Релігія і духовна культура суспільства. Релігійне вільнодумство як явище духовної культури

Вільнодумство — загальнолюдська цінність. Його походження і розвиток зумовлені релігією, оскільки воно сформувалось як широкий народний рух за визнання і реалізацію прав людини на критичне ставлення до неї і на вільне тлумачення всіх подій, явищ і процесів, що відбуваються у суспільстві.

Виникнення вільнодумства і релігії за часом збігаються. Вільнодумство — постійний супутник і антипод релігії. її поступовий розвиток — закономірний процес, об'єктивну основу якого становить той же спосіб виробництва матеріальних засобів життя людей і та ж система суспільних відносин, що забезпечують активність людини в історичному процесі, у всебічному освоєнні світу, в освіті і науці, в удосконаленні моральності і мистецтва, у наповненні духовної культури суспільства новим змістом, у створенні умов для постійного і вільного відтворення думок. У суб'єктивному плані вільнодумство спирається на здібності людей адекватно сприймати реальність і критично ставитися до релігії, постійно накопичувати позитивні знання про світ і сприяти їхньому розвиткові.

Загальною тенденцією розвитку вільнодумства є поширення сфери його впливу на суспільство, хоча цей процес не прямолінійний : історія знає періоди як піднесення, так і спаду вільнодумства. Головним чином це залежить від ступеня соціальної свободи, можливості людей розірвати коло внутрішньої і зовнішньої несвободи, переглянути релігійні концепції в інтересах адекватного відображення наявних умов життя, сформувати нові ідеї, подолати перешкоди на шляху своєї соціальної і культурної творчості.

Вільнодумство стосовно релігії виявляється у різноманітних формах: очевидних і прихованих, аргументованих і безпідставних, безрелігійних і залежних від релігійних нашарувань, традиційних і нетрадиційних, на рівнях здорового глузду і науки, суспільної практики, філософії тощо. Всі вони характерні для будь-якого виду релігійного вільнодумства, тобто для богоборства і скептицизму, антиклерикалізму й індиферентизму, нігілізму, гуманізму, пантеїзму, деїзму, атеїзму та ін., хоч їхні місце і роль у соціальній еволюції неоднозначні. Наприклад, богоборство — найбільш ранній і досить слабкий вид вільнодумства та дуже недосконала форма критики релігії і релігійних уявлень.

Богоборство виступало зі звинуваченнями бога у тому, що він створив такий недосконалий і несправедливий світ, що сам він — істота злісна і жорстока, головний винуватець "первородного гріха" людей. Воно виявлялось у широких межах: від несміливих докорів на адресу бога до лютого протесту проти нього і було, безсумнівно, певною протидією релігійному і церковному монополізму в суспільному житті. Не випадково церква оголосила богоборство єрессю, а його послідовників — грішниками.

Однак богоборство було рухом стихійним. Воно не виступало проти релігії як суспільного явища і проти релігійних засад, а відображало у своєрідній формі настрої щодо соціальної несправедливості у суспільстві, відчай і горе людей, їх незадоволення власною долею і такими компонентами релігійного морального ідеалу, як смирення без ремствування, страждання на шляху до "райських садів". Ідеї богоборців суттєво вплинули на свідомість суспільства. У літературі і мистецтві богоборці були представлені сильними і гордими особистостями, символами свободи і боротьби проти будь-якої тиранії, сміливими борцями з богом. Таким, наприклад, зображений міфологічний Прометей у творах Гердера, Гете, Байрона, Ліста, Скрябіна і багатьох інших письменників, поетів, музикантів, художників, скульпторів. Його образ залишається актуальним донині.

Ще одним різновидом релігійного вільнодумства здавна й дотепер залишаєтьсяскептицизм (від гр. — той, хто розглядає, досліджує), що піддає сумніву основи релігії або достовірність окремих її догм.

У філософії скептицизм представлений як один із методологічних принципів пізнання і як течія теоретичної думки. Його заснування приписується давньогрецькому філософові Піррону (6л. 360—270 до н. е.). Він, як і Сократ (470—399 дон. е.), створював і поширював свої ідеї тільки в усній формі і не залишив після себе жодного твору. Тому відомості про думки Піррона наш сучасник отримує з робіт його учнів і послідовників, головним чином Тимона (бл. 320—230 до н. е.).

Піррон та інші скептики заперечували достовірність результатів будь-якого пізнання. "Утримуватися від суджень" і "нічого не стверджувати" — такими були їхні основні тези. Коли утримуватися від суджень було неможливо, вони діяли згідно з принципом: "Трохи більше це, ніж те". Ось як, наприклад, відповідав Піррон на запитання відомого полководця і завойовника Александра Македонського (356—323 до н. е.):*

Кого існує більше — живих чи мертвих? — Живих, бо мертвих не існує.*

Земля чи море більше годують тварин? — Земля, тому що море е тільки частиною землі.*

Яка тварина хитріша за всіх? — Та, яку людина до цього часу не знає.*

Щоз'явилося раніше, день чи ніч? — День одним днем раніше.*

Як стати улюбленим? — Бути наймогутнішим і при цьому нестрашним.*

Що сильніше, життя чи смерть? — Життя, тільки воно приносить такі страждання.*

Як людині стати Богом? — Здійснювати те, що неможливо здійснити людині.

