У Росії біля витоків атеїзму стояли М. Ломоносов (1711— 1765), О. Радіщев (1749—1802) та просвітителі-демократи.

Так, О. Радіщев у своєму головному філософському трактаті "Про людину, її смертність і безсмертя" свідомо протиставляв тези матеріалізму й ідеалізму з питань про смертність і безсмертя душі, показував слабкість ідеалістичних аргументів щодо її безсмертя. Атеїстичні погляди висловлював народний поеті художник України Т.Г. Шевченко (1814—1861). У деяких його творах релігія характеризувалася як засіб духовного закріпачення народу. "Попи вчать, — говорив він, — що нагорода за всі муки буде на "тім світі"... Але самі попи, видно, сподіваються більше на цей світ, загрібаючи, звідки тільки можна, матеріальні блага, й охочіше служать панові, ніж своєму Богові. Сліпі кобзарі й лірники в пісні, якої вони не наважуються співати при панах, теж закликають до покірливості". Прикладом може бути і пісня "Про Правду і Неправду":

Чи ти, Правдо, вмерла, Чи ти заключена,

Що тая Неправда увесь світ зажерла? Бо тепер Правда сидить у темниці, А тая Неправда з панами у світлиці, Бо тепер Правда сльозами вмиває, А тая Неправда з панами гуляє."

Якщо так, то вихід один — тікати куди-небудь на Дунай, у

ліси, у степи, до гайдамаків:

Ой ходімо, брати, в степ та в гайдамаки,

Ой дамося вражим панам

з тобою узнаки!

Отже, у дохідливій для народу біблійній формі Т.Г. Шевченко показував реакційну роль релігійної ідеології і духовенства у царській Росії. Засобом її подолання він вважав поширення знань серед народу.

Природничо-наукові традиції атеїзму щодо критики релігійного світогляду розвивалися також у працях І. Сєченова (1829— 1906), Д. Менделєєва (1834—1907), К. Тімірязєва (1834—1920). У них обґрунтовувався матеріалістичний монізм, який свідомо протиставлявся релігійним догматам про життя і смерть, вірі у безсмертя душі.

У XX ст. ірраціоналістично критикували релігію атеїстичні екзистенціалісти М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю. З просвітницьких позицій заперечував релігію 3. Фрейд, розглядаючи її як особливу форму колективного неврозу.

Після Жовтневої революції в Російській імперії у 1917 р. атеїзм було оголошено одним з основних напрямів діяльності більшовицької партії і комсомолу; методом досягнення матеріального добробуту громадян, демократичності політичної системи, соціальної справедливості і соціальної захищеності народу; засобом побудови правової держави, звільнення свідомості людей від релігійних догм і забобонів, поширення природничо-наукових знань; методом укріплення самоуправління, колективізму, формування у людей наукового світогляду. Проте благим намірам не судилося здійснитись. Атеїзм у країні був політизований, одержавлений, перетворився на свій антипод, засіб ліквідації організацій релігії насильницьким шляхом і переслідування віруючих. Тільки після розпаду Радянського Союзу у незалежній Україні були створені умови для релігійного ренесансу і цивілізованого атеїзму.

Важливими різновидами релігійного вільнодумства є пантеїзм і деїзм.

Пантеїзм (від гр. — все і бог) — вчення про тотожність бога і природи. Воно є своєрідним запереченням релігійної догми про створення світу, утвердженням у світогляді людей наукових положень про вічність і нескінченність Всесвіту та про існування у ньому об'єктивних законів.

Вперше термін "пантеїзм" використав у своїх працях англійський філософ Дж. Толанд(1670—1722). Його пантеїзм був натуралістичним . Він розвинув учення про рух як суттєву властивість матерії, про нерозривний зв'язок простору з матерією й рухом, про час, про людське походження богів і земні коріння релігійних уявлень, про безсмертя душі та потойбічне життя. Такий пантеїзм був найбільш характерний для вільнодумства епохи Відродження. М. Кузанський, Ф. Патріці, Т. Кампанелла, Дж. Бруно і багато інших філософів цієї епохи уявляли Бога нескінченним і незримим абсолютом, який здебільшого ототожнювався з природою. Наприклад, на думку Дж. Бруно, Бог — псевдонім природи, Бог — це природа, а природа — Богу речах, єдина субстанція всіх матеріальних і духовних явищ.

Отже, натуралістичний пантеїзм в умовах панування релігії у суспільстві був одним із засобів її критики і навіть заперечення. Воно відбувалося через обґрунтування природничо-наукової картини світу, що в ній місця для бога як творця і правителя, по суті, не було. Приблизно такі ж висновки були зроблені й представниками інших форм пантеїзму, наприклад містичного. Його ідеї були притаманні ще давньоіндійській і давньокитайській філософській думці, особливо брахманізму, індуїзму, веданті, даосизму, а в античній філософії — поглядам Фалеса, Анаксімандра, Геракліта. Однак, оскільки бога в стародавні часи розуміли як єдиний світовий дух, ці погляди були одним із проявів гілозоїчного одухотворення всього світу. (Поняття "гілозоїзм" походить від гр. — матерія і життя, означає відсутність межі між "живим" і "неживим". Це вчення про загальну одухотвореність Універсуму. В епоху середньовіччя поширеним був релігійний пантеїзм. Найбільш повного відображення він набув у системі ірландсько-французького філософаІоанна Скота Еріугени (бл. 810 — після 877). У ній обґрунтовувалась необхідність розумного тлумачення Святого Письма, вказувалось на те, що неосяжний Бог відкривається для пізнання у своїх творіннях. Еріугена визнавав свободу людської волі, вважав самопізнання головним засобом "чистого споглядання первообразу", тобто Бога. Загалом мисленнєві побудови Еріугени були грандіозними, але для його епохи виявилися неприйнятними. Тільки у XIII ст. його пантеїстичні ідеї були заново розроблені єретичними мислителями і одночасно піддані церковному осуду на помісному Паризькому соборі у 1210 р.

