Серед різновидів релігійного вільнодумства виокремлюється також індиферентизм (від лат. — байдужий) — байдужість до релігії. Ця байдужість може виявлятися в ігноруванні догматів релігії в процесі вирішення практичних і світоглядних проблем, не виключаючи при цьому прийняття нерелігійних духовних цінностей. Байдуже ставлення можливе і до окремих положень релігії за умови збереження релігійного світогляду загалом. Такий індиферентизм у періоди "духовної диктатури церкви" був характерний для творів літератури і мистецтва. Будучи вільними від релігійного конформізму, вони висловлювали протест проти релігії та своїм реалістичним підходом до світу і людей сприяли витісненню релігійної свідомості.

У XVIII ст. французькі матеріалісти свідомо ігнорували релігію у процесі вирішення соціальних, наукових і моральних проблем суспільного життя, висловлюючи тим самим свою атеїстичну позицію. У XIX—XX ст. боротьба за безрелігійну культуру піднялася з новою силою. У філософії, науці, літературі і мистецтві в центрі уваги постала людина та її творча діяльність.

Поруч з індиферентизмом знаходиться і нігілізм (від лат. — ніщо). У широкому розумінні нігілізм — заперечення загальноприйнятих цінностей, ідеалів, моральних норм, культурних традицій. Стосовно релігії нігілізм — "бунт" проти неї з позиції егоїстичного індивіда, абсолютне її заперечення, невизнання за нею жодної цінності. На рівні буденної свідомості релігійний нігілізм виявляється у бездуховності, у лише практичному підході до життя. На теоретичному рівні його обґрунтуванням є суб'єктивізм і суб'єктивістська філософія волюнтаристського напряму.

Так, Ф. Ніцше під релігійним нігілізмом розумів усвідомлення ілюзорності й необґрунтованості як християнської ідеї надсвітового Бога ("Бог помер"), так і ідеї прогресу, яку він вважав версією релігійної віри. У С. К'єркегора джерелом нігілізму була криза християнства. О. Шпенглер релігійним нігілізмом позначив межу сучасної йому європейської культури, що переживала період "занепаду" і "старих форм свідомості". М. Хайдеггер вважав нігілізм магістральним рухом історії до катастрофи. У французькому екзистенціалізмі нігілізм — прояв абсурдності існування.

У сучасному світі релігійний нігілізм виражається у різноманітних формах. Расисти протиставляють ідеї християнської рівності ідею "якості", расової чистоти; "сатаністи" на противагу християнським заповідям пропонують "заповіді ненависті". Здебільшого нігілізм неправомірно ототожнюють з атеїзмом.

Як вид релігійного вільнодумства атеїзм (від фр. — без бога) — це світогляд і діяльність людей, що полягає у запереченні релігійних уявлень, догматів і культів та утвердженні самоцінності буття світу і людини.

Атеїзм є складовою всіх інших видів вільнодумства, проте суттєво відрізняється від них. У своєму протистоянні з релігією він втілює у життя систему філософських і наукових поглядів, переконань, що заперечують існування Бога, будь-яких надприродних сил, об'єктивних основ релігії. При цьому справжній, а не вигаданий атеїзм не припускає жодного насилля. Свої завдання він вирішує через просвітництво народу, озброюючи його науковими знаннями, формуючи у людей науковий світогляд, безрелігійно виховуючи їх з метою переконання кожного віруючого у міфічності й ілюзорності релігійних догм, у марності релігійних обрядів і культів, у непотрібності духовенства, церкви і всіх інших організацій релігії. Атеїстичний світогляд сам по собі діалектико-матеріалістичний за суттю. Він — ядро атеїзму і всіх інших його компонентів: філософії, історичної і природничо-наукової критики релігії, теорії атеїзму, атеїстичного виховання людей і атеїстичної пропаганди.

Атеїзм має велику історію. В епоху античності Демокріт (бл. 460—370 до н. е.) розвивав ідею про виникнення віри в богів через страх людей перед грізними силами природи, а тиран софіст Крітій (460—403 дон. е.) розглядав релігію як винахід хитрого політика для управління людьми. Відверто у своїх працях здійснював напади на релігію Епікур (341—270 до н. е.), а Тит Лукрецій Кар (99—55 до н. е.) у поемі "Про природу речей" ґрунтовно виклав зміст основних напрямів атеїзму і запропонував ідею необхідності позбавлення людей від релігійного гноблення як шлях досягнення ними справжньої людської свободи і щастя.

У середні віки ознаки атеїзму вбачали у теорії двоїстої істини, її перший автор арабський філософ ХП ст. Ібн Рушд (у лат. традиції — Аверроес, 1126—1198), слідом за Арістотелем, у своєму вченні доводив вічність матерії і руху, заперечував акт одночасного божественного творіння, визнавав буття бога лише як першопричини сущого. Заперечував Аверроес і безсмертя індивідуальної душі. Він вважав, що після загибелі тіла душа помирає, тому що розпадаються конкретні чуттєві уявлення і пам'ять, тобто атрибути душі. Безсмертний, за Аверроесом, тільки спільний розум всього людського роду в його історичному розвиткові. Одиничні душі (розум індивідів) беруть участь у ньому, утримують його, сам він, проте, є надособистісним і за суттю схожий на божественний розум.