Вчення Піррона в історії філософії дістало назву пірронізм і нині сприймається як мистецтво обговорювати будь-які питання, завжди утримуючись від їх обговорення. Піррон заклав основи акаталепсії — вчення про усвідомлення свого незнання. Він же сформулював ідеал поведінки скептика (скептичних переконань), назвавши йогоатараксією (від гр. — незворушність). Піррон не називав нічого ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим, ні несправедливим. Таку ідейну позицію Г. Гегель у своїй "Історії філософії" оцінив як "завершення суб'єктивізації всього пізнання".

Отже, своєю всебічною розробкою поняття "сумнів" як вираження вищого ступеня можливого блаженства людини (якщо вона утримається від різноманітних суджень, то досягне стійкого і незворушного спокою, атараксії) і як методологічний принцип пізнання і діяльності (жодне наукове відкриття не здійснюється без сумніву, він етап на шляху досягнення істини) зобов'язане пірронізму. Крім того, скептицизм вважає необхідним критичне ставлення до реальної проблематики пізнавальної діяльності. Водночас його основним змістом були й залишаються гносеологічні безнадійність, відмова, агностицизм.

Тенденції скептицизму стосовно релігії характерні для всієї її історії. Релігійна віра принципово догматична. її основні положення тому і називаються догмами, що не підлягають жодним змінам. Життя людей для них перебуває нібито у застиглому стані. Минають століття і тисячоліття, а релігійні канони залишаються незмінними. їхня сталість суворо охороняється всією релігійною ієрархією. Модернізації час від часу можуть підлягати тільки правила реалізації цих догм, але не вони самі. Тому сумніви в істинності релігії чим далі, тим більше суперечать її авторитаризму і догматизму, сприяють виникненню більш обґрунтованих форм її критики.

Ще у стародавніх Єгипті, Вави лоні і Палестині мали місце сумніви людей в існуванні потойбічного світу, безсмерті, дієвості релігійних обрядів. У філософії і драматургії античності піддавалася сумніву міфологія. У середні віки засобами вираження сумніву щодо реальності тверджень релігії були фольклор, єресі, художня література, філософія. У Новий час сумніви в істинності релігії набули глибокої розробки у працях французького філософа і публіциста П. Бейля (1647—1706) і англійського мислителя Д. Юна (1711—1776). На спадщину Д. Юма критики релігії багато в чому спираються і сьогодні. У наші дні релігійний скептицизм е однією з характеристик буденної свідомості.

Поширеним різновидом вільнодумства є також антиклерикалізм (від лат. — проти церкви) — ідейний і соціальний рух проти домагань церкви і духовенства на панування у суспільстві.

Релігієзнавство розрізняє світський і релігійний антиклерикалізм. Світський антиклерикалізм в особі офіційної влади, політичних партій і угруповань протестує проти церкви і здійснює боротьбу з нею як з релігійною організацією. Визнати його однозначно прогресивним не можна, як не можна беззастережно вважати і видом релігійного вільнодумства. Наприклад, боротьба рейхсканцлера О. Бісмарка(181б—1898) проти католицької церкви призвела до встановлення у Німеччині військової диктатури, до суттєвих помилок у внутрішній і зовнішній політиці та ста-ла причиною його відставки у березні 1890 р. Трагічними виявилися наслідки антиклерикалізму й у колишньому Радянському Союзі. Його керівництво, КПРС і ВЛКСМ боролися з церквою і духовенством жорстокими методами: фізично знищували священнослужителів, переслідували людей за релігійну віру, закривали, грабували і руйнували церкви, монастирі, перетворювали храмові споруди на сільські клуби, склади й овочесховища, вели активну, цілеспрямовану і тотальну антирелігійну пропаганду, здійснювали атеїстичне виховання народу. Результати такого антиклерикалізму і всієї антирелігійної роботи виявилися протилежними очікуваним: були знищені релігійні культурні цінності, кількість віруючих збільшилася, жертви репресій набули статусу мучеників і святих, які постраждали за Слово Боже; з віруючого населення сформувалась одна з тих міцних соціальних сил, що зруйнували світову наддержаву — СРСР. З іншого боку, різновид світського антиклерикалізму, що виступає проти спроби церкви і духовенства стати на чолі держави, безперечно, прогресивний. Його дії, спрямовані на відокремлення церкви від держави і школи від церкви, заслуговують на підтримку.

На відміну від світського, релігійний антиклерикалізм не виступає за ліквідацію релігії як суспільного явища. Вш проти зловживань духовенства, його спроб встановити свою монополію на освіту, моральні настанови, тлумачення соціальних процесів та контролю за особистим життям віруючих. Найзначнішими його проявами були селянські рухи у середньовічній Європі за економічні права, але з релігійним обґрунтуванням, і Реформація XVI ст.

У Новий час боротьба з