У ХVШ ст. пантеїстичні погляди розвивали Й. Гете (1749— 1832) і Й. Гердер (1744—1803), у XIX ст. Ф. Шеллінг (1776— 1854) і Г, Гегель (1770—1831) намагалися пантеїстично примирити протилежність духу і матерії, у XX ст. подібні концепції розробляли такі філософи і природознавці, як Е. Геккель (1834— 1919), М. Планк (1858—1947), А. Ейнштейн (1879—1956) та ін.

Деїзм (від лат. — бог) — релігійно-філософське вчення, згідно з яким Бог є безособистісною першопричиною світу, знаходиться поза його межами і не втручається після його створення у розвиток природи, людини і суспільства. У Середні віки деїзм слугував формою вираження атеїстичних ідей незалежності природи від божої волі, активності людини, необмежених можливостей пізнання нею Всесвіту.

Родоначальником деїзму вважається англійський філософ і політичний діяч ХУП ст. Герберт Чербері (1583—1648). Прихильниками його вчення були просвітники Дж. Толанд, Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Е. Лессінг, М. Ломоносов, О. Радіщевтаін.

Вони заперечували божественне одкровення, більшість релігійних догматів і обрядів, виступали проти релігійної непримиренності, боролися за свободу совісті, прагнули позбавити науку і філософію від впливу церкви, а розум — від віри.

Історично-прогресивна роль деїзму вичерпалась наприкінці ХУШ ст., коли французи Я. Гольбах (1723—1789) і Д. Дідро (1713—1784) з позицій метафізичного матеріалізму й атеїзму піддали його критиці. З середини XIX ст. деїзм використовують захисники релігії у боротьбі з атеїзмом. У сучасному світі деїзм є формою компромісу між релігією і природознавством.

До видів релігійного вільнодумства варто віднести також натуралізм і світський гуманізм.

Натуралізм (від лат. — природний) — концепція, що пояснює походження й існування релігії, виходячи з нерозуміння людьми явищ природи, особливо астральних і метеорологічних. Найбільш відомими представниками цієї концепції були філософи Ф. Мюллер (1823—1900), В. Шварц (1838—1869), А. Кун (1812—1881), Я. Грімм (1785—1863),Ш.Дюпюї (1742—1809), О. Потебня (1835—1891), Ф. Буслаєв (1818—1897) та ін. Релігійні вірування вони ототожнювали з міфологією, вважаючи, що вони зародились унаслідок незнання причин руху небесних світил, вітру, грому, дощу, землетрусів тощо, які обожнювались й уособлювались у людській або тваринній подобі. Натуралісти доводили, що у світі не існує будь-яких надприродних явищ, обстоювали думку, що людина і суспільство — частина природи, що пізнаються вони природничими засобами. Разом із тим їхня критика релігії була обмеженою. На їхню думку, релігія —лише споглядальна і розумова діяльність, деградація того, що було притаманне міфології давнини. Проблеми соціальних коренів релігії, її існування залишились поза межами їхнього аналізу. Таку обмеженість критики релігії було подолано представниками світського гуманізму (від лат. —людяний, людинолюбний) — ідейної і практично діяльної течії у культурі різних епох, зміст якої становить захист гідності людини, її права на щасливе життя, на вільний розвиток, незалежність і самостійність.

Гуманістичні ідеї висувались і поширювалися ще мислителями Стародавніх Індії та Китаю, але особливо впливовими в ту епоху були у філософії, мистецтві і літературі Стародавніх Греції І Риму. Це — ідеї про людину як "велике диво", "мікрокосмос", про її самоцінність, цілісність і гармонію. Вони не зникли в часи жахливого Середньовіччя, а навпаки, втілились у вченнях про відмову від релігійної ідеї, про одвічну і фатальну гріховність людини, у концепціях, що були спрямовані проти релігійного аскетизму, релігійної непримиренності, виступали за встановлення згоди між людьми незалежно від їхнього віросповідання.

Гуманістичні ідеї були систематизовані в культурі епохи Відродження, коли людина була поставлена у центр світу. Вона розглядалась як здатна до необмеженого розвитку своїх творчих здібностей вища істота, яка є неповторною і самостійною цінністю.

Така духовна традиція епохи була сприйнята і розвинута наступними поколіннями вільнодумців. Однак тільки у цивілізованому громадянському суспільстві можлива найбільш повна реалізація гуманістичної ідеї. Це станеться, коли будуть знищені всі форми соціального і духовного відчуження людини, зазнають краху всі