Така позиція цілком суперечила основним християнським догматам і тому була проголошена церквою як єретична. Це поставило Аверроеса і його послідовників (Сігер Брабантський, Дуне Скот, Вільям Оккам та ін.) перед необхідністю формування такої теорії співвідношення віри і розуму, відповідно до якої істинне з погляду філософії знання могло виявитись помилковим з погляду релігії, і навпаки. Проте таке формальне визнання двох істин, що виключають одна одну, суперечило законам логіки. Тому більшість прихильників Аверроеса дотримувалися погляду, що філософія (розум) має справу з природним порядком речей, який може бути порушений божественним втручанням, теологія ж (віра) займається надприродним, ірраціональним і спирається не на логіку, а на одкровення.

Так сформувалася теорія двоїстої істини, згідно з якою філософії відводилася роль засобу досягнення істини за допомогою розуму, а теології — завдяки релігійній вірі. Радикальні її прихильники, наприклад, англійський філософ, логік і церковно-політичний письменник, чернець-францисканець періоду пізньої схоластики Вільям Оккам (1285—1349), вважали, що філософія взагалі не повинна займатися пізнанням Бога, тому що вона є природничо-раціоналістичним знанням про світ, а Бог — надприродний і недоступний для неї, він усвідомлюється завдяки вірі. Разом із тим, переконували вони, і теологія не повинна перешкоджати філософії досліджувати свій об'єкт.

Отже, прогресивним у теорії двоїстої істини було те, що вона сприяла визнанню лише однієї істини — філософської, спричиняла позбавлення науки і філософії церковної опіки, допомагала становленню їх самостійності, позитивно впливала на розвиток раціоналізму, обґрунтовувала право філософії і науки на висновки, що суперечили богословським побудовам. її прихильники переслідувались як християнським, так і мусульманським духовенством. Католицька церква протиставила їй вчення Фоми Аквінського про гармонію розуму і віри. У 1512 р. V Латеранський собор проголосив принцип "Істина істині не суперечить", закріпивши цим перевагу теології над філософією. Особливо рішуче засудила теорію двоїстої істини ісламська ортодоксія, наказавши спалити трактати Аверроеса, Авіденни та інших її авторів і послідовників. Проте навіть такі "драконівські" заходи не послабили атеїстичний вплив цієї теорії. Своє прогресивне значення вона зберегла і в епоху Відродження, і в Новий час. У сучасних умовах теологи також використовують положення цієї теорії задля примирення релігії І науки як нібито взаємодоповнюючих сфер духовного життя.

В епоху Відродження атеїстичні ідеї поширювали гуманісти Ф. Петрарка (1304—1374),Дж. Боккаччо (1313—1375), Л. Баяла (1406—1457), Леонарда да Вінчі (1452—1619) та ін. З обґрунтуванням необхідності повного розмежування науки і релігії виступали Г. Галілей(1564—1642) і Дж. Бруно (1548—1600). У Новий час послідовно і дієво, талановито і дотепно, відкрито і безстрашно критикували релігію французькі матеріалісти. Вони характеризували її у своїх працях як головну перешкоду на шляху до суспільного прогресу, як продукт омани і невігластва людей, закликали боротися з нею шляхом поширення освіченості, наукових знань серед населення.

Головною справою свого життя вважав непримиренну боротьбу проти релігії Л. Фейєрбах (1804—1872) — видатний представник матеріалістичного напряму німецького філософського класицизму. На його думку, релігія паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі та до перетворення цього світу, підміняє його покірним і терплячим очікуванням майбутньої надприродної відплати. Причину живучості релігійної віри він вбачав не тільки в омані і невігластві людей, айв умовах їхнього життя, що постійно відтворюють у них почуття залежності, обмеженості і безсилля перед відносно непідвладними їхній волі стихіями. У цьому, стверджував Л. Фейєрбах, — першоджерело релігійних ілюзій. Безсилля шукає вихід у фантастичних надіях і втіхах. Бог, за Фейєрбахом, є проекцією людського духу, що відчужується від нього, об'єктивується. В результаті Богові приписується не тільки самостійне існування, а і його перетворення з творіння людини на її творця, на першопричину всього існуючого, а людині — залежність від вигаданої нею "вищої істоти".

Л. Фейєрбах і його послідовники критикували релігію з позиції антропологічного матеріалізму. їхні сучасники К. Маркс (1818— 1883) і Ф. Енгельс (1820—1895) розробили діалектико-матеріалістичну концепцію походження, суті й історичної ролі релігії і атеїзму. На думку цих науковців, недостатньо пояснювати існування релігії тільки хибними поглядами і помилками людей у зв'язку з обмеженістю їхніх знань про природу. Релігія є реалізацією об'єктивної суспільної потреби в ілюзорному, фантастичному відображенні дійсності у свідомості людини; перекручена дійсність породжує перекручені уявлення, усунення яких зумовлене проведенням глибоких перетворень у всій системі суспільних відносин. К.