною позиційною системою числення, склали таблиці ділення і множення чисел, квадратів і кубів чисел, їх коренів, розв'язували квадратні рівняння; вони знали теорему, яку згодом відкрив Піфагор; мали інші математичні досягнення.

Розвиток математики вавилонськими жерцями є, безумовно, історично знаменним явищем. Відомий дослідник історії стародавньої науки О.Нейгебауер вважає, що його можна порівнювати з математикою раннього Відродження. Адже була відкрита ірраціональність V 2; вавилоняни наближалися до висновку, що рівняння р = 2 g не має розв'язання в цілих числах. А щодо астрономії, то вже в часи Селевкідів вавилоняни були на рівні античних греків.

У храмах Дворіччя особливо інтенсивно велися астрономічні дослідження; адже дві третини року небо над країною було безхмарним. Вже в VII ст. до н.е. жреці точно вираховували час сонячного затемнення. Для обчислення часу було взято періодичність проходження по небосхилу Місяця. Так виник період часу - місяць - 28 днів, під час яких світило проходить чотири фази по 7 днів; з'явилося обчислення часу в тижнях по 7 днів. Сім небесних світил, відомих тоді людям - Сонце, Місяць, планети Меркурій, Сатурн, Марс, Юпітер і Венера - мали кожний свій день у тижні, а число 7 набрало особливого магічного значення. Була відома періодичність місячних і сонячних затемнень, описані сузір'я. У І тис. до н.е. починає розвиватися астрологія, яка дуже зміцнила авторитет жерців.

Але той же О. Нейгербауер застерігає, що не слід перебільшувати заслуг шумерських жерців у розвитку астрономічних знань. Міфологічні уявлення про небеса, обожнення Сонця, Місяця чи Венерн не можуть бути названі астрономією, так само як не можна назвати гідродинамікою віру у божественність шторму чи одухотворення річки.

Релігія нововавилонського царства

Після розгрому Ассирійської держави її спадщину розділили Вавилон і Мідія. Вавилон став володарювати майже всім Дворіччям. Ще з 626 р. до н.е. у Вавилоні утвердився халдейський правитель Набопаласар, який правив до 605 р. до н.е. і заснував Халдейську династію. Згодом ця держава дістала назву Халдейського, чи Нововавилонського, царства.

У Нововавилонському царстві поступово відроджується і розквітає землеробство, хоч продовжує існувати землеробська община, але посилюється приватне землеволодіння, зміцнюється рабство. Спостерігається розквіт ремесла і торгівлі. Царська влада вже не має характеру деспотії, вона до певної міри обмежена жерцями, а також військовою знаттю; остання переважно складається з халдеїв. Особливих успіхів Нововавилонське царство досягло за царя Навуходоносора II (? - 562 рр. до н.е.). Він вів переможну війну з Єгиптом та його союзниками Фінікією та Іудеєю, завоював Іудею і зруйнував у 586 р. до н.е. Єрусалим, а іудейську знать взяв у полон. Після смерті Навуходоносора II почалася боротьба за владу. Зрештою в 555 чи 556 рр. до н.е. трон посів ставленик жрецтва Набонід, який вимушений був вести невдалу війну з Персією. Внаслідок цього в 539 р. до н.е. місто Вавилон було взято персидським царем Піром II, а Вавилонія стала частиною держави Ахеменідів. Біблія помилково називає останнім царем Вавилону Валтасара, буцімто сина Навуходоносора, якому начебто під час пічного прийняття було грізне знамення про близьке падіння держави - пальці якоїсь людської руки на стіні царського палацу написали: "Мене, мене, текел, упрасін", що означало "полічено, полічено, зважено та поділено", - така була доля царства. На ранок у Вавилон вдерлися мідяни. Але Валтасар був лише сином Набоніда і самостійно не царював.

Менше століття проіснувало Нововавилонське царство, але це були роки величного розквіту Вавилону. Біблія змальовує його грішним містом, сповненим спокусами, розпустою, розбещеністю.

Вавилон був підданий розбудові. Він являв собою стрункий ансамбль зі складною системою укріплень, широкими проспектами, якими часто рухалися пишні релігійні процеси. Величним виглядав палац Навуходоносора II, з ним змагався красою храмовий комплекс Есагіл; вражала сходинкова вежа (зікурат) Етеменанки заввишки 90 м; це вона викликала біблійний міф про Вавилонську вежу.

Нововавилонське суспільство дістало у спадщину традиційні релігійні вірування Дворіччя. Принципових змін майже не було, хіба що поновлюється авторитет культу Мар-дука. Помітною подією була спроба Набоніда замінити Мардука як главу богів богом Місяця Сіна, який був головним богом міста Харрана, родом з якого був новий цар. Жрецтво не сприйняло цього проекту. Великі боги Вавилонії і Ассирії були богами стихій і небесних тіл. Як зазначав історик релігій А.Мензіс, вони не пани, не володарі, не характери, запозичені з людських родів, вони не чоловіки і батьки, а творці і космічні сили.

Жерці Нового Вавилону продовжували розвиток науки, мистецтва і літератури, всієї культури в цілому. Але короткочасний період розквіту Вавилону не дав можливості для появи значних наслідків. З 539 р. до н.е. почалося швидке розмивання вавилоно-ассирійської культури і до часів завоювання Вавилону Александром Македонським у 331 р. вона вже була замінена перською культурою.

Література

1. Хук С.Г. Мифология Ближнего Востока. - М.: Наука, 1991. 184 с.

2. Крамер С. История начинается в Шумере. Изд. 2-е. - М. 1992. - 235 с.

3. Деп'янчук І. Перекази старинного світа. - Львів, 1908. - 44 с

4. Иейхарут А.А., Шитова Л.Л. Семь чудес древнего мира. - М.-Л.: Наука, 1966. - 134 с.

5. Хрестоматія з історії стародавнього світу. Т. І. Стародавній Схід / Пер. з рос. - К.: Рад. школа. 1953. - С. 126 - 198.

6. Франкфорт Г., Франкфорт Г.А., Уилсон Д., Яковин Т. В преддверии философии / Пер. с англ. - М.: Наука, 1984.